На початку березня у Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського вже стало доброю традицією вшановувати пам’ять уславленого козацького літописця Самійла Величка. Ім’я автора одного з найбільших монументальних творів української історії ХVII ст., поза всяким сумнівом, належить до числа великих українців, хоча сама його постать залишається маловивченою.
Один із найвідоміших дослідників «Літопису» Самійла Величка В. О. Шевчук досить образно висловився про літописця: «Схований у сутінках минулого чоловік», – називаючи створений ним твір «грандіозним історичним панно». Відома дослідниця Т. Г. Таїрова-Яковлєва називає його біографію «суцільним вигаданим міфом».
З цим твердженням важко не погодитись, оскільки більшість відомостей про літописця існують на рівні припущень: до сьогодні практично нічого не відомо про його походження, місце народження, роки життя, життєвий шлях, окрім, хіба що, тих невеликих згадок, які він сам вміщує на сторінках «Літопису». Ймовірно, автор вважав подану про себе інформацію цілком достатньою. Основне завдання «Літопису» він бачив у послідовному викладі історичних подій, що відбувались на території України в зазначений період, та їхній систематизації, а не в написанні автобіографії. Твір зберігся не повністю, тож, певна річ, деякі деталі біографії могли бути втрачені разом з іншими його частинами.
«Літопис» або «Сказання про війну козацьку з поляками», як зазначено на першій сторінці його автором, був написаний у с. Жуки Полтавського повіту, де, як гадають дослідники, він оселився після звільнення із ув’язнення. За різними оцінками це трапилося 1712 або 1715 року. Цю деталь власної біографії автор повідомив на титульній сторінці: «Справленное, и напісанное тщаніемъ Самойла Велічка канцелярісті негдіс, войска запорожzкого, в селе Жука[х] оуеzdу полтавского, Рокv 1720». Деякі історики (В. C. Іконніков, Д. І. Дорошенко, Я. І. Дзира, В. О. Шевчук) припускали, що С. Величко оселився у Жуках на запрошення В. В. Кочубея. Хоча сам літописець жодним чином не згадував В. В. Кочубея, як свого покровителя, ні у заголовку до «Літопису» (що було б цілком природно і відповідало духові епохи), ні на його сторінках. Лишень у передмові до «Космографії» він мимоволі зазначив, що переписано її було за вказівкою автора його ж учнями «въ полку Полтавскомъ, в Диканце, маетности его милости пана Василія Василіевича Кочубея, полковника войска Его Императорскаго Пресветлаго Величества Запорожскаго, Полтавскаго, року 1728, месяца октоврія», нічого не говорячи про роль Кочубеїв у написанні цієї праці.
Майже всі дослідники «Літопису» пов’язували поневіряння С. Величка після 1708 р. з долею генерального судді В. Л. Кочубея. Тільки історики М. І. Марченко та Я. І. Дзира вважали, що літописець потрапив у немилість через близькість до гетьмана І. Мазепи. Їхнє припущення було не так давно підтверджене відкриттям Т. Г. Таїрової-Яковлєвої.
На наш погляд, Самійло Величко міг походити з місцевого козацького чи старшинського роду. Натяк на це міститься у «Справі Василя Мушурувцева з Тахтавулова» від 14 червня 1670 р. у «Книгах міських полтавських», де згадується «Тышъко, Величков скотар». Безумовно, що довести подібний збіг прізвищ складно. Однак на основі цієї згадки ми можемо зробити припущення про можливий зв’язок між Величками, що мешкали чи то в Тахтауловому, чи то в Жуках, та козацьким літописцем Самійлом Величком. На приналежність літописця до Полтавського полку натякає також його знання місцевості і місцевих назв (в описі протистояння І. Виговського та М. Пушкаря під Полтавою 1658 р.; П. Дорошенка й І. Брюховецького 1668 р. поблизу Диканьки; повстання П. Іваненка та його походу 1693 р. і т. ін.), та політичного життя в Полтавському полку (це і боротьба за владу різних старшинських угрупувань на території полку, і зміни полковників, тощо).

Самійло Величко отримав фундаментальну освіту, характерну для вихідців із козацького середовища, імовірно, у Києво-Могилянській Академії. Про це, зокрема, свідчить його високий рівень знань, оскільки саме такі знання слугували основною вимогою для роботи у військовій і Генеральній канцеляріях, а також неодноразова згадка Академії на сторінках його твору.
Козацьке походження, освіта, знання іноземних мов допомогли йому влаштуватися на службу до Генеральної Військової канцелярії, про що сам С. Величко писав: «1690 року, на самомъ початку его, между свята Рождества Господня, началъ я, сихъ літописних деяній графъ и сказатель (в килконадцятъ лет будучи), служити войску Запорожскому, въ поважномъ дому зъ пановъ Малоросійскихъ благородного Его Милости пана Василія Леонтіевича Кочубія, писаря на тотъ часъ войскового енерального, за преречоного гетманства Мазепового».
Літописець не конкретизував свій вік, лише обтічно згадавши, що розпочав свій професійний шлях «в килконадцятъ лет будучи». Історик Д. І. Дорошенко (припустившись помилки вслід за В. Іконніковим) про його вік писав наступне: «…Він вже немолодим бувши почав року 1690 служити при генеральному писарі Василю Леонтієвичу Кочубею». Тоді як сам С. Величко це непрямим чином заперечив: описуючи події 1687 р., він згадував про І. Величковського і називав його «старим», хоча тоді йому було близько 40 років. А отже, С. Величко був значно молодшим від І. Величковського, і у такий спосіб лише підкреслював істотну різницю у віці, що існувала між ними. Остання згадка про літописця датована травнем 1729 р. Дискусійним залишається питання про його місце поховання.
Уже понад півтора століття триває робота над вивченням «Літопису» Самійла Величка. За цей період дослідниками здійснені численні спроби провести детальний джерелознавчий, палеографічний, лінгвістичний, художній аналіз твору. Суперечки навколо пам’ятки не вщухають дотепер: що це – літопис, чи справді унікальний і єдиний у своєму роді козацький історичний твір, що виступає першим зразком українського історіописання. Разом з «Літописом Самовидця», «Літописом Григорія Грабянки», «Історією Русів» твір Самійла Величка формує єдиний цілісний комплекс козацького літописання.
Сучасник Самійла Величка, італійський філософ, один із засновників новітньої філософії історії Джамбаттіста Віко (1668-1744) писав, що на зміну «Віку Богів» і «Віку Героїв» прийшов «Вік Людей». На цих же принципах написана і праця С. Величка. «Вік Людей» – з притаманними їм вадами і недоліками – живо змальований в «Літописі» вправним пером справжнього майстра. Не дивлячись на пристрасний виклад історії, літописець намагався уникати її міфологізації і закликав користуватися перевіреними знаннями, взятими з різних джерел. На відміну від сучасників, він не прагнув до створення нових соціальних міфів, а пробував розібратися в причинах тих бід, що випали на долю його Батьківщини після смерті Богдана Хмельницького, місцями не зовсім вдало. Попри те, праця С. Величка за грандіозністю задуму та своїм значенням не має рівних.
Зі сторінок твору Самійло Величко постає надзвичайно різносторонньою, ерудованою, начитаною людиною. Крім історії, він виявляв інтерес до інших наук, цікавився політикою, мистецтвом, поезією, збирав власну бібліотеку, від якої до нашого часу збереглося кілька книжок із його автографом. Проте непересічна постать С Величка все ще залишається таємничою. Лише подальші дослідження дадуть змогу розкрити виняткову роль його особистості в української історії.

Підготували: В. Яремченко, А. Лавріненко.