Спогади «бувалого» моряка

25 червня відзначається міжнародний день моряка.
Це професійне свято всіх, хто так чи інакше пов’язаний з морем.

Це було в далекому вже 1993 році, коли я проходив строкову військову службу на Чорноморському флоті.

Із 7-го учбового загону, де отримав корабельну професію машиніст-трюмний, мене командирували в штаб 30-ї дивізії, приміщення якої   знаходилось зовсім недалеко від пристані. Там стояло близько десятка протичовнових і сторожових кораблів («Красний Крим», «Красний Кавказ», «Керч» «Разітельний», «Питлівий», «Ладний»), серед яких черговий офіцер запропонував обрати будь-який, для подальшого проходження військової служби. Навіть не знаю чому, я обрав сторожовий корабель «Разітельний». До мене одразу приставили матроса, щоб ознайомив з кораблем. Але мій супроводжуючий часто кудись зникав, залишаючи мене у розпачі: куди йти, що робити на судні, яке мало довжину 136 м з екіпажем 180 чол.

     Але, зрештою, все «уладналось» і через декілька днів мене вже викликали до заступника командира корабля по роботі з особовим складом. Поспілкувавшись зі мною, він сказав, що через декілька тижнів корабель іде в Середземне море, на місячне бойове чергування. Я дуже зрадів, адже це був мій перший бойовий похід. Але перед цим усій команді ще довелось два тижні займатись наведенням порядку на палубі та в каютах і поповненням запасів харчування та води. Нам видали тропічну форму : зручні шорти і сорочку з короткими рукавами.

І ось нарешті рано-вранці у визначений день корабель вийшов у Чорне море і взяв курс на Стамбул. А вже через добу ми зайшли у протоку Босфор, по обидва береги якої розкинулась незнайома і екзотична Туреччина. Протоку проходили близько двох годин і весь цей час екіпаж знаходився у середині корабля. Коли увійшли у Мармурове море, нам дозволили вийти на палубу. Побачив море і перше, що мене вразило, смуги води різного кольору: сірі та чорні; це зустрічались Чорне і Мармурове моря. Потім ми пройшли протоку Дарданели, а далі корабель уже протягом місяця борознив по Егейському та Середземному морях. Останнє здебільшого було тихим, а погода стояла спекотна. Пляжна, так би я сказав сьогодні. Одного разу майже на тиждень зупинились біля невідомого острова і до нас час від часу стали підходити підводні човни. З якою метою, - цього ми, матроси, звичайно не знали… Запам’ятались ще й такі моменти: якось я вийшов на верхню палубу і побачив, що над кораблем завис іноземний гвинтокрил, знімаючи нас на камеру. Також неподалік від нашого корабля в цей час проходив американський авіаносець «Німіцт» з якого періодично злітали та робили посадку військові літаки.

В один із днів корабель став на рейд біля сірійського портового міста Тартус. Нам дали звільнення і по черзі почали возити баркасом на берег. Перед цим видали по 600 сірійських фунтів. У нашій групі звільнених було п’ять осіб: офіцер, мічман і три матроси. Я купив собі 8 блоків жувальної гумки, на той час це був «страшенний» і дуже бажаний та престижний дефіцит. В цілому ж, на рейді біля Тартуса корабель стояв теж близько тижня. Вночі, ті в кого були риболовні снасті, ловили ставриду і кальмарів. Улов був таким великим, що на камбузі її готували для всього екіпажу. Існувала також гостра проблема з питною водою. Її пускали по системі корабля один раз на день і лише на п’ять хвилин: хто встигав набрати, тому пощастило. Хліба також не було, їли сухарі, від яких у всіх почали кровили ясна. Коки намагались пекти хліб, але щось у них не виходило. Тому кожен мріяв уже швидше повернутися на базу і «від пуза» наїстися свіжого хліба.

…Якось (уже на зворотному шляху), корабель проходив протоку Дарданели, а я ніс вахту у румпельному відділенні і рано-вранці (десь у 4.00), виглянув на палубу, звідки було добре видно мальовничу картину: безліч тропічних дерев серед яких «зміїлося» широке шосе з безліччю (як на цей ранній час!) дивних і незнайомих мені марок вантажних і легкових автомашин. А коли зайшли в Мармурове море то, для гостроти відчуттів і повноти вражень, потрапили ще й у шторм: корабель хитало в різні боки, почалася «морська хвороба». Але мені особисто було дуже цікаво: йдеш коридором корабля, і відчуваєш себе немов на гойдалці. Усе, що було в наших животах (шлунках), теж «весело» гойдалося, викликаючи різні реакції. Деякі товариші по службі переносили це дуже важко.

Коли корабель зайшов у протоку Босфор, ми отримали команду задраїти всі люки і двері, нікуди не висовуватись Але цікавість «взяла верх» і ми з товаришем спустилися у кубрик, де не було нікого, потайки відкрили ілюмінатор та цілу годину зачудовано дивились на Стамбул. Було цікаво, корабель підходив до берега так близько, що навіть було видно, як люди сидять за столиками у кафе.

Ще добу ми йшли Чорним морем до Севастополя. Коли корабель підійшов до берега і став на пристань, я відкрив люк румпельного відділення, і перше що побачив це рідні наші тополі. Я полегшено зітхнув і подумав: « Нарешті, дома!»

Олег Скирда

20 06 25 dem moraka