Лікарям присвячується… (з подякою від музейних працівників)

Зважаючи на непрості реалії сьогодення, загрози та виклики, що постають перед людством, увага населення всієї планети зараз прикута до дій медичних працівників, які перебувають на «передовій» боротьби з пандемією COVID-19. Завдяки своєчасним заходам української влади вдалося мінімізувати кількість заражених і смертей від цієї небезпечної недуги. Людство не вперше стикається із смертельними хворобами. Різними способами та засобами боролися із пандеміями за часів античності, в епоху середньовіччя, в новий і новітній час. Але як і сотні років тому героїзм медичних працівників та їх самовіддана праця заслуговують на повагу і подяку за їх самопожертву.

Згубні епідемії на українських землях відомі за писемними джерелами, починаючи з прадавніх часів: сумнозвісні «пошесті», «пропасниці», «трясця» (узагальнюючі назви чуми, холери, тифу…) спонукали розвиток медичних знань у галузі епідеміології. Вшановуючи самовіддану працю лікарів у боротьбі з новітнім вірусом COVID-19, пропонуємо невеликий екскурс до історії медицини на Полтавщині у ХVІ-ХІХ ст.

Перші згадки про епідемії в давній Русі зустрічаються ще у відомому літописному творі – «Повість минулих літ». У подіях під 1092 р., що відбувалися в місті Полоцьку, читаємо: «… вночі стояв тупіт, щось ніби стогнало на вулиці, і рискали якісь тіні – подоби людей. Коли хто виходив із дому, щоб подивитись, одразу на того незримо нападала моровиця, і він умирав од неї… А потім і вдень мчали коні, однак їх не видно було, а було видно лише копита коней, і уражали вони мором людей…». У «темні» віки будь-які явища людина пояснювала з погляду надзвичайного, містичного, наділяючи їх надприродніми властивостями. Звідси і ті неймовірні описи, які застосував Нестор до опису цієї події. На думку сучасного дослідника Сумщини О. Десятниченка, від епідемії, що поширилася у Полоцьку, померло до 7 тисяч людей.

У пізніший час центром поширення багатьох хвороб стали землі Золотої Орди. Саме звідти в середині XIV ст. до Європи потрапила «чорна смерть» – епідемія чуми, що знищила за різними оцінками від 30 до 60% населення старого світу. У XVI ст. почалося масове переселення української людності на кордони дикого поля, в Подніпров’я, а разом із ними «мандрували» й хвороби, найбільш небезпечними із яких залишалася чума. Різного роду епідемії, тиф, холера часто «приходили» вслід за купцями, завойовниками, біженцями тощо. Серед головних причин, які сприяли стрімкому поширенню хвороб, було недотримання гігієни в побуті, неналежні способи постачання води, низька санітарна культура населення тощо. У середні віки найчастіше хворі звертались по допомогу до знахарів, адже дипломованих лікарів у ті часи було обмаль. На допомогу місцевому населенню приходили військові та «польові» лікарі, якщо поряд розміщувалися військові гарнізони.

Професійна медицина на полтавських землях зародилася і поширилася у ХVІ-ХVІІІ ст. – у козацький час. У XVII – XVIII ст. на Лівобережжі при церквах і монастирях, у містах і селах існували так звані «шпиталі» – церковні громадсько-благодійні установи, де надавали допомогу старим, жебракам, сиротам, калікам, козакам-інвалідам. Часто це було їх останнє пристанище і місце їх постійного проживання. Кількість шпиталів за часів Гетьманщини була доволі значною: у 30-40-х роках XVIII століття лише у 5 полках Полтавщини (Полтавському, Миргородському, Лубенському, Прилуцькому, Переяславському) нараховувалось 283 шпиталі.

Документ
З реєстру Полтавської полкової канцелярії про кількість дворів у Полтаві

20 серпня 1735 р.

«Всего в Полтаве в 1735 г. было дворов: старшинских – 10, знатных вдов – 10, значковых товарищей – 6, служителей полковой артиллерии и прочих – 37, комиссарских – 5, поповских – 12, школ – 6, шпиталей – 6».

У Полтавському полку в 1745 р. було 42 шпиталі (із них у полковому місті Полтаві – 6; решта 36 розташовувались у сотенних містечках та великих селах). Найбільша кількість шпиталів – 107 нараховувалась у Лубенському полку (у тому числі у самих Лубнах – 7; у Лукім’ї і навколишніх селах – 8; у Пирятині й навколишніх селах – 19; у Сенчі і навколишніх селах – 12). У Миргородському полку в 1741 р. було 29 шпиталів; у Переяславському полку – 52; у Прилуцькому полку у 1740 р. нараховувалось 53 шпиталі. У згаданий час кожна церковна парафія мала за свій обов’язок утримувати власним коштом свій шпиталь. За хворими доглядали члени братств (братчики) і черниці, які крім догляду за хворими займалися і вихованням сиріт. До кінця XVIII ст. кількість шпиталів поступово зменшувалася. Так, за матеріалами «Румянцевського опису», на 1 листопада 1765 р. у Полтаві із 6 шпиталів залишилося 4. Вони розташовувалися: на Курилівській (Крилівській) вулиці «шпиталь для нищих старая деревянная, в ней два покоя, построена от соборной Успенской церкви», поблизу Воскресенської церкви «шпиталь для нищих старая деревянная, а в ней покоев жилых два», біля Преображенської церкви «шпиталь старая деревянная, в ней покоев жилых два», поряд з Миколаївською церквою «шпиталь старая, деревянная, в ней покоев жилых адин».

За відсутності розвиненої мережі лікувальних закладів саме шпиталі виконували функції тогочасних лікарень і стали важливим етапом становлення професійної медицини на Полтавщині... (прдовження буде).

А. Лавріненко, В. Яремченко

20 06 15 medecyna

На фото: вигляд будинку лікаря М. Я. Трохимовського у містечку Великі Сорочинці.
Фотосвітлина. 1902 р. Із альбому «Гоголівські місця на Україні»