Лелеки прилетіли...

З настанням весни на простори нашого краю з півдня повертаються лелеки. Цей птах став своєрідним вособленням України і всього українського. У багатьох місцях — це практично священна або дуже шанована птиця, яка вважається оберігом родинного обістя, хранителем споконвічності життя на цій землі... Лелек не тільки люблять, поважають, а й оберігають. Отож здавна господарі і цілі села навипередки сперечалися щодо кількості лелек у населеному пункті. Якщо їх більше, то й щасливіше живуть господарі. Тому лелек у нас оберігають, поранених за випадкових обставин особин вихожують, лікують, щоб навесні випустити на луки. Користь від лелек очевидна: вони виступають санітарами навколосільських просторів, підтримують біологічну рівновагу, запобігають зростанню популяцій певних видів дрібних шкідливих тварин.

Хоча нещодавно стрічка Інтернету донесла жахливі факти, котрі пояснюють зменшення кількості цих птахів у наших краях. Виявляється, що в Африці, куди лелеки відлітають на зиму, місцеві зголоднілі мисливці сотнями вбивають птахів, вживаючи в їжу їх м’ясо. Цим не гребують і зовсім не голодні полювальники з Лівану, які під час перельотів нищать не меншу кількість лелек. На перший погляд, представникам цих спільнот було б варто купувати в Україні більше кукурудзи чи сої, щоб вгамовувати свої бажання вживання м’яса із присмаком та запахом болота. Та ось це якось не складається... і лелеки стають об’єктом бездумного нищення.

Звернувшись до матеріалів власних археологічних досліджень, я побачив і зовсім неочікуваний факт. Виявляється, м’ясо лелек вживали в їжу і наші предки — літописні слов’яни-сіверяни. Вірогідно, певний час перебування в Подунав’ї відкоригував гастрономічні вподобання носіїв роменської археологічної культури. Двічі, за вивчення кухонних відходів з господарських ям Полтавського поселення Х – початку ХІ ст., що над Мазурівським яром і на території Старополтавської (Іванової) гори, нам траплялися, з-поміж інших викинутих кісткових решток диких тварин, кістки лелеки. Мабудь, у голодні роки (чи не тільки) птах-супровідник слов’янського житла ставав об’єктом полювання і вживання м’яса в їжу. Щодо помилки в результатах досліджень археозоологічних решток сумнівів не було, адже визначення кісток цих птахів було здійснене відомими фахівцями з остеології тварин — Олегом Журавльовим і Владиславом Бондаренком. Колеги-археологи, які вивчають давньоруські старожитності, також повідомляли про західки кісток лелек серед господарських відходів селищ на Лівобережжі. Та ця харчова принада (м’ясо лелек) на нашій землі в кінці І – на початку ІІ тисячоліть н. е. все ж не набула широкого розповсюдження.

Отже, ми, полтавці, напевне, повинні ретельніше оберігати цих чудових птахів, що стали окрасою нашого краю і символом добробуту українського села. Ну, а щодо гастро-екзотів з півдня, то в майбутньому їм варто пропонувати на експорт більше української сільськогосподарської продукції.

20 05 10 leleky

О. Б. Супруненко
© Фото М. Радченка, 2010.