Лікарям присвячується… (з подякою від музейних працівників) продовження

Сучасна українська медицина сягає своїм корінням глибини віків, тих часів, коли зародилася народна медицина. Її розвиток – явище таке ж надзвичайне, як і історія самого українського народу. Вітчизняна медицина в її теперішньому розумінні зародилася в ХV-XVI ст. на землях, що найменше постраждали від монголо-татарської навали. У козацькі часи центрами професійної медицини в Україні були великі міста, насамперед Київ та Львів, маєтки магнатів та шляхти, резиденції гетьманів і представників козацької старшини. Дипломовані спеціалісти – лікарі та аптекарі (або «лікавці» і «зелійники»), – які здобували освіту в країнах Західної Європи, вимагали за свої послуги надто високу плату. Тому рядове населення, або так звані посполиті, у своїй переважній більшості користувалися послугами цирульників – лікувальників-ремісників, які виступали своєрідною проміжною ланкою між знахарями і дипломованими лікарями.

Сучасна українська медицина сягає своїм корінням глибини віків, тих часів, коли зародилася народна медицина. Її розвиток – явище таке ж надзвичайне, як і історія самого українського народу. Вітчизняна медицина в її теперішньому розумінні зародилася в ХV-XVI ст. на землях, що найменше постраждали від монголо-татарської навали. У козацькі часи центрами професійної медицини в Україні були великі міста, насамперед Київ та Львів, маєтки магнатів та шляхти, резиденції гетьманів і представників козацької старшини. Дипломовані спеціалісти – лікарі та аптекарі (або «лікавці» і «зелійники»), – які здобували освіту в країнах Західної Європи, вимагали за свої послуги надто високу плату. Тому рядове населення, або так звані посполиті, у своїй переважній більшості користувалися послугами цирульників – лікувальників-ремісників, які виступали своєрідною проміжною ланкою між знахарями і дипломованими лікарями.

У ІІ половині XVIІ ст. цирульники були у всіх козацьких полках. Вони мали право займатися «малою хірургією» та надавати різні види медичної допомоги, поряд із виконанням головного свого завдання – «стрижки и бритья». Цирульники (або як їх називали «целюрники», «целюрики») могли вправляти вивихи, накладати пов’язки при переломах і ранах, робили кровопускання, виготовляли ліки, пластирі для ран, мазі тощо. Найдавніша згадка про цирульників у Полтаві відноситься до сер. XVII ст. Представники цієї професії згадуються в «Актових книгах Полтавського городового уряду XVII століття» під час розгляду окремих судових справ. До їх послуг часто звертались потерпілі особи. Послуги «целюрників» відшкодовувала сторона винуватця. Так, 2 грудня 1664 р. у Полтавському суді розглядалася справа про нанесення ран Івану Лебозинському жителем с. Антонівки Іваном Страшним. 5 грудня суд постановив: «…Іван Страшный повинен Івану Целюрику [Лебозинському] правние наклади от мала до велика пополнити и целюрика нанят». У ряді міст Гетьманщини існували навіть окремі цехи цилюрників, які припинили своє існування після скасування Магдебурзького права по всій Україні 1835 року за наказом російського уряду.

Полкові цирульники утримувалися коштом полкової скарбниці та супроводжували військо у походах, але на період військових кампаній не були виділені у його спеціальні окремі підрозділи. До обов’язків цирульників під час походу відносилося надання першої медичної допомоги від бойових травм та поранень. Згідно з дослідженнями сучасного російського історика А. Ігнатьєвої, великі нововведення були запроваджені у московському війську напередодні І Азовського походу. Вони частково торкнулися і Гетьманщини. Так, у 1695 р. в Москві була розроблена особлива інструкція «дьяку у Аптекарских дел», якою запроваджувалася військова медична служба та фіксація бойових втрат («А буде хто от ран умрет… и будет убит и ему тех людей побитых записывать в книги по полкам и по чину имянно»). Саме завдяки цим записам маємо унікальні свідчення того, які саме травми та поранення отримали українські козаки під час походу та облоги турецької фортеці Кизи-Кермен 25-31 липня 1695 р., що донедавна вважалися невідомими. У Полтавському полку в результаті боїв загинуло 23, було поранено 37, смертельно поранено – 3 козаків. Найбільша кількість постраждалих була в охотницьких («сердюки» та «компанійці») полках. У Гадяцькому полку частина козаків загинула під час невдалої спроби переправитися через р. Дніпро. Найбільше козаки Полтавського полку постраждали від поранень ручної вогнепальної зброї (турецьких мушкетів – т. зв. «яничарки»). Загальні втрати українських козаків за період облоги склали 613 чоловік вбитими та пораненими. За характером викорисаної зброї можна скласти безпосереднє уявлення, які саме поранення довелося лікувати полковим цилюрникам.

Згубні наслідки для подальшого розвитку медицини мали заходи російського уряду у відношенні до України, починаючи з правління Катерини ІІ. Після юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі почався занепад благодійних установ. Цьому в немалій мірі посприяв акт від 3 травня 1789 р., яким були зруйновані церковні братства. Із влаштуванням приказних благодійних закладів (притулків і лікарень) парафіяльні шпиталі почали поступово ліквідовувати. Більшість їх до середини XIX ст. було закрито. Набільший нищівний удар по церковних установах завдав указ, що стосувався секуляризації церковного землеволодіння (1763-1764 рр.). Після його підписання церкви та монастирі були позбавлені власних маєтностей, що унеможливило їх подальше існування. Тож поряд із монастирями почали занепадати і шпиталі, у яких не лише надавали допомогу знедоленим і калікам, а й професійно займались приготуванням ліків. У такий спосіб було ліквідовано одну з ланок кваліфікованої медичної допомоги широким верствам населення. Ще однією з причин занепаду медицини в Гетьманщині стало загальне зменшення грамотності внаслідок ліквідації парафіяльних шкіл. До того часу кращі учні цих шкіл мали можливість продовжити навчання у колегіумах та Києво-Могилянській академії.

Наприкінці XVIII століття у Києво-Могилянській академії відкрили додаткові класи – домашньої та сільської економіки і медицини. Згідно з стандартами тогочасної європейської освіти академія була вищою загальноосвітньою школою гуманітарного спрямування. У XVIII ст. кожен третій лікар Російської імперії був вихованцем Києво-Могилянської академії. Після навчання за кордоном вони поверталися на батьківщину з докторськими ступенями, очолювали професорські кафедри. Серед випускникі Києво-Могилянської академії було багато уродженців Полтавщини і тих, хто пов’язав із нею свою долю чи професійну діяльність. Так, біля витоків епідеміології стояли Д. Самойлович, П. Погорецький, К. Ягельський.

Біографічна довідка

Самойлович (Сушковський) Данило Самійлович (11.12.1741 р. (1742 р.)-4.03.1805 р.) народився на Чернігівщині в сім’ї священика. Доктор медицини, член 12 зарубіжних академій. Після класу риторики Києво-Могилянської академії освіту здобував у Санкт-Петербурзі, Страсбурзі та Лейдені.

Ще в 1771 р. почав розробляти свою методику боротьби з чумою. З 1784 р. після запрошення князя Г. О. Потьомкіна самовіддано працював у найбільш небезпечних центрах спалаху чуми на півдні Російської імперії. Борючись із чумою в Херсоні та Кременчуці, був одиним з перших у світовій практиці, хто проводив епідеміологічні експерименти та встановив, як передається чума; прищепив собі заражений матеріал від хворого, який одужав і запропонував щеплення ослабленою вакциною та дезінфекцію речей.

Серед плеяди славетних лікарів-випускників Києво-Могилянської академії були: емігрант-мазепинець Г. Герцик, доктор медицини А.Італинський, лікарі-практики М. Трохимовський, І. Яновський, Д. В. Волчанецький, видатний акушер, фізіотерапевт Н. М. Амбодик-Максимович, професори госпітальних шкіл С. Леонтович та К.

Біографічна довідка

20 06 22 likari02Італинський Андрій Якович 1743 р. – 27.06.1827 р.) доктор медицини, академік, член Імператорської Академії мистецтв, видатний російський дипломат, лінгвіст, захоплювався археологією. Народився на території Лубенського полку в сім’ї священика. Навчався у Києво-Могилянській академії, яку закінчив 1761 р. Медичну освіту здобував у Москві та С.-Петербурзі. Працював лікарем у сотенному містечку Великі Сорочинці Миргородського полку. Брав участь у війні з Туреччиною, після завершення якої полишив службу, вийшов у відставку та виїхав за кордон. Продовжував вивчати медицину в містах Едінбурзі (Шотландія) та Лондоні (Англія). У 1771 р. вдосконалював знання з медицини в Лейденському університеті (Нідерланди). У 1774 р. захистив у Лондоні докторську дисертацію та отримав ступінь доктора медицини. Переїхав до Франції. Окрім медицини вивчав східні мови. Граф О. А. Безбородько вибрав А. Я. Італинського у вихователі свого племінника – В. П. Кочубея. У 1781 р. А. Я. Італинський призначений секретарем російської місії в Неаполі. 1802 р. призначений російським послом в Константинополь. З 1816 р. і до останніх днів життя був російським послом у Римі. Це про нього Д. Самойлович казав: «У нього величезна ерудиція, докази якої він може навести восьмома мовами … Його слід вважати першим з наших лікарів…»

Біографічна довідка

Трохимовський Михайло Якович strong>(1739 р. – 21.09.1813 р.). Народився на Чернігівщині в сім'ї священика. Лікар, штаб-лікар, членкор С.-Петербурзької медико-хірургічної академії (1811 р.). Один із кращих студентів Києво-Могилянської Академії. Вихованець С.-Петербурзької сухопутної госпітальної школи. Учасник Російсько-турецької війни 1768-1774 рр., брав участь у боротьбі з епідемією чуми. За станом здоров'я звільнився з армії і отримав дозвіл на цивільну медпрактику.

У 1771-1813 рр. жив і працював у м.Сорочинці. У місцевій лікарні, яку утримував за власні гроші, надавав безкоштовну допомогу бідним.

Завдяки його невтомній та активній діяльності Сорочинці стали відомими в Російській імперії як «Лікарівщина».

М. Я. Трохимовський широко використовував лікарські рослини для подолання різних недуг. Надзвичайно популярним був його настій на травах для лікування хвороб шлунково-кишкового тракту – «Трохимівка». Він – автор першої в Російській імперії праці з фармакології лікарських рослин «Рассуждения о растениях в Крымской степи полковым лекарем усмотренных» 1772 р. (продовження буде).

А. Лавріненко, В. Яремченко