З настанням весни на простори нашого краю з півдня повертаються лелеки. Цей птах став своєрідним вособленням України і всього українського. У багатьох місцях — це практично священна або дуже шанована птиця, яка вважається оберігом родинного обістя, хранителем споконвічності життя на цій землі... Лелек не тільки люблять, поважають, а й оберігають. Отож здавна господарі і цілі села навипередки сперечалися щодо кількості лелек у населеному пункті. Якщо їх більше, то й щасливіше живуть господарі. Тому лелек у нас оберігають, поранених за випадкових обставин особин вихожують, лікують, щоб навесні випустити на луки. Користь від лелек очевидна: вони виступають санітарами навколосільських просторів, підтримують біологічну рівновагу, запобігають зростанню популяцій певних видів дрібних шкідливих тварин.

Події
Всесвітній день мігруючих (перелітних) птахів – інтернаціональне екологічне свято, яке відзначається двічі на рік – у другу суботу травня і жовтня. У 2020 р. – 9 травня і 10 жовтня. Кожен рік свято присвячується певній темі. Девіз Дня цього року – «Мігруючі птахи і люди – разом через час», підкреслює нерозривний зв’язок людей і птахів. Дата з’явилась у 1993 р. з ініціативи вчених-орнітологів лабораторії орнітології Корнелла в США. Його мета – звернути увагу світової громадськості на одну з глобальних екологічних проблем – необхідності забезпечення вільного і безпечного шляху перелітним птахам під час сезонних міграцій між їх літніми і зимовими домівками.
Серед славетної когорти майстрів традиційної народної образотворчості, чиє ім’я золотими літерами писано в історію національної культури - Надія Бабенко, мати, мисткиня килимів, прекрасна особистість, рідкісний талант якої розквітнув на Полтавщині, де вона впродовж багатьох років творила рушники, килими, навчала молодь любити мистецтво, зростила майстрами своїх дітей.
В останній місяць весни, коли земля вкривається травами і квітами, радують сонячні дні, а літо стукає у двері, Україна відзначає прекрасне свято – День Матері. Його святкування було встановлене щорічно в другу неділю травня Указом Президента України у 1999 р. Звичайно, любов та вдячність матері не можна вмістити в один день. Однак, цьогоріч саме 10 травня – чудовий привід приділити увагу ненькам, висловити їм теплі почуття і підкреслити їх величезну роль у будь-якій сім'ї.
Довкола радянської евакуації 1941 р. створено чимало міфів. У СРСР вона подавалася як один із найуспішніших заходів початкового періоду радянсько-німецької війни. Проте є чимало причин ставити це твердження під сумнів.
Згідно з постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про порядок вивезення й розміщення людських контингентів та цінного майна» від 27 червня 1941 р. першочерговому переміщенню в глибокий тил підлягали підприємства, що виробляли продукцію стратегічного значення, сировина, продукти харчування, техніка, сільськогосподарське збіжжя, реманент і худоба. Серед населення першочерговій евакуації підлягала партійно-радянська номенклатура та молодь призовного віку.
На виставці Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського «Світло його зорі», присвяченій 100-річчю від дня народження видатного українського письменника Олеся Гончара (1918–1995), особливе місце належить матеріалам про нелегкі фронтові дороги, які пройшов Олесь Терентійович у роки Другої світової війни 1939–1945 рр.
Ця війна назавжди змінила його життя і творчість. У червні 1941 р. Олесь Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Улітку 1942 р., контужений, потрапив у німецький полон. Пройшов Харківський та Полтавський табори для військовополонених. «Бачу отого солдата-студента в окопі над Россю, а то ж я! І той, що блукає в оточенні десь за Білгородом, – і то я. І гину від спраги в холодногірській тюрмі 1942, де нас 100 тисяч невільників, – теж я», – писав Олесь Терентійович у 1994 р.
Колекція Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського поповнилась роботами Павлюченка В. Є. (1920-2008 рр.) – відомого полтавського художника-фронтовика, живописця, графіка, який пройшов рядовими фронтовими дорогами від берегів Ворскли до Берліну. Павлюченко Володимир Євгенович навіть на фронті знаходив час для малювання, працював як художник-оформлювач, саме його малюнки неодноразово друкувались на сторінках полтавських газет. У збірці музею більшість робіт – це портрети героїв праці та ветеранів, але є й живописні, із зображенням околиць Полтави.
Загалом колекція робіт Павлюченко В. Є. збільшилась на шість одиниць. Це роботи невеликого розміру, але досить професійні, в деяких застосовано правило золотого перетину (ідеально вирахувана композиція). Серед надходжень цікавий документ, у якому сам художник власноруч описує своє життя та творчу діяльність – це заява на вступ до спілки художників.
Збірку робіт Павлюченко В. Є. доповнив дарунок музею від відомого мистецтвознавця Ханка В. М.
Традиційно ножі в усьому їх різноманітті є частиною озброєння вояка будь-якої армії світу. У РСЧА після радянсько-фінської війни 1939-1940 років особливого поширення набули армійські ножі типу «фінки», у яких на обуху виконаний скіс-«щучка», що наближує вістря до лінії прикладання сили при уколі.
В експозиції «Полтавщина у роки Другої світової війни» розміщено два ножі подібного типу. Перший – ніж армійський, десантний, що належав гвардії капітану Миколі Порфировичу Юрку, заступнику командира з політичної частини 25-го гвардійського повітряно-десантного полку 8-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії 4-ї гвардійської армії. Полк у складі військ Воронезького фронту брав участь у звільненні території Полтавщини у 1943 році. Клинок однолезовий, обкладинка руків'я пластикова коричневого кольору, з накладкою біля перехрестя і округлою гайкою жовтого металу. Піхви жовтого металу, повторюють форму клинка, декоровані металевою кулькою на кінці. З одного боку піхов проглядається зображення парашутиста, над яким летить літак.
Детальніше: Вірний супутник воїна (до 75-ї річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні)
Особливе місце у експозиції «Полтавщина у роки Другої світової війни» займає шашка, що належала Олександру Архиповичу Полуюфті, підполковнику, начальнику штабу полку важкої артилерії, учаснику визволення м. Полтава. З цією шашкою Олександр Архипович проходив у парадному розрахунку на Параді перемоги по Червоній площі в м. Москві 24 червня 1945 року у складі зведеного батальйону 4-го Українського фронту, а у 1991 році особисто передав музею.
Детальніше: Свідки Параду перемоги (до 75-ї річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні)