«До доброї криниці стежка утоптана».

Кринична або колодязна вода (вода з підземних джерел) стоїть поруч з такими вічними поняттями, як земля, хліб, вогонь. «Доброго путі й свіжої води!» — бажають люди на прощання один одному. Кринична вода дарує людині силу, здоров’я, наснагу. “То не біда, – підтверджує відоме прислів’я, – коли п’ється вода”. Або “нема голода, коли п’ється вода”. У всіх народів назви місць добування води – символ життєдайності, невичерпності, глибини, чистоти.

 

Слово «криниця» рясно обросло переносними значеннями, загальномовними і контекстуальними. Це засвідчено у численних піснях («Глибока криниця», «Ой, у полі криниченька», «Копав, копав криниченьку», «Ой, у полі три криниченьки», «Розпрягайте, хлопці, коней»), казках, легендах, прислів’ях і приказках українців, в індивідуально-авторських вживаннях: «Криниця – Божа водиця. Треба нахилитись, щоб з криниці води напитись. З сухої криниці води не пити. У криницю воду лити – лише людей смішити. До доброї криниці стежка утоптана. З глибокої криниці холодна вода. Криниця – і та всихає. Не брудни криниці, бо схочеш водиці. Не знаємо ціни водиці, доки не висохла криниця».

Криниця в нашому обійсті це не тільки потреба, а й свідчення мистецького смаку, духовності нашого народу. Кажуть, що чоловік не жив на світі, коли не викопав криниці, не посадив дерева і не збудував хати.

Від цього слова виникло чимало українських прізвищ, назв міст, річок, сіл. Зокрема, Криниця − річка в Україні, притока Дністра. Село Криниця є у Лохвицькому районі Полтавській обл., а також у Львівській, Тернопільській, Хмельницькій, Чернігівській областях.

Нам звичні не лише слово «криниця», а й «колодязь», які взаємодіють на основі семантичної спільності − «назва місця добування, набирання води». Слово «криниця» походить від слова «рити», «колодязь» від слова «холодний».

В 11-томному Словнику української мови колодязь кваліфікується як «захищена від обвалів зрубом вузька глибока яма, яка служить для добування води з водоносних шарів землі». Криниця в українській літературній мові – це ще й назва джерела у його природньому вигляді, без надбудови. У словнику Грінченка «криниця» тлумачиться лише як «джерело».

Тому слово «криниця» може конкретизуватися конструкціями у полі, в яру. Слово ж «колодязь» частіше вживається як ознака оселі. Неглибоку копанку не назвемо колодязем, а лише криницею.

Здавна відома криниця – журавель. ЇЇ нижню частину будували з гладенького, шліфованого річкового каменю і називали цямриння. А верхню частину − верхнє цямриння викладали з колод. На Полтавщині у Гадяцькому р-ні у ХІХ ст. виготовляли рублені з дубових плах (цямрин) криниці. Зверху прибивали дошки. Біля криниці встановлювали “журавель”, що надавав садибі затишності і мальовничості. По другий бік криниці встановлювали довбаний жолоб для напування худоби. Такі ж криниці зустрічаються у Зіньківському, Оржицькому та інших районах. Самого журавля робили з дуба, щоб був довголітнім і міцним, − це дерев’яна соха з розвилкою, у якій на дерев’яній осі обертається “звід” – деревина, товщий кінець якої править за противагу; до тоншого кінця прикріплена тичка з відром.

Інший вид криниці – з валом, її значним елементом є стояки з підпорками для даху. До них кріпиться вал та колода з ручкою (корба) для діставання за допомогою довгого ланцюга (троса) води. Сьогодні часто використовують електричні насоси.

Покрівля оберігає від руйнування вал та інші елементи споруди, забезпечує санітарно-гігієнічні якості води. Матеріал даху для лісостепової зони – очерет, солома, черепиця. Сьогодні для схилів даху характерна металева покрівля.

Коли водопроводів і техніки ще не було, тоді криниці й колодязі будували вручну.

Місце для криниці вибирали на свято Миколая. А в давнину наші пращури шукали воду за допомогою вербової гілочки. Зараз шукають воду з алюмінієвими прутиками. Ранньої пори, коли сонце тільки піднімалось, колодязник ішов на околицю села, зрізав найзеленішу гілку з куща верболозу і водив цією гілочкою біля землі. Де листочки притягувались до землі невидимим магнітом, на тому місці й копали колодязь.

Дуже важка була це робота: копати й підіймати землю нагору, опускати вниз зруби, мурувати стіни. Особливо важко, коли твердий ґрунт не піддавався лопаті, а то навіть кирці чи ломові. Часто копачам доводилося долати кам'янисті шари − поки дістануться води. Іноді траплялися й обвали. І щоб не загинув той чоловік, якого опустили в зруб, на глибину, щоб подавати нагору глину, породи, землю, рятувати його зазвичай збиралося все село. І поки не врятують людину, в селі ніякі роботи не проводилися. Іноді дістають воду з глибини 30 − 40 м.

Ось що писав про тяжку роботу копання колодязів поет XVIII ст. Климентій Зіновіїв у вірші «Про тих, хто копає колодязі глибокі»:

Немалу відвагу ті зокрема з'являють,

Що глибокі криниці для людей копають.

Сажнів іноді бува двадцять доведеться, (сажень – 2, 16 м)

В місці іншому − усі тридцять набереться.

Де вже там, о Господи, страху не зазнати,

Коли трапиться таку глибоку криницю копати.

В такій безодні тьма починає жити,

А спускаєшся туди пекло навістити.

Хто з цієї глибини з'явиться, буває, −

Ніби мертвий із землі, з гробу воскресає.

Широко вживається слово «криниця» як рівноцінне зі словом «колодязь» у творчості Тараса Шевченка:

…У балку спустився

Тай викопав при долині

Глибоку криницю.

Не сам один, толокою.

Йому помагати

Й добрі люди приходили

Криницю копати.

…І виложив цямриною,

І над шляхом в полі

Височенний хрест поставив…

У багатьох людей були свої невеликі копанки. Господарі копали їх самі, а водою вони заповнювалися природним шляхом. Біля води садили верби. Вони своїм корінням очищали воду.

Коли криниця вже була готова, добрий господар запрошував священника, аби освятити її йорданською водою. Освячували криниці, обтикаючи їх голівками маку. Ця традиція вже забулася. Зараз відновлюється. І це є світлою пам'яттю про тих, хто відійшов навічно, але залишив після себе чисте джерело.

Колись, коли криниця була одна на цілу вулицю чи околицю (її називали громадська), туди сходилися всі стежки. Їх копали кутком біля перехрестя доріг. Цямриння опоряджали вирізьбленими силуетами пташок, тварин, оздоблювали розмальовками. У дбайливих господарів обіч висаджували вербу чи калину, квіти, ставили лавку.

У господарів криниця слугувала холодильником, у спеку в ній зберігали молоко й масло, опустивши посудину на мотузці. У посушливу пору, коли в природі знижується рівень води, лише декілька криниць у селі мають воду. В народі живе святе правило: водою треба ділитися – криницю не можна закривати від людей. Тому добре протоптана стежка до тих людей, які мають глибокі та джерельні криниці.

Також прийнято було копати криниці і біля роздоріжжя – у дар божим людям. «Бо хто криницю для громади викопає – його рід Бог оберігає, а хто не одну викопає – Бог по смерті зразу до раю забирає», − так говорили люди. У народі вважають: якщо хтось знайде й розчистить джерельце, то діти в нього будуть доглянуті й щасливі.

Для подорожнього завжди біля криниці стояв посуд, щоб напитися води.

Щороку після того, як весняний паводок спадав (він ніс із собою багато бруду й сміття), у кожному селі організовували толоки для чищення річок, озер, колодязів та криниць.

На Святого Юрія, шостого травня (перший вигін череди на пасовище), – чистили колодязі копані лугові, степові для пастухів і худоби, після Трійці − копані колодязі в селі, спершу громадські, потім власні.

Селяни чотири рази на рік освячували всі криниці й животоки. Кожен обряд мав своє ритуальне призначення: водохрещенський і маковіївський – очищення для людей, юріївський – для тварин, купальський – для жнив. Обрядові ходіння до джерел відбувалися у зимову пору — на Різдво, Новий рік і особливо на Водохреща. Улітку − на Маковія освячення відбувалося найурочистіше. Спершу парубки й чоловіки вичищали днища, лагодили цямриння, впорядковували огорожі. Дівчата плели віночки і прикрашали ними криниці. Напередодні сакрального походу в центрі села збиралися всі його мешканці – від дітей до дідів. Під супровід троїстих музик та сопілок гуртом йшли до криниці. Попереду, калатаючи в маленькі дзвіночки, бігли діти. Похід обов’язково супроводжували церковні дзвони. Адже це була особлива подія. Біля криниці вже стояли застелені святковими скатертинами два столи: на одному – хліб-сіль та запалена свічка, на другому – свічка, свячена вода і коливо (кутя). Ця обрядова страва призначалася для душ померлих предків. Після освячення джерело обсаджували деревами, а коли в цьому не було потреби, то робили символічне клечання – обабіч втикали свіжі галузки.

Вода, як і хліб, є даром Божим. У народі кажуть: "Був би хліб та вода, то і голоду не буде''. З покоління в покоління передавалося глибоке шанування води. П'ючи воду, чоловіки знімали головний убір на знак пошани. Жінки ж зранку одягалися чистіше, ідучи по воду, і наносили її на весь день.

Шо й у городі під вербою,

Стояв колодязь із водою.

Туди вийшла мати воду брати,

Із новенькими відерцями.

Та й ті не повненькі набирала…

Потім переодягалися у робочий одяг і поралися по господарству. Ніхто б не наважився прийти до криниці у брудному одязі або з брудним відром. Для худоби воду лили у спеціальний жолоб, з якого вона стікала у корито. Воно було на відстані кількох метрів від колодязя.

21 червня вшановували Федора-колодязника, на грози щедрого. На Федора теж копали криниці, вважали, що вода тоді буде чиста й п’янка.

Сьогодні з карти України зникають цілі села, западаються покинуті криниці. А в приміських селах уже рідко в кого чути звук корби (колода з ручкою). Їх функцію давно виконують електричні насоси чи міське централізоване водозабезпечення. Наші батьки, особливо старше покоління бабусь і дідусів, розповідають, як по звуку корби упізнавали, хто перший зранку вставав. А про коромисло, яким колись носили воду з криниці, ми знаємо тільки з твору Івана Котляревського «Наталка Полтавка» та українських народних пісень: «Несе Галя воду, коромисло гнеться…». А криниця – то наша живиця! Навколо неї облаштовувалося життя. Це стверджують біблійні тексти. Вона давала життя, від неї черпали силу та снагу покоління за поколінням протягом тисячоліть.

Все змінюється, незмінним залишається горнятко води, яке тамує спрагу і продовжує життя!

Підготувала Марія Пісцова, завідувачка відділу етнографії.

Подані світлини колодязів зафіксовані під час етнорозвідок у Хорольському, Лубенському, Миргородському районах.

20 06 19 krynyca03

20 06 19 krynyca03

20 06 19 krynyca03

20 06 19 krynyca03

20 06 19 krynyca03

20 06 19 krynyca03

20 06 19 krynyca03

20 06 19 krynyca03

20 06 19 krynyca03

20 06 19 krynyca03

20 06 19 krynyca03