СИМОН ПЕТЛЮРА: ПЕРЕМОЖЕНИЙ, АЛЕ НЕ СКОРЕНИЙ

Документальні відомості про останні роки життя лідера Української революції 1917–1920 рр. Симона Васильовича Петлюри досить лаконічні. Йдеться про період його перебування на еміграції упродовж 1920–1926 рр. Окремого, змістовно глибокого наукового дослідження цього періоду його життя немає досі. Можливо, «незручність» цієї теми для науковців зумовлена саме кризовою ситуацією та виключно важкою моральною атмосферою, в якій опинився тоді С. Петлюра. Його покидали політичні соратники, які від’їжджали на еміграцію, залишали учорашні друзі, на довірчі відносини з якими він щиро покладався. Петлюру вистежували таємні більшовицькі агенти, тяжко гнітили глибока конспірація, сумніви щодо свого майбутнього та неспроможність забезпечувати добробут сім’ї. Очільник Української держави, який донедавна розпоряджався мільйонами, залишився вірним своїм моральним принципам і, як більшість його прибічників із числа рядового вояцтва Армії УНР, пішов на еміграцію злиденно бідним.

20 05 22 petlura k 01

Симон Петлюра на еміграції, 1922/1926 р.

Митарства С. Петлюри на еміграції, трагізм його становища як політичного лідера і морально відповідальної особистості проглядаються із документів періоду 1920–1926 рр. Ще на початку осені 1921 р. – навесні 1922 р. Головний Отаман очікував «антибільшовицьких подій» в Україні, у зв’язку з чим планував організаційно підготуватися та заручитися підтримкою інших держав. Не зважаючи на вкрай складну морально-психологічну і політичну ситуацію, що розгорталася тоді в середовищі української еміграції, С. Петлюра залишався вірним собі у політичних планах розбудови української державності.

Після підписання у березні 1921 р. у Ризі польсько-радянського мирного договору організоване політичне життя органів влади УНР на еміграції стало завмирати. Тодішні умови нерідко породжували почуття безнадійності, безпорадності, невдоволення інтернованого вояцтва політичним проводом. Опинившись на еміграції, активні учасники визвольної боротьби по-різному оцінювали причини поразки, її наслідки і перспективу майбутнього. Серед очільників Уряду й армії УНР були спроби звинуватити один одного у невдачах. Ширились антиурядові настрої з боку опозиційних емігрантських осередків у європейських столицях.

До того ж, згідно статей Ризького договору Уряд УНР та всі його організації формально втрачали свій офіційний статус і право легального існування на території Польщі. З цієї причини та через небезпеку бути заарештованим, у листопаді 1921 р. С. Петлюра переїхав з Тарнова до Варшави, де жив під чужим ім’ям понад два роки. На той момент у місті перебував Уряд УНР і представницький орган – Рада Республіки. Вже тоді, з огляду на більшовицькі вимоги до Польщі видати Петлюру, подальше його перебування у Варшаві ставало небезпечним. Зрозуміло, перший час перебування у Польщі Петлюра розглядав свою присутність тут як тимчасову. Поза сумнівом, він мав надію, що повернеться до України і ще зіграє свою роль у визначенні її майбутнього. Така надія підтримувала і спонукала С. Петлюру працювати на перспективу. Утім, з моменту переходу на конспіративне становище у Варшаві його надії щодо повернення в Україну, очевидно, серйозно похитнулися.

Перебуваючи у Варшаві нелегально, С. Петлюра не міг належним чином відповісти на закиди своїх політичних опонентів, здебільшого повні злоби. Він почувався усамітненим. Друзі роз’їхалися Європою, а дехто за океан, і не могли вже його відвідувати. У цей же час в Україні виловлювали «петлюрівців». На всіх теренах СРСР їх переслідували як найбільших ворогів держави. То були найтяжчі часи для С. Петлюри. Утім, він наполегливо продовжував аналітичну й організаційну діяльність, у якій вбачав найдієвіший для тих умов засіб боротьби. Насамперед голова Директорії УНР вважав за необхідне розібратися у причинах невдачі визвольних змагань. Ще в 1922 р. в одному з листів до генерала М. Удовиченка він писав: «Очевидна річ, що і в оцінці моєї персони Ви повинні бути правдивим: що було чи є в моїй особі, в моїй діяльності негативне, те треба так і освітити, не замазувати, а на світло денне витягти. Коли Ви знайдете щось в моїй діяльності доброго слова варте, то і тут будьте вірним правді, своїй власній совісті. Не прибільшуйте, але і не зменшуйте. Залишайтеся вірним правді, як Ви її розумієте. Хочу тут тільки одне зазначити. Для мене почався вже суд історії. Я його не боюсь, бо маю в Бозі надію, що мене і мою діяльність пізніш краще і вірніше зрозуміють, як сучасники».

На фоні описуваних подій С. Петлюра всіляко намагався утвердити міжнародний статус УНР, активізувати її закордонну політику, вишукував шляхів до її зближення із західними державами і через їхню підтримку розраховував знайти для України надійну опору в особі міжнародної спільноти. Зокрема йдеться про Англію, Італію й Туреччину.

У середині 1923 р. тяжким ударом для С. Петлюри і його оточення стало повернення до УРСР та «покаяння» генерала Ю. Тютюнника. 15 серпня 1923 р. Тютюнник опублікував звернення до всіх вояків УНР на еміграції із закликом повертатися до України. На цей заклик пристало близько 800 осіб, які мусили шукати виходу з невідрадного становища на еміграції. Хто не виїхав до збільшовиченої України або не знайшов собі місця у Польщі, виїжджав на роботу до Франції, Бельгії, США, Канади.

З огляду на наполегливі вимоги більшовиків до Польської держави заборонити діяльність на її території Уряду УНР, подальше перебування там С. Петлюри стало небажаним для Польщі. Очевидно, з цього моменту Петлюра став розглядати можливість переїзду з Варшави до іншої європейської столиці, міркування про що зустрічаємо у його тодішніх листах. Утім, на заваді стояли фінансові труднощі, про що Петлюра з гіркотою писав: «Я з великою охотою (персонально) жив би в Лондоні або Римі, коли б мав ресурси…». Петлюра сподівався, що виїзд із Польщі розв’яже йому руки і дозволить інтенсивніше працювати. Усе ж він був змушений залишитися там до кінця 1923 р.

Ще до кінця літа 1923 р. стало зрозумілим, що планам С. Петлюри на активізацію повстанського руху в України не судилося збутися. Після багатьох років надлюдських зусиль визвольної боротьби й народних повстань Україна знесилилася. Зайнятий окупаційною армією, заляканий терором ЧК, край, здавалося, скорився переможцеві і не ворушився. Більшовики гучно святкували перемогу, а виснажена кровопролитною війною і спрагла за миром Європа з цікавістю придивлялася до них. Всюди говорилося про їхні признання, про необхідність відновлення з ними політичних та економічних відносин. Діяльність українства на еміграції майже завмерла. Мало не всі дипломатичні місії УНР припинили своє існування. А ті, що діяли, доживали свого віку. Перед Петлюрою лежав невідомий шлях, сповнений небезпеки і невизначеності.

31 грудня 1923 р. ранковим поїздом до Відня С. Петлюра (під ім’ям начальника прес-служби української місії в Будапешті) і В. Прокопович вирушили у невідомість, маючи на меті оселитися попервах у Будапешті. Ключову роль у підготовці їхнього від’їзду з Варшави і перебування у Будапешті відіграли посол УНР у Німеччині М. Василько та Голова Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині генерал-хорунжий В. Сікевич.

На шляху до угорської столиці С. Петлюра і В. Прокопович зупинилися у Відні, де 1 січня відвідали українських емігрантів – Є. Чикаленка, відомого громадського діяча і мецената, та П. Чижевського, засновника української парламентської групи в Першій Думі, колишнього міністра фінансів УНР. Як писав пізніше В. Прокопович: «За день у Відні С. Петлюра якось посвіжішав, ожив. Він з кожної дрібнички подорожньої ніби пив з насолодою щось свіже, бадьоре, животворне – почуття волі». Увечері того ж дня С. Петлюра і В. Прокопович рушили поїздом до Будапешта. З 2 січня Головний Отаман перебував в Угорщині, уряд якої доброзичливо поставився до його приїзду. У В. Сікевича склалися досить добрі стосунки з угорською владою і це давало Петлюрі підстави сподіватися на прихильне ставлення до нього в Угорщині. Перебуваючи у Будапешті, С. Петлюра намагався не випускати з рук управління діяльністю Уряду УНР, підтримував зв’язки з дипломатичними місіями, вів інтенсивне листування з соратниками і друзями. Утім, вже 2 травня 1924 р. В. Сікевич отримав повідомлення про припинення угорським урядом діяльності Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині.

24 травня 1924 р. С. Петлюра у супроводі того ж В. Прокоповича від’їхав до Швейцарії, в Цюрих. Їхали через Берн, де гостювали у генерального консула УНР у Швейцарії З. Курбаса. Метою переміщення був Париж, куди тоді на заводські та польові заробітки переїхало з Польщі понад 600 українських вояків, переважно старшин. У Цюриху С. Петлюра і В. Прокопович оселилися нелегально в одному з готелів міста і мешкали два місяці на мізерні кошти в очікуванні можливості переїзду до Франції. Тут мала відбутись їхня зустріч із дипломатом УНР М. Васильком, який узявся організувати цей переїзд. Але раптова смерть у серпні 1924 р. М. Василька, який два роки поспіль із власних коштів забезпечував Петлюрі «матеріальний ґрунт» на еміграції, не лише приголомшила і позбавила Головного Отамана рівноваги, але й завдала найсерйознішого удару фінансовим засадам його існування. На той момент у Петлюри і Прокоповича на двох залишалося тільки 100 франків і Петлюра навіть подумував повернутися до сім’ї у Польщу. У передбаченні «чорного дня», його дедалі частіше навідувала думка відійти від політики і жити приватним життям, заробляючи фізичною працею.

8 серпня 1924 р. С. Петлюра і В. Прокопович переїхали до Женеви, де понад два місяці мешкали в крихітній кімнаті одного з місцевих пансіонів. Обставини їх переїзду до Женеви – цього класичного притулку емігрантів, – наразі не відомі. Утім, на той момент у Швейцарії ще існувала місія УНР з усіма правами дипломатичної установи. Очевидно, тоді матеріальна скрута сягнула для Петлюри і Прокоповича крайньої межі.

16 жовтня 1924 р. С. Петлюра нарешті отримав дозвіл на в’їзд до Франції. Тимчасом зі смертю М. Василька вичерпалося останнє фінансове джерело емігрантського існування і Петлюра з Прокоповичем на останні кошти зважилися їхати до Парижа. Тут С. Петлюра жив спочатку в М. Шумицького, а потім почав самостійно винаймати кімнату в готелі. Петлюра не мав великих статків і вів скромний спосіб життя. 20 серпня 1925 р. до нього приїхали дружина і донька, які займали суміжну кімнату в тому ж готелі. 25 травня 1926 р. близько 14-ї години у самому центрі Парижа кулі вбивці обірвали життя лідера Української революції.

20 05 22 petlura k 02

Останні почесті Симону Петлюрі від українського воїнства, м. Париж, 30 травня 1926 р.

Із плином часу державотворча ідея і політична діяльність С. Петлюри на цьому поприщі, утім, як і його передчасна смерть,лише посилили магнетизм його образу, особливо на тлі періоду державної незалежності України. І в цьому однозначно прослідковуються ключові риси С. Петлюри як національного лідера – вірність ідеї Української держави, політична послідовність і моральна відповідальність. Не розгледіти їх – може лише упереджений.