Важливу роль у формуванні почуття самобутності будь-якого народу завжди відігравала повага до своєї культури, прагнення зберегти та примножити її надбання. На поч. ХХ ст. міжнародне співтовариство, на шляху реалізації ідеї сталого розвитку людства, дійшло висновку про важливість охорони нематеріальної культурної спадщини народів світу. Значення нематеріальної культурної спадщини було визнане ЮНЕСКО, яка в 2003 р. ухвалила Конвенцію про охорону цієї спадщини. У 2008 р. Україна приєдналась до Конвенції (Закон України «Про приєднання України до Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини» від 06.03.2008 № 132]) і повинна бути зацікавлена не тільки у збереженні елементів, що формують її самобутність, а й в поширенні інформації про них серед світового співтовариства. Саме тому, ми вважаємо за необхідне зосередити вашу увагу на значенні в історії української культури ХХ ст творчого доробку видатного українського хореографа, дослідника народного танцю, балетмейстера Ніни Миколаївни Уварової-Латинської.

Майбутній хореограф народилася 20 серпня 1923 р. у м. Полтава. Батькам Ніни, які були великими шанувальниками театрального мистецтва і хореографії, вдалося зацікавити доньку сценічним мистецтвом, а під керівництвом балетмейстера балетної трупи Полтавського театру імені М. В. Гоголя С. П. Воронцової юна артистка зробила перші професійні кроки на сцені.

Можливо, після закінчення Полтавської середньої школи № 2, майбутній хореограф й мала намір продовжити навчання і отримати спеціальну освіту, але мрії перервала війна. З початком військових дій родина вимушена була евакуюватися до м. Намангана (сучасна територія Узбекистану). Після повернення до Полтави Ніна Вовк влаштувалася працювати в обласну філармонію балетмейстером ансамблю «Жінхоранс». У 1946 р., під час гастролей, балетмейстер «Жінхорансу» отримує несподівану пропозицію від директора Кобеляцького районного Будинку культури М. І. Снігурова створити власний колектив. Після недовгих вагань Ніна Миколаївна виїхала до Кобеляк. У цьому місті їй судилося прожити 27 років, створити власний колектив – ансамбль народного танцю «Барвінок», утвердитися професійно, набути всеукраїнської слави та визнання.

У скрутних побутових умовах тривали перші репетиції 8 учасників танцювального гуртка у пошкодженому війною районному клубі. Ні керівник колективу, ні майбутні артисти не отримували за це ніякої грошової винагороди. Але запальний ентузіазм балетмейстера з Полтави створив диво – до клубу після роботи почали приходити втомлені люди, щоб навчитися танцювати. Поступово в місті сформувався мистецький колектив, що мав відпрацьований репертуар і професійний досвід. У цей час Ніна Миколаївна вирішує спрямувати діяльність ансамблю в напрямку дослідження, відтворення і популяризації місцевого танцювального фольклору. Хореограф «Барвінку» розпочинає активну збиральницьку роботу. У свої вихідні дні вона, разом з учасниками ансамблю, подорожує селами Кобеляцького району. Пригадуючи ці етнографічні експедиції, хореограф розповідала, як в с. Перегонівка, зі слів 83-річної жінки Є. П. Шабельник, їй пощастило записати півсотню народних пісень і майже 2 десятки нових колін і рухів За словами сестри хореографа «Барвінку» А. Проскурні, період кін. 1960-х –поч. 1970-х рр. в житті Ніни Миколаївни відзначався титанічною працею « на самовіддачу, навіть на самопожертву». Але Н.М. Уварова- Латинська завжди пригадувала ці роки, як найкращі в житті.

Всього до репертуару «Барвінку» увійшли 13 народних танців Полтавщини, серед яких: «Краснянська полька» (с. Красне Кобеляцького р-ну), «Коша» (с. Суха Маячка Кобеляцького р-ну), «Василечки» (с. Василівка Кобеляцького р-ну), «Кружало» (с. Перегонівка Кобеляцького р-ну), «Чорбівські підківки» (с. Чобрівка Кобеляцького р-ну), «Зубок» (с. Чернечий Яр Диканського р-ну) та інш. Твори «Коша», «Сито» і «Кружало» увійшли до збірки «Танці Полтавщини» за редакцією професора К. Ю. Василенка

Видатний український хореограф П. П. Вірський під час республіканського фестивалю самодіяльного мистецтва у Києві у 1967р. ознайомився з творами ансамблю, а потім сказав Ніні Миколаївні: «…великі справи робите. Моя вам порада: коли працюєте над танцем, вишукуйте, нікуди в сторону не розпиляйте себе. Ваші танці такі барвисті, соковиті, різні. Немає жодного повтору».

Велику кількість зусиль хореограф «Барвінку» віддавала також створенню сценічних творів на основі традиційних обрядів, звичаїв, побутових особливостей життя місцевих мешканців. На поч. 70-х рр. з’являються її найвідоміші авторські роботи – вокально-хореографічна постановка «Рогоза», самобутній твір «Коша», танець «Голубок».

У сер. 1970-х р. обставини життя керівника «Барвінку» змінюються, і Ніна Миколаївна вимушена прийняти доленосне рішення повернутися до Полтави. Доля знову повертає її до Полтавського міського Будинку культури, де вона починає все спочатку, створивши фольклорно-етнографічний ансамбль «Полтавські рушники», який, пізніше, отримав звання «народного» і гастролював далеко за межами України.

Хореографічні композиції, поставлені Н. М. Уваровою-Латинською виконувалися колективами Києва, Кіровограда, Кременчука, Донецька, Дніпропетровська, увійшли до репертуару Державного академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського, Національного заслуженого академічного українського народного хору України імені Григорія Верьовки.

У 1997 р. Н.М. Уварова-Латинська стає «Почесним громадянином м. Кобеляки», а у 2000 р. вона отримує орден Миколи Чудотворця за примноження добра на землі. Під час святкування свого 85-річного ювілею Ніна Миколаївна сказала: «…я прожила велике щасливе життя в мистецтві. Дякую Богу за те, що робила. «Барвінок» – то мій Золотий фонд» [5, с.1].

Видатний полтавський хореограф – Н. М. Уварова-Латинська відійшла у вічність у 2011 р., але назавжди увійшла в історію української культури, як видатний майстер українського фольклорного танцю, що створила вокально-хореографічні композиції і танці на основі місцевих звичаїв та обрядів, зберегла і відтворила зникаючі зразки танцювального, пісенного фольклору. Твори балетмейстера з Полтави – це елементи самобутності нашого народу, що складають його нематеріальну культурну спадщину та підлягають обов’язковому збереженню, як і пам'ять про видатну майстриню хореографічного мистецтва, етнографа, педагога – Н.М. Уварову-Латинську.