У травні 2020 р. Миколі Радченку виповнилося б 63. Проте його життєвий шлях обірвався на початку січня 2013 р. Добре відома в Полтаві й області добра та чуйна людина, поет і краєзнавець, фотограф й археолог за покликанням серця, житель мальовничого с. Глинське Зіньківського району Полтавської області й уродженць Полтави Микола Олександрович Радченко (11.05.1957 — 02.01.2013) немовби не покидав цей світ. Він і досі живе у численних згадках полтавців, фотознімках родинних альбомів та світлинах в музейних експозиціях.
Свій життєвий шлях М. О. Радченко пройшов із усталеним юнацьким почуттям гумору до перипетій буття, неповагою до труднощів, обов’язковістю у своїх діях і вчинках, повагою до товаришів та друзів, старших колег й односельчан. Він любив природу, красу рідної землі і своє місто, його людей, і, чого Бога гнівити, дівчат, яким при всіх зовнішніх вадах готував портрети красунь. Він щиро цікавився історією, минулим, по мірі сил сприяв збереженню старожитностей Полтавщини й України, фіксував у світлинах все краще, що було на цій землі. У музеях області знаходиться близько тисячі археологічних та історичних знахідок, які Микола Радченко особисто підняв із землі і домігся їх включення до складу колекцій державних музейних зібрань. З-поміж них й чимало унікальних та рідкісних.
Народився Микола Радченко у Полтаві, дитячі та юнацькі роки проживав по вул. Сковороди, 12, у старому будиночку початку ХХ ст. Закінчив Полтавську середню школу № 7, працював на Турбомеханічному заводі. Ще в шкільні роки зацікавився фотографією, якій і вирішив присвятити все своє життя.
Більшість полтавців пам’ятає його як виїздного фотографа кількох полтавських ательє або фотографа міського ЗАГСУ. З кінця 1970-х рр. він працював фотографом Полтавського краєзнавчого музею, пізніше — фотографом відділу фондів цього ж закладу, де виконував цілком непомітну, але потрібну роботу з фотофіксації всього фонду колекцій головного музею Полтавщини. Отже, через його руки пройшло близько 100 тисяч предметів, які необхідно було фахово відзняти у кількох ракурсах. Пізніше, з кінця 1990-х рр. працював у Центрі охорони та досліджень пам’яток археології тоді Управління культури Полтавської облдержадміністрації, а 8 останніх років життя — в Полтавській археологічній експедиції Державного підриємства НДЦ «Охоронна археологічна служба України» Інституту археології Національної Академії наук України.
У М. О. Радченка було основне вподобання і «хвороба» всього життя. Він — постійний учасник археологічних експедицій, які працювали на Полтавщині, у Сумській та Київській областях, місті Києві. І в цій іпостасі він залишався одним з кращих розвідників, фахівцем із розчистки та фотофіксації виявлених об’єктів, «розкопщиком» найвищої кваліфікації. Тому-то й запрошували його більшість полтавських, київських, московських і харківських учених провести з ними «в полі» черговий сезон роботи експедиції. І таких сезонів було 35! Тому-то в працях поважних і маститих, відомих фахівців та молодих дослідників чи не завжди містяться рядки вдячності колезі за допомогу, участь в роботі і, безперечно, за чудово виконані фотознімки. Фотороботи Миколи Радченка вміщені у монографіях ряду відомих учених — академіка П. П. Толочка, член-кореспондента НАН України Г. Ю. Івакіна, докторів історічних наук і професорів С. А. Скорого, В. Ю. Мурзіна, Ю. Ю. Моргунова, а також практично всіх полтавських і сумських археологів. Опубліковані вони у 1981–2012 рр. також і в чималій кількості журналів та часописів: «Известиях», «Сегодня», «Труде», «Советском музее», «Культурі і життя», «Українській культурі», «Фактах», «Вістях з України», «Комсомольській правді», «Автографі», «Пам’ятках України», «Народній творчості та етнографії», більшості полтавських газет і найбільше — в «Полтавському віснику», а також фахових періодичних виданнях — «Археології», «Археологічному літописі Лівобережної України», «Віснику УТОПІК» та ін. А ще в останніх виданнях і наукових працях вміщені фотознімки досліджених об’єктів, які для наукової фіксації готував саме Микола Радченко. У цій справі він був одним із кращих… Ці невідомі загалу факти є помітним внеском полтавського фотографа до скарбниці вітчизняної науки, як і десяток наукових каталожних видань давніх артефактів, ілюстрованих ним.
На початку ХХІ ст. у Полтаві та Глинському відбулося чотири персональні виставки фотодоробків Миколи Радченка, які схвально сприймалися громадськістю, мали відгуки у пресі і на телебаченні. Хоча кращу свою виставку про село Глинське та його людей він залишив у сільському клубі — в пам’ять про себе і своїх друзів.
Експедиції стали для М. О. Радченка тим місцем, де він міг проявити себе з найкращого боку як фахівець: археолог, фотограф, майстер зачистки, а ще — кухар, вправний рибалка, відповідальний наставник. А експедиції й творча атмосфера наукових колективів з переважанням молоді надавали наснаги у творчості. Остання (суто для душі) охоплювала царину поезії. В ній саме і знайшлася лакуна для Миколи Радченка як тонкого й оригінального лірика, фотопоета. Побачили світ чотири збірки поезій полтавця: «Мираж любви» (Полтава: Археологія, 1999. — 48 с.), «Літопис скіфського кургану» (Полтава, 2007. – 24 с.), «Фотолюбов» (Полтава, 2009, 2011) та посмертно «Исповедь князя Глинского» (Полтава, 2013. – 96 с.).
Останній спочинок поет, археолог і фотограф знайшов на кладовищі села Глинського, неподалік від свого улюбленого слов’яно-руського городища, яке він упевнено вважав літописною Глиницею колишнього Путивльського князівства.
Ця інтернет-публікація, сподіваємося, нагадає всім про життєрадісну і щиру людину, пам’ять про яку у вигляді фотознімків зберігається у кількох десятках тисяч родин в Полтаві і на Полтавщині, а також представлена в музеях і на сторінках різноманітних видань.
Слово на згадку про колегу доповнене на сайті музею оприлюдненням оригінал-макету посмертної збірки поезій Миколи Радченка, вміщеної у розділі «Видання за участю науковців музею» (посилання для переходу).
А ще до цього матеріалу ми додали кілька світлин фототворів нашого колеги (посилання для переходу чи виставлені нижче фото).