Посуд із Павлівського сарматського поховання

 Розповідь піде про інвентар сарматського поховання кінця І – першої половини ІІ ст. н. е. з кургану в с. Павлівка Кобеляцького району Полтавської області, виявленого за випадкових обставин у 1954 р. Вціліла частина речового комплексу цього поховання збережена відомою полтавською музейницею, краєзнавцем і археологом Г. О. Сидоренко (1918–1984). Галина Олексіївна за свій 40-річній музейній стаж вважала ці речі чи не найцікавішими з-поміж виявлених у своїй польової практиці, але, на жаль, так і не змогла опублікувати їх за життя.

Відомості про знахідку стародавніх речей у кургані надійшли до Полтавського музею влітку 1954 р. А на початку серпня того ж року Галина Олексіївна змогла домогтися виїзду на Кобеляччину. Завданням її відрядження було встановлення умов, за яких знайдене захоронення, і збір інформації про нього.

Зібрані Г. О. Сидоренко відомості та вилучені з місцевої школи дві найбільші за розмірами бронзові посудини (казан і миска) довгий час залишалися джерелом інформації про поховання. Дещо пізніше у фондах Полтавського краєзнавчого музею віднайшли третю знахідку зі складу комплексу – «глечик бронзовий», привезену пізніше місцевими краєзнавцями. Записаною в інвентар музею вона була лише 1968 р. У 1970 р. дві перші знахідки в музеї оглянула відома київська дослідниця В. М. Корпусова, яка за фотознімками та зі слів Г. О. Сидоренко опублікувала коротку інформацію про комплекс. У 1986 р. місце знахідки поховання вдалося оглянути музейному археологу О. Б. Супруненку. Він обстежив місце зруйнованого кургану та опитав місцевих жителів – свідків його відкриття.

20 05 16 pavlivka01

Галина Олексіївна Сидоренко
(5.07. 1918 – 13.11. 1984) –
відома полтавська музейниця, науковець,
краєзнавець, громадський діяч у царині
археологічного пам’яткоохоронництва,
яка присвятила 43 роки свого життя
Полтавському краєзнавчому музею
(1938 – 1982 рр.).

  Було встановлено, що на початку літа 1954 р. в центрі с. Павлівка, неподалік сільської школи, зруйновали насип кургану висотою більше 1,5 м і діаметром близько 50 м, що входив до складу групи стародавніх поховальних споруд із ґрунту на території села на вододілі Ворскли й Орелі. Група складалася з 8-ми насипів заввишки 0,3–5,6 м і діаметрами 16–72 м, пошкоджених сільською забудовою, земляними роботами тощо. За свідченнями Г. О. Сидоренко, у верхній частині насипу зруйнованого кургану на глибині близько 1 м, було виявлене впускне парне поховання, що супроводжувалося перевернутим догори дном литим казаном з відламаною ще в давнину ніжкою, поверх якого лежала бронзова напівсферична миска (таз кований у вигляді миски). Як встановлено значно пізніше, поряд із ними у вертикальному положенні на дні стояв бронзовий кований ойнохоєподібний глек з масивною литою ручкою і відламаною покришкою. Під казаном знаходилися розсипані склопастові блакитні намистини, що руйнувалися від дотику. Тут же містився розвал залізного ножа. Неподалік лежав повністю корозований залізний меч без перехрестя. У заповненні трапився також невеликий «флакончик» (скляна посудинка із прозорого скла – т. зв. бальзамарій), що був роздавлений на місці одним із присутніх. Інших речей, зі слів учасників самочинно влаштованих розкопок, виявити не вдалося. Розвали кісток та інші ймовірні знахідки були затоптані натовпом цікавих селян. За помітними у ґрунті кістками скелету похований був викладений у випростаному положенні на спині й зорієнтований головою на північний захід. Поховальний інвентар знаходився зліва від кісток людини. Поряд були виявлені окремі кістки другого похованого. За даними опитування Г. О. Сидоренко, поряд із цими кістками ніяких знахідок не було виявлено. Але через кілька десятків років (у 80-х рр. XX ст.) виявилося, що крім вище зазначених предметів інвентарю, у похованні були знайдені кістки коня, які прибрали до приїзду «представниці з області», а також круглі, дещо випуклі назовні, срібні чи з позолотою платівки (вірогідно, фалари), окремі бляшки тощо, котрі місцеві колгоспні очільники передали представникам районного керівництва. Так це було, чи не так, але до приїзду музейниці насип знівелювали майже до основи, а на місці кургану влаштували щось на кшталт газону, аби справа не дійшла до розслідувань чи, не дай Боже, до проведення розкопок.

Надані Галині Олексіївні дані були вкрай обмежені «офіційними» інформаторами, й обласного «інспектора» швиденько вирядили додому, передавши найбільші посудини у мішку, котрі вона успішно довезла до Полтави. Предмети ж із дорогоцінних металів зникли безслідно. До речі, в середині 50-х рр. ХХ ст. у Москві, за повідомленнями колег, кілька разів з’являлися подвійні пари багатодекорованих срібних сарматських фаларів, що пропонувалися для придбання музеям і фахівцям, але на жаль, невдовзі їх сліди загубилися. На прощання місцеві вчителі пообіцяли Г. О. Сидоренко розшукати і передати до музею будь які знахідки з поховання, якщо такі збереглися, і, як виявилося, обіцянку виконали.

Цікаво, що подальші надходження предметів зі складу інвентарю Павлівського поховання до музею, проходили повз Г. О. Сидоренко. Через кілька років з Кобеляцького райкому директору Полтавського музею передали бронзовий глек (ойнохою), трохи пізніше – ручку до нього, а також розвали леза залізного двосічного меча й намистин. Їх віддали музейному реставратору... Глек, що тривалий час реставрувався, через певний час «записали» в інвентар як посудину ХІХ ст., а ручку окремо – як деталь не менш пізньої посудини. Залишки меча і розвали намистин брати до збірки через поганий стан збереження не наважилися.

Таким чином, констатуємо факт знищення в с. Павлівці у 1954 р. рідкісного поховального комплексу багатого сарматського поховання. Наявність в його інвентарі бронзових посудин свідчить про високий майновий і соціальний статус похованого. Якщо зламана ніжка, ремонт ручки і тулуба на казані, відсутня покришка на глеку засвідчують тривалий час використання посуду в побуті, то пролом в корпусі тазу радше вказує на ритуальне пошкодження, притаманне сарматському поховальному обряду. Наявність набору металевого посуду, враховуючи втрату інших предметів, є визначальним для віднесення павлівського комплексу до числа захоронень сарматської аристократії.

На сьогодні, вцілілі знахідки зі складу інвентаря Павлівського поховання прикрашають експозицію відділу археології Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського. Із ними можна ознайомитися у залі № 6.

Це – бронзовий литий казан з тулубом яйцеподібної форми. Верхній край його має відігнутий назовні рантик зі скошеним зрізом. Дугоподібні гладенькі ручки, розташовані вертикально вздовж верхнього краю тулуба, відлиті разом із ним. Пустотіла ніжка має своє дно, котре прилягає до дна казана і з’єднана з ним за допомогою двох заклепок, розташованих симетрично від центру посудини. Заклепкам відповідають два округлих виступи на дні ніжки. Тулуб казана і ніжка виготовлені окремо, а потім з’єднані. Вони відлиті за допомогою випалювальної моделі, тому ливарні шви на тулубі казана відсутні.

На казані збереглися сліди ремонту. Одна з ручок, що тріснула посередині і була відірвана від основи, відремонтована за допомогою вторинного литва. Коли між основою ручки в корпусі виникли тріщини, з обох боків від них були просвердлені невеликі отвори для скріплення дротом. У такому вигляді казан і потрапив до складу поховального інвентаря.

Висота тулуба казана — 36,2 см, висота ручок — 7,4 та 7,6 см, висота уламка збереженої ніжки — 2,0 см; діаметр устя (вінця) — 31,5 см; максимальний діаметр тулуба — 36,5 см; дно в основі має діаметр 7,0 см. Товщина стінок посудини — 0,3–0,4 см (інв. № ПКМВК 13145, А. 1355).

Тулуб казана над тонкою рельєфною пружкою-стяжкою у вигляді валика прикрашає рельєфний сигмоподібний знак – тамга, з дуже загнутими у внутрішній бік кінцями. Вона має чимало аналогій. В. М. Корпусова наводить кілька з них: знак на казані зі станиці Єланської на Дону, подібні знаки на мармурових левах з Ольвії, кам’яних плитах з Кривого Рогу й Ольвії, в т. ч. на останній, що датується матеріалами ІІ ст. н. е. О. Б. Супруненко доповнив цей перелік виробами, виявленими біля Альт-Веймана та Октябрського, станиці Усть-Лабінської. До кола аналогій варто долучити й так звані кабардинські тамги, що позначають більш давні місця побутування подібних знаків.

Усе це дозволяє пов’язувати час виготовлення та використання цього казана з другою половиною І – початком ІІ ст. н. е.

Таз бронзовий кований (у вигляді миски), з дещо загнутим до середини і відігнутим назовні під прямим кутом вінцем, профільований назовні і з внутрішнього боку фрезерованими лініями. Тулуб напівсферичний, з кільцевим піддоном, профільованим з обох боків рельєфними концентричними лініями. Денце злегка ввігнуте до центру. Вірогідно, посудина мала ручки традиційної омегоподібної форми, слідів від яких не збереглося через реставрацію 1950-х рр. На тулубі наявний давній пробитий отвір.

Висота — 10,8 см; діаметри: вінця — 30,1 см, денця — 10,0 см. Товщина стінок — 0,1–0,2 см (інв. № ПКМВК 13146, А. 1356).

Подібні посудини, відомі серед знахідок в Болгарії, Угорщині, Німеччині, Данії, Словаччині, Польщі та ін. країн Західної і Центральної Європи, віднесені Х. Ю. Еггерсом до типу Eggers 100. У Східній Європі тази, близькі павлівському, походять з курганів біля сіл Олонешти, Кирсанівського, селища Центрального, неподалік станиць Тбіліської та Ахтіал. Найближча аналогія виявлена у похованні біля с. Константинівка в Криму.

Тази типу Eggers 100, за Х. Ю. Эггерсом, побутували у фазі В1 загальноевропейської хронології. Аладар Радноті вважав, що ці тази виготовлялися південноіталійськими майстернями з І ст. н. е. і використовувалися впродовж всього II ст. У сарматських похованнях України ці тази зустрічаються разом із глеками Gegliederte kanne і Blechkanne, тобто, хронологічними індикаторами I — першої половини II ст. н. е. Для цього ж часу вони є досить звичними знахідками у сарматських могилах півдня Східної Європи, у меотських, античних і кавказських старожитностях. Закриті комплекси з Вільної Германії та римських провінцій упевнюють у їх більш пізній даті. А на території Фракії тази Eggers 100 знайдені в похованнях не раніше останньої третини I ст., як і в більшості захоронень з такими тазами на півдні Східної Європи.

Останньою збереженою знахідкою з поховання є бронзовий тонкостінний кований вузькогорлий глек типу ойнохойї або глек «галло-римського» типу, з потовщеним, ледве вігнутим усередину широким пласким дном, високою конічною горловиною і вінцем із овальним зливом.

Звужений донизу тулуб асиметрично-біконічних обрисів. Трипелюстковий злив-вінця й покаті плічки посудини з’єднує петлеподібна висока вигнута лита ручка. У верхній частині вона має відігнутий назовні відросток. Над верхнім атташем ручки, що напівкрилами охоплює вінця, знаходиться виступ із шарніром, куди кріпилася покришка. Її профільований підтрикутний у перетині стрижень кріплення із отвором частково зберігся. Він закріплений на шарнірі розкованою з одного боку мідною дротиною. Стрижень ручки підтрикутний у перетині, зі зрізаними гранями. Нижній атташ ручки — видовжено-серцеподібний, трикутних обрисів, з обламаною стрілкою основи. Кріплення ручки здійснювалося на вінці пайкою та з’єднанням заклепкою. На плічку нижній атташ кріпився також за допомогою пайки. Основа посудини зберегла сліди трьох свинцевих ніжок, знищених часом і невдалою реставрацією 60-х рр. ХХ ст.

Висота посудини — 26,5 см; діаметри: горловини в основі — 5,1 см, тулуба — 16,7 см, денця — 8,5 см; висота ручки — 17,3 см (інв. № ПКМ 21174, А. 2041).

Глек відноситься до групи виробів, виділених А. Радноті за матеріалами Паннонії із назвою Blechkanne або більш розповсюдженою на Сході Європи — ойнохоєподібних глеків «галло-римського» типу. Бронзові глеки типу Blechkanne знайдені в Чугуно-Крепінці, Константинівці, Котловині. Б. А. Раєв виділив дві групи цього типу глеків: Веринген (Wehringen) та Стралджа. Перші виготовлялися в Італії та Галлії, другі — за взірцем перших — у Паннонії, Фракії й Мезії. Глеки групи Стралджа в цілому є більш пізнім посудом. Вони з’являються у Фракії в третій чверті I ст. н. е. и побутують там упродовж наступних 200 років. У Паннонії посуд цієї групи відомий з середини III ст., а в Італії та західних провінціях Римської імперії глеки Стралджа зустрічаються до IV–VI ст. н. э.

Всі глеки Blechkanne з Сарматії відносяться до группи Стралджа. Такі посудини доволі часто трапляються у сарматських похованнях Подоння (Хохлач, Центральний, Крепінський, Мелиховська, Ростов-на-Дону), в античних містах (Пантікапей, Танаїс), могильниках Криму (Чорноріченський, Радгосп 10, Ай-Тодор, Усть-Альмінський). Сарматскі комплекси Східної Європи з глеками Blechkanne здебільшого датуються I–III ст. н. е. Та, на думку О. В. Симоненка, вони належать часу не пізніше середини II ст. н. е.

Щодо втрачених предметів зі складу поховального інвентаря Павлівського захоронення (існування яких певним чином задокументоване), нагадаємо про залізний дволезовий меч з виділеним ребром вздовж довгої вісі клинка, довжиною близько 50 см і шириною 4 см. Такі мечі були характерними для речового комплексу середньосарматського часу і добре відомі на Лівобережжі Дніпра.

Відносно згаданих решток прикрас, то інформація про блакитні склопастові намистини тільки доповнює уявлення щодо парного характеру поховання, де дозволяючи встановити ні їх типу, ні форми. Теж саме мало б стосуватися і «флакончика» — скляної посудинки із прозорого скла «з широким горлом і випуклим тулубом висотою 5–6 см». Проте, ця характеристика, на думку О. В. Симоненка, дозволяє вбачати у павлівській знахідці бальзамарій досить розповсюдженої форми — типу Айсингс 6 сирійського чи палестинського виробництва, що виготовлялися в середині I ст. н. е.

Про Павлівський поховальний сарматський комплекс: Сидоренко Г. О. Довідник з археології України. Полтавська область / Г. О. Сидоренко, Є. В. Махно, Д. Я. Телегін. — К.: Наукова думка, 1982. — 108 с., 2 карти; Корпусова В. Н. Новые памятники с сарматскими знаками // Материалы по археологии Северного Причерноморья. — Одесса: Маяк, 1971. – Вып. 7. – С. 239–245; Супруненко А. Б. Курганы Нижнего Поворсклья. – Москва; Полтава: Крыныця, 1994. – 104 с.; Кулатова И. Н. К вопросу о сарматских памятниках Полтавщины // Охорона і дослідження пам’яток археології Полтавщини. Третій обл. наук.-практ. семінар (Квітень, 1990 р.): тез. доп. – Полтава: Вид-во «Полтава», 1990. – С. 144–148; Симоненко А. В. Римский импорт у сарматов Северного Причерноморья. — СПб.: Филолог. факультет СПб ГУ; Нестор-История, 2011. — 272 с., ил.; Кулатова І. М. Павлівське поховання середньосарматського часу // Старожитності Лівобережного Подніпров’я – 2018: зб. наук. пр. Пам’яті Г. О. Сидоренко (1918–1984). – К.: Дивосвіт, 2018. – С. 76–89.

Підг. І. С. Мельникова

20 05 16 pavlivka02 20 05 16 pavlivka02

20 05 16 pavlivka04