Зважаючи на непрості реалії сьогодення, загрози та виклики, що постають перед людством, увага населення всієї планети зараз прикута до дій медичних працівників, які перебувають на «передовій» боротьби з пандемією COVID-19. Завдяки своєчасним заходам української влади вдалося мінімізувати кількість заражених і смертей від цієї небезпечної недуги. Людство не вперше стикається із смертельними хворобами. Різними способами та засобами боролися із пандеміями за часів античності, в епоху середньовіччя, в новий і новітній час. Але як і сотні років тому героїзм медичних працівників та їх самовіддана праця заслуговують на повагу і подяку за їх самопожертву.

Згубні епідемії на українських землях відомі за писемними джерелами, починаючи з прадавніх часів: сумнозвісні «пошесті», «пропасниці», «трясця» (узагальнюючі назви чуми, холери, тифу…) спонукали розвиток медичних знань у галузі епідеміології. Вшановуючи самовіддану працю лікарів у боротьбі з новітнім вірусом COVID-19, пропонуємо невеликий екскурс до історії медицини на Полтавщині у ХVІ-ХІХ ст.

Перші згадки про епідемії в давній Русі зустрічаються ще у відомому літописному творі – «Повість минулих літ». У подіях під 1092 р., що відбувалися в місті Полоцьку, читаємо: «… вночі стояв тупіт, щось ніби стогнало на вулиці, і рискали якісь тіні – подоби людей. Коли хто виходив із дому, щоб подивитись, одразу на того незримо нападала моровиця, і він умирав од неї… А потім і вдень мчали коні, однак їх не видно було, а було видно лише копита коней, і уражали вони мором людей…». У «темні» віки будь-які явища людина пояснювала з погляду надзвичайного, містичного, наділяючи їх надприродніми властивостями. Звідси і ті неймовірні описи, які застосував Нестор до опису цієї події. На думку сучасного дослідника Сумщини О. Десятниченка, від епідемії, що поширилася у Полоцьку, померло до 7 тисяч людей.

У пізніший час центром поширення багатьох хвороб стали землі Золотої Орди. Саме звідти в середині XIV ст. до Європи потрапила «чорна смерть» – епідемія чуми, що знищила за різними оцінками від 30 до 60% населення старого світу. У XVI ст. почалося масове переселення української людності на кордони дикого поля, в Подніпров’я, а разом із ними «мандрували» й хвороби, найбільш небезпечними із яких залишалася чума. Різного роду епідемії, тиф, холера часто «приходили» вслід за купцями, завойовниками, біженцями тощо. Серед головних причин, які сприяли стрімкому поширенню хвороб, було недотримання гігієни в побуті, неналежні способи постачання води, низька санітарна культура населення тощо. У середні віки найчастіше хворі звертались по допомогу до знахарів, адже дипломованих лікарів у ті часи було обмаль. На допомогу місцевому населенню приходили військові та «польові» лікарі, якщо поряд розміщувалися військові гарнізони.

Професійна медицина на полтавських землях зародилася і поширилася у ХVІ-ХVІІІ ст. – у козацький час. У XVII – XVIII ст. на Лівобережжі при церквах і монастирях, у містах і селах існували так звані «шпиталі» – церковні громадсько-благодійні установи, де надавали допомогу старим, жебракам, сиротам, калікам, козакам-інвалідам. Часто це було їх останнє пристанище і місце їх постійного проживання. Кількість шпиталів за часів Гетьманщини була доволі значною: у 30-40-х роках XVIII століття лише у 5 полках Полтавщини (Полтавському, Миргородському, Лубенському, Прилуцькому, Переяславському) нараховувалось 283 шпиталі.

Документ
З реєстру Полтавської полкової канцелярії про кількість дворів у Полтаві

20 серпня 1735 р.

«Всего в Полтаве в 1735 г. было дворов: старшинских – 10, знатных вдов – 10, значковых товарищей – 6, служителей полковой артиллерии и прочих – 37, комиссарских – 5, поповских – 12, школ – 6, шпиталей – 6».

У Полтавському полку в 1745 р. було 42 шпиталі (із них у полковому місті Полтаві – 6; решта 36 розташовувались у сотенних містечках та великих селах). Найбільша кількість шпиталів – 107 нараховувалась у Лубенському полку (у тому числі у самих Лубнах – 7; у Лукім’ї і навколишніх селах – 8; у Пирятині й навколишніх селах – 19; у Сенчі і навколишніх селах – 12). У Миргородському полку в 1741 р. було 29 шпиталів; у Переяславському полку – 52; у Прилуцькому полку у 1740 р. нараховувалось 53 шпиталі. У згаданий час кожна церковна парафія мала за свій обов’язок утримувати власним коштом свій шпиталь. За хворими доглядали члени братств (братчики) і черниці, які крім догляду за хворими займалися і вихованням сиріт. До кінця XVIII ст. кількість шпиталів поступово зменшувалася. Так, за матеріалами «Румянцевського опису», на 1 листопада 1765 р. у Полтаві із 6 шпиталів залишилося 4. Вони розташовувалися: на Курилівській (Крилівській) вулиці «шпиталь для нищих старая деревянная, в ней два покоя, построена от соборной Успенской церкви», поблизу Воскресенської церкви «шпиталь для нищих старая деревянная, а в ней покоев жилых два», біля Преображенської церкви «шпиталь старая деревянная, в ней покоев жилых два», поряд з Миколаївською церквою «шпиталь старая, деревянная, в ней покоев жилых адин».

За відсутності розвиненої мережі лікувальних закладів саме шпиталі виконували функції тогочасних лікарень і стали важливим етапом становлення професійної медицини на Полтавщині... (прдовження буде).

А. Лавріненко, В. Яремченко

20 06 15 medecyna

На фото: вигляд будинку лікаря М. Я. Трохимовського у містечку Великі Сорочинці.
Фотосвітлина. 1902 р. Із альбому «Гоголівські місця на Україні»