До 30-ти річчя освячення Кургану Вічної Скорботи – пам’ятного знаку жертвам Голодомору на Зажур Горі

Страшним, всепоглинаючим смерчем пройшовся Голодомор 1932 – 1933 років по нашій рідній Полтавщині, забравши сотні тисяч невинних життів.

У фондах Державного архіву Полтавської області збереглися важливі документи про демографічну ситуацію, що склалася внаслідок голоду. Це, насамперед, порівняльні матеріали всесоюзних переписів населення 1926-го і 1933 років по 44 районах Полтавської області (в межах адміністративно-територіального поділу станом на 17 січня 1939р.). За 12 років між двома демографічними переписами кількість жителів Полтавщини скоротилася на 414,2 тис. осіб, тобто на 15,7%.

Найбільше скорочення населення за період з 1926-го по 1939 рік відбулося у таких районах: Нехворощанському – на 39,9%, Великокринківському – на 37,3%, Решетилівському – на 34,6%, Кишеньківському – на 33,6%, Котелевському – на 30,2%, Опішнянському – на 26,3%, Глобинському – на 23,9%, Новосанжарському – на 23,0%, Шишацькому – на 22,4%, Диканському – на 21,1%. У решті районів втрати населення коливались у межах 20-10%.

В жодному із 44 районів за згадуваний період не спостерігався навіть мінімальний приріст населення. Все це беззаперечно свідчить про демографічну катастрофу 1930-х років, спричиненої голодомором.

Голод в Україні не історична минувшина, а проблема нашої історії. Вивчення і дослідження цієї найбільшої трагедії українського народу є обов’язком і науковців, і музейних працівників.

До кінця 1980-х років минулого століття ця тема була оточена стіною мовчання. І лише зі здобуттям незалежності України розпочалося її активне дослідження.

Науковцями Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського проведено ряд наукових конференцій, “круглих столів” з питань вивчення та дослідження Голодомору 1932 – 1933. Видано збірник наукових статей, де окремими розділами увійшли результати дослідження цього страхітливого геноциду українського народу. Музеєм організовано понад 70 наукових експедицій в райони області по дослідженню теми Голодомору.

З пропозицією увічнити пам’ять безневинних жертв Голодомору виступив наш земляк, письменник Олекса Коломієць та Український фонд культури на чолі з його фундатором, Героєм України Борисом Олійником. За старим козацьким звичаєм було вирішено нагорнути курган – своєрідний символ скорботи. Ініціатори поставили одну з вимог – насипати курган необхідно на найродючішій землі. Був оголошений всеукраїнський конкурс на вибір місця для меморіалу. Оргкомітет побував у різних куточках України, чимало оглянув і віддав перевагу “окрайцю полтавського чорнозему” під Лубнами, містом більш ніж 1000-літньої славної історії, побіля Мгарського Спасо -Преображенського монастиря. Місце обрали не випадково, адже саме Полтавщина, яку величають житницею країни, чи не найбільше постраждала від голоду.

Землю для кургану, висота якого понад 30 метрів, привозили з усіх регіонів України, з кожного району Полтавщини, з кожного села Лубенщини. Про виготовлення хреста, встановленого тоді на кургані, потурбувався тодішній голова правління колгоспу у Мгарі Петро Різуненко. 12 серпня 1990 року хрест освятили. Про цю подію розповідає документальний фільм «Зажур Гора», створений кіномитцями студії «Укртелефільм».

Декілька років тривало спорудження меморіалу, відкрито його у вересні 1993 року.

На кургані встановлено великий дзвін, який завершується хрестом. До нижнього краю дзвону прикріплено 30 малих дзвонів від усіх областей України, від Президента України, від міст, районів, організацій, лубенців. На великому дзвоні напис: “Голодомор – 1933. Коли відходить одна людина – з нею вмирає цілий неповторний світ. Коли ж мільйони ідуть у прірву, – тоді вмирає вже ціла Галактика”.

Автори проєкту – талановитий архітектор, народний художник України Анатолій Ігнащенко, конструктор Ігор Лебедич.

Щорічно у четверту суботу листопада біля монументу проходить вшанування пам’яті жертв Голодоморів.

Сумом і болем лунає кожне слово вірша Бориса Олійника «Біля Мгарського монастиря»:

На цій горі, на пагорбі печалі,
Де все болить – від квітки до хреста, –
Ідуть дощі вдовиними плачами…
На цій горі, на пагорбі печалі,
Німіє слово і мовчать уста.
Гірка сльоза пече, як сіль чумацька.
Стоять в жалобі схилені Лубни.
І монастир – як оберіг козацький…
І дзвін вола безмовно: «Пом’яни!»

20 08 12 kurg skorboty01

20 08 12 kurg skorboty01