Знівечене життя очима поневоленого народу (до 75-ї річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні)

Початок Другої світової війни ознаменувався для українців черговим етапом терору, поневірянь та рабства. Масштабне використання робітників із України розпочалося 1942 р. і тривало до 1945 р. За цей період до Німеччини вивезли 2,4 мільйона українців. 60% із них були жінки. На примусові роботи з Полтавщини до Німеччини було вивезено за дослідженнями М. Коваля 175000 тис. осіб.

Дана тема довгий час не досліджувалася у радянській історіографії. І це зрозуміло, адже трагічна доля мільйонів мобілізованих робітників до Німеччини, які не з власної волі працювали на ворога, не вписувалася в загальну концепцію «всенародної боротьби проти нацизму у Великій Вітчизняній війні». Більш того, у повоєнному суспільстві колишні примусові робітники вважалися мало не зрадниками. Дехто з них навіть відбував незаслужене покарання в ГУЛАГу, їм складно було отримати гарну освіту, престижну роботу тощо. Проте саме спогади остарбайтерів є неоціненним джерелом дослідження теми  злочинів проти людяності періоду Другої світової війни.

З початком військових дій німці не планували використовувати працю цивільних із території окупованого СРСР. Проте провал плану «блискавичної війни» змінив ситуацію. Спочатку оголошувався добровільний принцип набору українців на роботи до Німеччини, він активно підтримувався агітацією та пропагандою про щасливе і сите життя. Охочих було замало. Тому німці не вагаючись почали примусовий вивіз людей з окупованих територій СРСР. Сотні тисяч молодих дівчат і хлопців мусили покинути домівку і поїхати до Німеччини без надії на повернення додому. Серед них була жителька с. Васильцівка, Полтавського району Вільховик Галина Йосипівна. У 17 років вона примусово була вивезена на роботи до Третього Рейху. Будучи сиротою (батьки загинули під час Голодомору 1932-1933 рр.), вона однією з перших отримала повістку серед односельців. Це пояснювалося тим, що крім вікових критеріїв (жінки з 15 до 45 р., чоловіки з 15 до 65 р.) місцеві старости які формували списки «на відправку» враховували і соціальний статус.

Наступним етапом у примусовій мобілізації українців було розселення їх у спеціальних таборах та проведення медичного огляду. Такі табори були і в м. Полтава, куди потрапила Галина Йосипівна. Пройшовши комісію її разом з сотнями мобілізованих робітників помістили у товарні вагони які прямували у напрямку Німеччини. Перед відправкою всім жінкам для дезінфекції змастили голови невідомою речовиною темного кольору, після якої волосся буквально випадало «жмутками». Умови перевезення робітників були жахливими. Переповнені вагони не відкривали по кілька днів до станції прибуття. Поїзди з робітниками зупинялись в Польщі, де їх водили в лазні, а одяг в цей час дезінфікували. На таких станціях проводили і облік робочої сили – на людей одягали номери, іноді номери просто тримали в руках і фотографували для облікових карток.

Прибувши до Німеччини Вільховик Г. Й. розмістили у спецтаборі для витримки карантину. Спецтабір був великий, найбільше там було поляків, українців, росіян, білорусів, а також євреїв. Це був перевалочний пункт з функцією ринку на якому людей «сортували» для різних робіт. Фізично здорових відправляли на фабрики і заводи, селян до місцевих баурів. Галина Йосипівна разом із двома односельцями потрапила у м. Бад-Лаутерберг, що було розташоване у північно-західній частині Німеччини. На окраєні міста в лісі була фабрика по виготовленню патронів.

Умови на фабриці були тяжкі. Мобілізоване населення мешкало у бараках які розташовувались у таборах, обнесених колючим дротом та охоронялась наглядачами та собаками. Замість ліжок були двоповерхові нари. На роботу українців в більшості випадків водили під охороною, вони працювали в закритих бригадах, окремо від німецьких й інших іноземних робітників. За спогадами Вільховик Г. Й. «годували юшкою з брукви». Як принизливе тавро українці, росіяни, білоруси повинні були носили знак «ОSТ». Платні за працю не було зовсім.

Перебуваючи на примусових роботах, українці порівняно з іншими іноземцями найбільше травмувалися, помирали від інфекційних хвороб і виснаження. Померли від голоду і односельці які потрапили до фабрики разом з Галиною Йосипівною.

Єдиною втіхою для мобілізованих робітників було поодиноке листування з рідними. Проте листи переглядались цензурним відомством, а тому писати про реальний стан речей у німецькому рабстві було небезпечно. Галині Йосипівні лише один раз прийшла листівка від брата, та й то значна її частина була залита чорною фарбою. На залишеному клаптику паперу було написано: ««Багато птахів прилетіло і низько літають». Це означало, що багато німців в їхньому селі і за його межами.

З часом мобілізовані робітники звикали до тяжких умов праці і навіть проявляли кмітливість у протидії німцям: підслуховували їхні розмови, підкладали лушпайки від брукви у коробки з патронами, крали брукву із кагатів.

Переломний етап у Другій світовій війні мобілізовані робітники відчули одними з перших. За декілька днів до приходу на фабрику визволителів – американських військових, німецька охорона втекла. Голодні робітники боялися виходити з бараків, коли ж зрозуміли, що «каторга» закінчилася, то стали у дві колони і зустрічали визволителів, кидаючи на них молоду траву, а потім їли досхочу брудну, сиру брукву.

Повернення додому найбільше закарбувалося у пам’яті Вільховик Г. Й. Через натяжний міст на р. Ельба американські військові відправляли, а з іншої сторони радянські солдати зустрічали примусово мобілізованих робітників. Для забезпечення повернення з-за кордону мільйонів радянських громадян у рекордні терміни було організовано сотні різноманітних таборів і пунктів на території східноєвропейських країн і в західній прикордонній смузі СРСР.  Ті ж, хто повернувся додому, проходили численні перевірки НКВС, на них заводилися фільтраційні справи. Пройшовши ряд принизливих допитів Галина Йосипівна потягом прибула на станцію Божківське, далі пішком у рідні села Нестеренки і Васильцівку. Вдома її чекала ще одна неприємна звістка, німці спалили хату. Треба було знову виживати…

Вільховик Галини Йосипівни так як і багатьох мобілізованих до Німеччини робітників вже немає в живих. У період незалежності України їй було виплачено Німеччиною гуманітарну допомогу як колишньому примусовому робітнику у Рейху, а також надано статус учасника війни від української держави. Її історія, як і спогади інших остарбайтерів доносить до нас знання про знівечену долю цілого народу і є складовою частиною загального історичного тла.

20 05 08 vilhovyk01

20 05 08 vilhovyk01

20 05 08 vilhovyk01

20 05 08 vilhovyk01

20 05 08 vilhovyk01

Використані фото з сайту Українського інституту національної пам’яті www.memory.gov.ua