Останнє завдання штабскапітана Котляревського

У фондах Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського зберігається унікальна поштова картка, випуск якої було присвячено 250-річчю Івана Петровича Котляревського. Для оформлення картки використано малюнок художника Євгена Путрі «Котляревський і його герої» (1978 р.)

Поета зображено в оточенні трьох персонажів (світлина додається). Чоловік у червоних шароварах і з давньогрецьким шоломом у лівій руці (ймовірно, Еней) по-панібратськи замахнувся, щоб поплескати свого літературного батька по плечу. Сам Котляревський посміхається йому у відповідь на цей жест. Згаданий малюнок спонукав замислитися над тим, чи були у троянців прототипи і якщо так, то яким чином реальність переплелася з фантазією поета.

Загальновідомо, що Котляревський народився 1769 р., тобто його дитинство припало на останні півтора десятиліття існування Гетьманщини. Поет мав змогу безпосередньо спостерігати повсякдення полтавських козаків і, звичайно, описуючи персонажів та побутові деталі в «Енеїді», міг надихатися враженнями перших років свого життя. Проте, є підстави вважати, що Котляревський спирався не лише на дитячі спогади. У зрілому віці Іван Петрович отримав нагоду близько познайомитися з іншими козаками, цього разу задунайськими, за несподіваних обставин.

Варто зазначити, що в результаті російсько-турецької війни 1806–1812 рр. ногайські татари мусили залишити Буджак (межиріччя Дністра й Дунаю), а генерал Йоґанн фон Міхельсон планував оселити на цих землях колишніх січовиків. У той же час штабскапітан Котляревський служив ад’ютантом генерала Казимира фон Майєндорфа – начальника корпусу російської Молдавської армії. Щоправда, це був фінальний етап військової кар’єри класика української літератури, оскільки наприкінці 1807 р. він подав прохання про відставку.

На перший погляд творчість та служба у війську видаються малопов’язаними заняттями, однак Котляревський мав хист перетворювати навіть армійську рутину на джерело літературного натхнення. Одним з останніх доручень, що його мав виконати штабскапітан був огляд призначених для колонізації території. Буджак повинен був стати для задунайців тим же, що земля латинян для троянців. Іван Петрович отримав змогу близько познайомився із задунайськими запорожцями, які масово переселялися з володінь турецького султана й шукали нового прихистку. На жаль, у серпні 1807 р. генерал Міхельсон помер і штабскапітанові довелося згорнути свою місію.

Котляревськи не зміг на практиці допомогти своїм новим друзям. Проте контакти із задунайцями не минули марно для творчості поета. У четвертій частині «Енеїди» (опублікована 1809 р., тобто після завершення військової служби), описуючи підготовку латинян до війни з троянцями, Котляревський прирівняв запорізькі військові формування до добровольчих:

Було тут військо волонтирі,
То всяких юрбиця людей,
Мов запорожці-чуприндирі,
Що їх не втне і Асмодей.
Воно так, бачиш, і негарне,
Як кажуть-то – нерегулярне,
Та до війни самий злий гад…

(Цит. за: Котляревський І. Енеїда / Іван Котляревський. – К.: Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1970. – С. 150).

Крім того, п’ята частина поеми містить зворушливий монолог 19-річного Евріала:

Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять…
(Цит.: Там само. – С. 190).

Бурлескний тон перших трьох частин «Енеїди», які написані до 1807 р., не зник. Однак автор не глузував над особистою мужністю персонажів, їхнім прагненням підтримувати друзів та виконувати свій обов’язок до останнього. Звичайно, Котляревський притримувався сюжетних поворотів першоджерела, але неможливо заперечувати поважне ставлення поета до задунайців, яке, вочевидь, зміцніло після особистого знайомства.

Козаки не могли повернутися на територію своїх колишніх вольностей, так само для Енея та його побратимів був закритий шлях до Трої. Таким чином переплелися сувора реальність та фантазія поета.

Проте, Котляревський не визнавав трагічних фіналів. У нього Наталка виходить заміж за Петра, Михайло Чупрун мириться з дружиною Тетяною, а троянці після численних пригод оселяються у володіннях царя Латина. У житті теж не буває абсолютних трагедій: задунайці приєдналися до Чорноморського козацького війська на Кубані, де їхні нащадки мешкають і нині.

Підготувала Олена Замура, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник
науково-дослідного експозиційного відділу пізнього середньовіччя та нової історії.

20 08 14 kotlarevskiy