Події у музеї
24 та 25 січня науковці Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Ганна Барська, Олеся Васецька, Олена Халимон провели три заходи "Феномен Григорія Сковороди" для учнів 8-х класів Полтавського ліцею № 17 "Інтелект". Два заходи пройшли в нормальних умовах у навчальних класах, а третій - в укритті, ще й без світла. Наші чудові діти з цікавістю сприймали біографію Григорія Сковороди, головні засади його філософського вчення, педагогічну діяльність мислителя. Особливий інтерес викликала система оцінювання знань, що використовував Григорій Савич. А ще писали козацьким скорописом, дізнавалися про суворий метод навчання тих часів - калькулюм, а також виготовляли жабку з солоного тіста. Дякуємо вчителям школи за гарне виховання дітей та допомогу під час проведення заходів.
Існує твердження, що вона не може говорити, або точно не багатослівна. Словенці й австрійці, шведи і британці ведуть неустанну боротьбу за право бути малою батьківщиною саме Її Величності Марки Поштової.
Незважаючи на власне малослів’я, вона здатна розповісти про надійний інструментарій для вивчення минулого, описати мапу подорожей та закарбувати на собі цінну інформацію про власника для небайдужого колекціонера-поціновувача.
Детальніше:«Говорить поштова марка»: космічне рандеву довжиною в століття
У контексті національного, культурного та духовного відродження України важливим є дослідження тих сторінок історії, які довгий час або замовчувались або показували події неправдиво.
Г. О. Коваленко народився 24 січня (за новим стилем 5 лютого) 1868 року в селі Липняки Переяславського повіту Полтавської губернії (тепер у складі селища Баришівка Київської області). Дитинство Грицька минуло у сім’ї заможного козака. У родині збереглися козацькі традиції, освіченість, любов до живопису, а становлення світогляду відбулося під впливом «Кобзаря» Т. Г. Шевченка.
По закінченню в 1886 році Полтавської фельдшерської школи Григорій Олексійович повернувся на Переяславщину і чотири роки працював земським фельдшером, вчителював в селі Дем'янець, збирав етнографічні матеріали.
Детальніше:155 років з дня народження Григорія Олексійовича Коваленка (1868 - 1937 рр.)
24 січня 2023 року науковці Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського спільно з Полтавським регіональним підрозділом Всеукраїнської громадської організації «Спілка археологів України» та науковими співробітниками Державного підприємства «Науково-дослідний центру «Охоронна археологічна служба України» Інституту археології НАН України здійснили віртуальну подорож сторінками нового сучасного науково-популярного видання «Археологія України за роки Незалежності», яке презентувалося на заході.
24 січня 2023 року Ірина Олексіївна Власенко, старший науковий співробітник науково-дослідного експозиційного відділу етнографії провела інтелектуальну бесіду «Історія української ікони. Колекція ікон ПКМВК імені Василя Кричевського» для мешканців та гостей міста. Учасники дізналися про історію української ікони у хронологічному зрізі. А саме: коли сформувалися центри іконописання: Києво-Печерська Лавра, Софійський собор та особливості руської ікони, про перших іконописців у Русі-Україні: Аліпія Печерського, Григорія. Лекторка наголосила, що період розквіту української ікони припадає на 16-18 століття – ренесансно-барокову епоху, - час, коли козацько-гетьманська Україна за дуже складних умов боротьби з сусідами-колонізаторами створила оригінальну неповторну культуру, яка забезпечила українській нації безсмертя і непохитне місце у спільноті цивілізованих народів.
Детальніше:Історія української ікони. Колекція ікон ПКМВК імені Василя Кричевського
За народною традицією саме Коза і Маланочка були у давнину головними персонажами новорічного костюмованого дійства. Відтак етнографічний інтерактивний захід "Коза йде, Новий рік веде" , який відбувся 24.01., співробітники Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Катерина Штепа та Віта Шовкомуд провели у цих образах. Учні 2-Б класу Полтавської школи 34 дізналися про цікаві традиції, пов'язані з новорічно-різдвяними святами, співали, грали в ігри та виготовили нитяну іграшку-козу, один із символів Щедрого вечора.
23 січня минає 101–й день народження славетного полтавця, поета, журналіста, військового кореспондента Павла Матвійовича Усенка.
Народився 1902 року в с. Заочіпське Кобеляцького повіту Полтавської губернії (нині Царичанський район Дніпропетровської області). Батьки – незаможні селяни, яких злидні та голод гнали на заробітки до найближчих промислових міст.
Народився майбутній митець у с. Оболонь 22 січня 1948 р. Батько працював у сфері культури – у райвідділі кінофікації та керував духовим оркестром будинку культури. Мати працювала зоотехніком у колгоспі. Великий вплив на розвиток творчих здібностей мав дідусь, від якого маленький Володимир успадкував хист до малювання та здібність до образного мислення.
У 1963 р. закінчив Оболонську восьмирічну школу та вступив до Миргородського керамічного технікуму на відділення художньої кераміки. Саме під час навчання у технікумі відчув сильний потяг до скульптури, якій був вірний все своє життя.
Детальніше:Сьогодні Білоусу Володимиру Івановичу виповнилося б 75…
Полтавець на Софійській площі: Віктор Никанорович Андрієвський (1885–1967) про урочистості 22 січня 1919 року у Києві
22 січня відзначається День Соборності України. У цей день 104 роки тому був проголошений Акт злуки Української і Західно-Української Народних Республік. У своїх спогадах громадський діяч, публіцист і педагог полтавець Віктор Андрієвський цю подію описував так:
«З великим набоженством ішов я на се свято рано 22 січня. Аджеж се був найбільший день нашої історії, коли мали здійснитися вікові ідеали нашого народу, ідеали того справжнього народу, котрі в особі своїх великих вождів-учителів і проповідників прорік він нам усім на вічні віки, як святий заповіт, і скропив їх кровю найліпших своїх синів!».
…«Само свято мало відбутися на Софійській площі в 11-ій годині. Я вже за годину перед тим був там, аби десь вигідніше приміститися. На мою думку, площа мала би виглядати сьогодня відповідно до великости свята. Я думав, що її прикрасять, аби показатися перед світом і перед своїмиж таки братами з Галичини, щоб їх достойно приняти. На превеликий мій жаль, я побачив цілком пролєтарську обстанову. Довкола будинки було прикрашено килимами і жовто-блакитними прапорами, але се були заходи приватних осіб. На самій же площі сторчала гола обідрана кольона-обеліск із дошок з тризубом на вершині … ніби символізуючи собою нашу державу й нашу владу: справді без ніяких прикрас, без ніякої „бутафорії“».
…«Софійська площа поволи починає заповнятися народом. Перші прибувають кавалєрійські ґрупи Галичан. Як завжди, найпевніша охорона порядку!... Незабаром цілу періферію площі займають війська ріжного роду зброї, знов аж до тяжкої артилєрії включно. На сей раз крім галицьких ясно-сірих плащів видніються і наші наддніпрянські рижувато-сірі шинелі. З Великої Володимирської, Михайлівської і Софійської вулиць один за одним прибувають авта й екіпажі».
…«Стиснутий щільно довкола, я не можу ворухнутися, а через масу людей не можу добре розглянути, що діється довкола. Прийшов я сам, нікого знайомих не зустрів, тому стою самотою, придивляюся і прислухаюся до розмов. Тут уже немає нікого крім Українців. Довкола чується сама українська мова, ні одного московського слова, й диву даєшся, де вона набралася, ота українська інтеліґенція? Ще два роки перед сим, … на сім самім місці в звичайний день не вчуєш бувало ні одного українського слова. Тепер – навпаки. А що як би наша держава прожила нормальним життям , ну ще бодай два роки?...
От військові оркестри заграли: „Ще не вмерла“! На дзвіниці Софії загув дзвін, серед натовпу рух і чути голосне „слава“!
– Їдуть! Їдуть!... То Директорія!... Де Петлюра? Де Винниченко?
– Та то ще не Директорія, то галицька делєґація!...
– Та ні, он за тим автомобілем другий!...
– То вони! Слава!! Слава!!...
– Де Винниченко? Отой вусатий?
– Та де там він вусатий – він з борідкою на Жидка скидається! …
– А Петлюра молодчина, диви он, у шапці з червоним денцем – козарлюга!...
– Тільки й надії, що на Петлюру, бо решта, чорт зна що!...».
Та от усе стихає, як на команду. Люде знімають шапки: то по чотирьох кутах площі чотири діякони читають акт злуки усіх українських земель во єдине тіло. І сльози навертаються мені на очі… Ах, як би се було так! Як би оте пророцтво тепер уже збулося! Але я тому не вірю… Не смію вірити такому щастю, бо не маю досить підстав для того, щоб йому вірити… Он з півночі темною хмарою насуває одвічний наш опікун і покровитель, наш любий „брат“… Під Львовом ідуть бої з другим не менш милим „братом“! Що ми можемо виставити проти них…».
…«Акт злуки урочисто відчитано, і духовенство править молебень. Я не чув і не чую ні слова, бо стою далеко за людьми, але загальний побожний настрій захоплює й мене».
Андрієвський В. З минулого: т. 2: Від Гетьмана до Директорії: ч. 2: Директорія. – Берлін : Видавництво «Українське Слово», 1923. – С. 101–106.
20 січня унікальну віртуальну подорож до українського степу здійснили учасники екологічного заходу "Ласкаво просимо до степу". Діти познайомилися із рідкісними степовими рослинами та тваринами, етимологіями їх назв, особливостями біології, значенням у природі та житті людини. Дітвора із захопленням гортали сторінки Червоної книги України, блукали лабіринтом у пошуках їжі для бабака, стрибали, як земляні зайці, танцювали, як журавлі. Родзинкою заходу стала імпровізована вистава "На степовому схилі", де кожен учасник зміг перевтілитися в степового жителя.
Підготували та провели екологічну подорож науковці Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Олена Шиян та Олена Штитьова.
19 січня перестало битися серце співробітника Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Валентина Івановича Михайлова.
Пішла з життя людина з прекрасною душею, відкритим і добрим серцем.
Колектив Музею висловлює щирі співчуття рідним, близьким та друзям покійного.
Важко знайти слова втіхи та загоїти біль від втрати. Світлі спогади про нього назавжди залишаться в наших серцях.
Вічна пам‘ять!