Події

Микола Олександрович Радченко (1957–2013), який більше двох десятків років віддав музеєві, працюючи переважно як фотограф і лаборант відділу фондів. З-поміж його вподобань: фотопейзажі, наукова фотографія, фотопортрет. Та були й інші. Це — квіти і рослини.

У травні 2020 р. Миколі Радченку виповнилося б 63. Проте його життєвий шлях обірвався на початку січня 2013 р. Добре відома в Полтаві й області добра та чуйна людина, поет і краєзнавець, фотограф й археолог за покликанням серця, житель мальовничого с. Глинське Зіньківського району Полтавської області й уродженць Полтави Микола Олександрович Радченко (11.05.1957 — 02.01.2013) немовби не покидав цей світ. Він і досі живе у численних згадках полтавців, фотознімках родинних альбомів та світлинах в музейних експозиціях.
Свій життєвий шлях М. О. Радченко пройшов із усталеним юнацьким почуттям гумору до перипетій буття, неповагою до труднощів, обов’язковістю у своїх діях і вчинках, повагою до товаришів та друзів, старших колег й односельчан. Він любив природу, красу рідної землі і своє місто, його людей, і, чого Бога гнівити, дівчат, яким при всіх зовнішніх вадах готував портрети красунь. Він щиро цікавився історією, минулим, по мірі сил сприяв збереженню старожитностей Полтавщини й України, фіксував у світлинах все краще, що було на цій землі. У музеях області знаходиться близько тисячі археологічних та історичних знахідок, які Микола Радченко особисто підняв із землі і домігся їх включення до складу колекцій державних музейних зібрань. З-поміж них й чимало унікальних та рідкісних.

20 05 11 radchenko01

Нова рубрика «Музей з Вами, навіть коли його двері закриті: Колекції. Інтерактиви. Цікаві теми. Наукові новинки. Онлайн-альбоми», під хештегом #behindthescenes #музейзсередини

Іще в добу льодовикову
людина зустрічалась з ним.
Коли ж із ним зустрілась знову,
він був лиш рештком викопним…
Д. Білоус «Мамут»

Візитівкою відділу природи Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського є збірний скелет мамонта. Ці тварини вимерли 10 тисяч років тому. Сьогодні ми пропонуємо Вам здійснити віртуальну мандрівку в часі і познайомитися з найбільшим представником фауни льодовикової доби – Мамонтом шерстистим. У відеосюжеті використані матеріали досліджень Л.А. Яковлевої, Ф. Джіджана, Т.К. Кондратенко.

Підготовлено науковим співробітником науково-дослідного експозиційного відділу природи Оленою Шиян.

З настанням весни на простори нашого краю з півдня повертаються лелеки. Цей птах став своєрідним вособленням України і всього українського. У багатьох місцях — це практично священна або дуже шанована птиця, яка вважається оберігом родинного обістя, хранителем споконвічності життя на цій землі... Лелек не тільки люблять, поважають, а й оберігають. Отож здавна господарі і цілі села навипередки сперечалися щодо кількості лелек у населеному пункті. Якщо їх більше, то й щасливіше живуть господарі. Тому лелек у нас оберігають, поранених за випадкових обставин особин вихожують, лікують, щоб навесні випустити на луки. Користь від лелек очевидна: вони виступають санітарами навколосільських просторів, підтримують біологічну рівновагу, запобігають зростанню популяцій певних видів дрібних шкідливих тварин.

20 05 10 leleky

Всесвітній день мігруючих (перелітних) птахів – інтернаціональне екологічне свято, яке відзначається двічі на рік – у другу суботу травня і жовтня. У 2020 р. – 9 травня і 10 жовтня. Кожен рік свято присвячується певній темі. Девіз Дня цього року – «Мігруючі птахи і люди – разом через час», підкреслює нерозривний зв’язок людей і птахів. Дата з’явилась у 1993 р. з ініціативи вчених-орнітологів лабораторії орнітології Корнелла в США. Його мета – звернути увагу світової громадськості на одну з глобальних екологічних проблем – необхідності забезпечення вільного і безпечного шляху перелітним птахам під час сезонних міграцій між їх літніми і зимовими домівками.

20 05 10 ptahy01

Серед славетної когорти майстрів традиційної народної образотворчості, чиє ім’я золотими літерами писано в історію національної культури - Надія Бабенко, мати, мисткиня килимів, прекрасна особистість, рідкісний талант якої розквітнув на Полтавщині, де вона впродовж багатьох років творила рушники, килими, навчала молодь любити мистецтво, зростила майстрами своїх дітей.

20 05 10 mother day01

В останній місяць весни, коли земля вкривається травами і квітами, радують сонячні дні, а літо стукає у двері, Україна відзначає прекрасне свято – День Матері. Його святкування було встановлене щорічно в другу неділю травня Указом Президента України у 1999 р. Звичайно, любов та вдячність матері не можна вмістити в один день. Однак, цьогоріч саме 10 травня – чудовий привід приділити увагу ненькам, висловити їм теплі почуття і підкреслити їх величезну роль у будь-якій сім'ї.

20 05 10 den materi01

Довкола радянської евакуації 1941 р. створено чимало міфів. У СРСР вона подавалася як один із найуспішніших заходів початкового періоду радянсько-німецької війни. Проте є чимало причин ставити це твердження під сумнів.

Згідно з постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про порядок вивезення й розміщення людських контингентів та цінного майна» від 27 червня 1941 р. першочерговому переміщенню в глибокий тил підлягали підприємства, що виробляли продукцію стратегічного значення, сировина, продукти харчування, техніка, сільськогосподарське збіжжя, реманент і худоба. Серед населення першочерговій евакуації підлягала партійно-радянська номенклатура та молодь призовного віку.

 20 05 08 velbivka

На виставці Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського «Світло його зорі», присвяченій 100-річчю від дня народження видатного українського письменника Олеся Гончара (1918–1995), особливе місце належить матеріалам про нелегкі фронтові дороги, які пройшов Олесь Терентійович у роки Другої світової війни 1939–1945 рр.

Ця війна назавжди змінила його життя і творчість. У червні 1941 р. Олесь Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Улітку 1942 р., контужений, потрапив у німецький полон. Пройшов Харківський та Полтавський табори для військовополонених. «Бачу отого солдата-студента в окопі над Россю, а то ж я! І той, що блукає в оточенні десь за Білгородом, – і то я. І гину від спраги в холодногірській тюрмі 1942, де нас 100 тисяч невільників, – теж я», – писав Олесь Терентійович у 1994 р.

20 05 08 gonchar01