Події

Невелику, але, безумовно, найціннішу частину фонду Олеся Юренка становить його юнацьке листування із молодими поетами, які в трагічний для України час жорсткого тоталітаризму починали своє творче сходження «діткорами» газети «На зміну», журналу «Піонерія», інших молодіжних видань. У 1935-36 роках, зокрема, склався своєрідний «трикутник»: Олесь Юренко (Козельщина) – Леонід Лупан (м. Київ) – Олесь Гончар (м. Харків). Юнаки регулярно обмінювалися враженнями від прочитаних книжок, ділилися життєвими радощами і негараздами, пересилали один одному для рецензування свої твори. Стосунки їх були щирими і змістовними, мали неоціненне значення для кожного із кореспондентів. Олесь Гончар навчався тоді в Харківському технікумі журналістики ім. Миколи Островського, він був наймолодшим серед «побратимів». «Як швидко йде час! Просто трагічно. Я оглянувсь назад і лякаюсь. Пам’ятаєш, прийшов у редакцію я: мені почався тоді 16-ий рік. А тепер ось уже 19-й, бритву купив вуси голити. Уявляєш, бритву! Вона мені не вуси, а серце ріже!», – з розпачем писав він Юренкові у листі від 24.05.36 р. Юренко – найстарший, вже мав сім’ю і роботу в редакції газети «Розгорнутим фронтом», потім учителював у школі с. Приліпка. Леонід Лупан – студент філфаку Київського університету, поетичний талант якого визнавали П. Тичина, І. Нехода, М. Бажан. Олесь Гончар звертався у листах до Леоніда «найдорожчий мій друже», високо ставив його думку, щоразу щиро дякуючи за «надзвичайно цінні вказівки», «дуже цінне зауваження» з приводу тієї чи іншої критичної оцінки своїх творів. У свою чергу, сам захоплювався поезією Лупана: «Твій вірш «Буду трактористом» читав і я, і читали всі хлопці. Думка єдина: прекрасний. Читаєш запоєм. Дихнути навіть ніколи».

21 01 16 lupan01

В експозиції виставки «Світло його зорі» до 100-літнього ювілею Олеся Гончара представлені фото юних літературних побратимів письменника. Серед них виділявся своїм талантом Леонід Лупан (1915-1944). Йому присвячені щоденникові записи Олеся Терентійовича від 15 січня 1990 р. та 29 листопада 1991 р., які наводимо нижче:

«У літа молодії був у мене друг Льоня Лупан, молодий поет, син учителів із Поділля, десь із Дунаєвецького району. Познайомилися ми з ним заочно, кілька років листувались; і коли мене, вже студента університету, разом з Олексою Веретенченком послали до Києва на першу нараду молодих письменників, ми з Льонею нарешті побачились - він був тоді студентом КДУ. Водив мене по Києву, показував Лавру, Успенський собор, що запам’ятався мені якимось фантастичним видивом, чимось небесним, неземним... Золота казка, світ неймовірної краси!

21 01 16 2lupan01

16 січня 1918 року морозне повітря Києва наповнила тривожна тріскотня рушничних пострілів, дріб кулеметних черг та поодиноке ухкання гармат. У той час, коли зі сходу до Києва просувалися війська більшовицької Росії на чолі з М. Муравйовим, у місті спалахнув заколот проти Української Центральної Ради (УЦР), підтриманий частиною військ Київського гарнізону, страйкуючим робітництвом та профспілками столиці.

Ядром заколоту виступило озброєне робітництво заводу «Арсенал», яке перебувало під впливом Київського комітету більшовицької партії та вороже поставилося до проголошення Української Народної Республіки (УНР). Захопивши стратегічні пункти міста (Арсенал, Печерськ, Поділ, Вантажну станцію, Старе місто), заколотники намагалися оточити урядовий квартал.

21 01 16 petlura01

Вже не один рік триває співробітництво Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського з дитячою телестудією «Разом» інформаційного центру Полтавського міського будинку культури. І це закономірно. Адже педагоги, які навчають дітей майстерності тележурналіста, турбуються про всебічний розвиток своїх вихованців. Підопічні Наталії Святцевої, Людмили Данилейко, Людмили Коротько – часто відвідують музей. Вони цікавляться народними традиціями Полтавщини, її історією природою. А потім діляться враженнями з ровесниками, розповідають про побачене у тележурналі «Завжди разом».

Звісно ж, не могли майбутні телевізійники оминути нову експозицію з історії козацтва, створену науковцями, реставраторами, художниками музею. Як її побачили юні краєзнавці? Що захопило, що здивувало? Про це – сюжет чергової телепрограми «Завжди разом».

Сумна звістка надійшла до музею. 13 січня 2021 р. відійшов у вічність відомий полтавський геолог, кандидат геолого-мінералогічних наук, щирий друг Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського – Валерій Олександрович Кривошея.

Народився 28 серпня 1939 р. в с. Куликівка Полтавського району Полтавської області в родині вчителя. Вищу освіту здобув у Харківському державному університеті імені О.М. Горького (1956-1961). Трудову діяльність розпочав у Полтаві на посаді керівника тематичної партії з вивчення колекторських властивостей порід, гідрогеології та геохімії нафти і газу Тематичної експедиції тресту (об’єднання) «Полтаванафтогазрозвідка». Спектр його наукових інтересів охоплював питання геохімії, гідрогеології, термодинаміки, геології нафтових і газових родовищ Східного нафтогазоносного регіону України.

21 01 14 kryvosheya01

14 січня 2021 р. виповнюється 50 років з дня смерті Миколи Гавриленка (1889 – 1971). Микола Іванович Гавриленко – видатний український орнітолог, теріолог, герпетолог, урбозоолог, організатор заповідної справи, знавець геології, археології, історії, етнографії краю, музеєзнавець, краєзнавець, кандидат біологічних наук.

Народився М.І. Гавриленко в Полтаві у родині столяра-червонодеревця. Середню освіту здобув у Полтавському Олександрівському реальному училищі (нині Полтавський політехнічний фаховий коледж Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут»). У 1912 р. став студентом фізико-математичного факультету Імператорського Харківського університету (нині Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна). Після закінчення університету почав працювати у природничо-історичному музеї Полтавського губернського земства, спочатку на посаді помічника завідувача, згодом завідувача відділу природи. Взагалі з музеєм було тісно пов’язано усе життя вченого, цій установі він віддав понад 25 років. За словами письменника П.П. Ротача, з яким приятелював М.І. Гавриленко, «Полтавський музей був для Миколи Івановича часткою душі, без якої вона не мала б духовної завершеності». Колеги по музею дали йому прізвисько «Деркач» за те, що добре імітував спів цього птаха. Взагалі він настільки досконало вивчив життя птахів, що міг наслідувати їх поведінку.

21 01 14 gavrilenka01

Напередодні Нового року, за старим стилем, українці відзначали день Преподобної Меланії Римлянки або Щедрий вечір, залишок стародавнього, ймовірно, дохристиянського звичаю. В народній традиції обидва свята об'єднались, і тепер маємо Щедрий Вечір, або свято Меланки.

Внаслідок розбіжності, яка існує між Григоріанським (світським) та Юліанським (церковним православним) календарем, українці святкують Новий рік двічі в році: офіційне святкування Нового року припадає на 1 січня, а 14 січня, яке залишилося в народній традиції важливою складовою прадавнього календарного обрядового циклу українців, сьогодні носить назву Старого Нового року. В давнину це було велике релігійне та громадське свято.

21 01 13 melanka01

13 січня 2021 р. минає відзначаємо 175-та річниця від дня народження видатного полтавського етнографа Василя Петровича Милорадовича. Він належав до давнього сербського роду, представники якого з’явилися в українських землях на початку XVIII cт. Тоді Михайло Ілліч Милорадович здобув уряд гадяцького полковника. Уподальшому його нащадкам належали земельні володіння у Зіньківському, Лохвицькому, Лубенському, Пирятинському та Прилуцькому повітах Полтавської губернії. Отож родина ювіляра була шляхетною та заможною.

21 01 13 mylaradovich02

13 січня 2021 р. виповнюється 85 років від дня народження видатного українського письменника, уродженця Полтавського краю Василя Івановича Захарченка (1936-2018).

Василь Захарченко – талановитий прозаїк і публіцист, у творчому доробку якого десять романів, дев’ять повістей, понад сто оповідань, численні публіцистичні та літературно-критичні нариси. Його літературний шлях розпочався в 1963 р., коли в журналі «Донбас» був опублікований перший художній твір В.І. Захарченка - етюд «Гіркий тютюн». Відтоді побачили світ більше двадцяти книг письменника: «Співучий корінь» (1964), «Трамвай о шостій вечора» (1966), «Стежка» (1968), «Дзвінок на світанні» (1981), «У п’ятницю після обід» (1982), «Лозові кошики» (1986), «Велика Ведмедиця» (1988), «Клекіт старого лелеки» (1989), «Брат милосердний» (1990), «Мобілізовані» (1995), «Очима до голубих віконниць» (1998), «Дім під ясенами» (1999), «Великі лови» (2002), «Довгі присмерки» (2002), «Нічні поїзди» (2003), «Пий воду з криниці твоєї» (2004), «Прибутні люди» (2004, 2007), «Крізь срібний іній» (2005), «На камені рідного слова» (2006), «На відстані зойку» (2007), «У магнієвому спаласі» (2009) та ін.

21 01 13 zaharchenko01

Незабаром Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського відзначатиме ювілей – 130-річчя з часу заснування. До пам’ятної дати разом із другом музею, полтавським фотомайстром Володимиром Коротковим ми підготували фотогалерею «Музей − яким його бачиш ти». Щомісяця відвідувачі сайту можуть знайомитися з роботами Володимира Сергійовича, присвяченими музею. А це і репортажні знімки, і поетичні замальовки, і фіксація окремих деталей архітектурного обличчя нашого закладу у різні пори року.

На думку Володимира Короткова, своєю зображувальною мовою фотографії не лише привертають увагу до пам’яток історії та культури, запрошують помилуватися ними, але й змушують замислитися над тим, яку безцінну спадщину передали нам предки, спонукають до збереження і вивчення надбань минулого.

21 01 12 muzey01