Евакуація народного господарства Полтавської області 1941 р. у спогадах директора Вельбівського дитячого будинку Г. Якуменка (до 75-ї річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні)

Довкола радянської евакуації 1941 р. створено чимало міфів. У СРСР вона подавалася як один із найуспішніших заходів початкового періоду радянсько-німецької війни. Проте є чимало причин ставити це твердження під сумнів.

Згідно з постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про порядок вивезення й розміщення людських контингентів та цінного майна» від 27 червня 1941 р. першочерговому переміщенню в глибокий тил підлягали підприємства, що виробляли продукцію стратегічного значення, сировина, продукти харчування, техніка, сільськогосподарське збіжжя, реманент і худоба. Серед населення першочерговій евакуації підлягала партійно-радянська номенклатура та молодь призовного віку. 

Таким чином, головним пріоритетом евакуації був порятунок радянського та партійного апарату, худоби та майна, а не простих українців.

Евакуації ж цивільного населення заважало багато факторів: швидкий наступ вермахту, брак транспортних засобів, складність пересування заповненими військами дорогами під постійним бомбуванням та обстрілами, численні оточення, у які потрапляла радянська армія, а разом із нею й біженці. Також однією з причин негараздів стали безпорадні дії місцевої влади. Нерідко партійні й радянські органи спочатку видавали накази про невиїзд жителів із населених пунктів, а невдовзі самі першими втікали, прихопивши рідню і майно.

Пропонуємо вашій увазі уривок зі спогадів директора Вельбівського дитячого будинку Гадяцького району Г. Якуменка під назвою «Спогади про важкі воєнні роки. 1941–45 рр. Період евакуації» (мовою оригіналу). Ці спогади зберігаються в архіві науково-дослідного експозиційного відділу новітньої історії Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського і розповідають про маловідомі, приховувані та замовчувані раніше сторінки історії початкового періоду радянсько-німецької війни.

* * *

«[…] Невольно вспомнилась Вельбовка, жизнь детдома, было чудесное время. Потом война. Страшные дни и ночи, по детдому проходит линия фронта, дети и солдаты перемешаны между собой, спят на кроватях в обнимку с ребятами уставшие от тяжелых боев и отступления солдаты, здесь же их дружки. Раненые, окровавленные наши люди.

Дни и ночи гул вражеских самолетов. Дни и ночи тучи пыли от ног отступающих людей, закрывшие солнце.

Передвигающиеся тысячи стада скота. Плачущие коровы, овцы, да, именно плачущие! Страшная эвакуация наших детей. Особенно страшен был путь от Вельбовки до Охтырки. Холодные осенние дни, дожди, промокшие до костей дети, а согреться негде. Передвижение только ночью, так как днем в воздухе самолеты. […]

Действительно, нашему детдому было трудно, и трудности эти создали некоторые люди, сидящие у власти в городе Гадяче. Я всегда с проклятием вспоминаю предрайисполкома в те годы Кукольницкого. Он где-то и сейчас ходит в начальниках, кажется, в Миргороде, и, наверное, без стыда носит в кармане партбилет. […]

Вот мы и жили в Вельбовке, рыли окопы, прятались от бомбежек. Чего-то ждали. А война неумолимо приближалась и к «глубокому тылу» - городу Гадячу. Меня призвали для несения службы в гадячский истребительный батальйон, готовили в партизанский отряд. А фронт все приближался. «Руководители» Гадяча в прибывший на ст. Гадяч пассажирский состав для отправки детей в первую очередь двух детских домов – погрузили своих жен, домочадцев, всякое барахло, и с большим комфортом отправили в Бутурмиховку Воронежской области. А дети? Дети двух детдомов Гадяча, а потом прибывшего к нам Звенигородского детдома … и Разбышевского детдома Лохвицкого района, тоже брошенного, остались в Вельбовском лесу для поддержания … уверенности у населения, что немцы к Гадячу не дойдут. Никто из начальства даже говорить об эвакуации не хотел. Обстановка создалась тяжелейшая. Директор Гадячского детдома (женщина, забыл ее фамилию) вопрос эвакуации решила просто: в одну ночь бросила детей, забрала полученные из банка деньги для эвакуации, погрузила в военную автомашину детские продукты, лучшие вещички и с каким-то офицериком удрала.

После бегства директора разбежались и сотрудники детдома, остались дети – более 200 человек на попечении пионервожатого Васи Коновалова и без денег, без продуктов, без транспорта, без документов, без работников. Самостийно, стихийно перекочевали к нам в Вельбовский лес, в сосны, спасаясь от бомбежек.

Вот что наделал этот подлец Кукольницкий и др. В лесу скопилось более 700 детишек. Что же делать дальше? События развиваются быстро – немцы в 20 км от Гадяча, станции все разбиты, в городе транспорта нет, колхозы лошадей сдали в армию, учреждения Гадяча прекратили свою деятельность. Райком партии ушел в подполье. Райисполком брошен, МВД сжигает свои документы, магазины, столовые, общественные здания брошены, двери, окна открыты, обыватель спрятался за ставни своих квартир. Собственно говоря, власти в городе нет. … Обращаюсь к Кукольницкому – застал его в гараже райисполкома – грузил в свою «эмку» ценности и собирался драпать. Спрашиваю, что делать с детьми, ведь в лесу более 700 человек. Посмотрел на меня дикими, перепуганными глазами, погано выругался и рявкнул: «А чем я тебе помогу, что хочешь, то и делай с ними, брось их в лесу, а сам иди в партизаны, а люди разберут детей!» …

Что делать? Власти в городе уже нет, да и заниматься детьми руководители не хотели, всех этих людей охватил страх, овладела жуткая паника. Иду к себе в отряд. Рассказал товарищам о положении. … Командир отряда Магда и многие другие товарищи прямо мне сказали: «Ты в отряде не оставайся, вот тебе боевая задача – спасти от гибели детей, что хочешь, то и делай, а детей вывези, или выведи, осталась только одна дорога – на Охтырку – 90 км.» В Полтаве уже тогда были немцы. Осталось рассчитывать на свои силы и немедленно принимать меры. […]»

* * *

Далі у спогадах Г. Якуменка розповідається про надзвичайно важкий шлях вихователів та вихованців дитячого будинку від Вельбівки до Охтирки. З Охтирки залізницею їм вдалося евакуюватися на Урал.

Спогади Г. Якуменка датуються 1967 р. й адресовані колишній вихованці Вельбівського дитбудинку В. Макаровій, яка в 1960-х рр. працювала вчителькою школи-інтернату № 3 м. Жданова Донецької області. В них автор згадує як справжніх патріотів, які врятували життя дітей під час евакуації, так і тих, хто «в трудный час проявил и трусость, предательство, подлость». Закінчується лист зі спогадами пропозицією В. Макаровій «совместно занятся восстановлением истории Вельбовского детского дома».