Духовні пастирі Полтавського регіону (продовження)

1937 – 1938 роки є чи не найтрагічнішими в історії церковного життя Полтавщини. На той час уже було зачинено більшість храмів, перетворено на руїни такі витвори архітектурного мистецтва в Полтаві, як собор Успіння Пресвятої Богородиці, церква Різдва Богородиці, Стрітенська і Воскресенська церкви, репресовано майже всіх священиків, у першу чергу – Української автокефальної православної церкви. Але тоталітарній системі й цього було замало. Полтавські енкаведисти сфальсифікували групову справу проти священослужителів у місті та деяких районах області. У звинувачувальному висновку дослівно вказувалось: “Полтавським облуправлінням НКВС викрито і ліквідовано фашистсько-повстанську організацію церковників, що є відгалуженням повстанської організації церковників у Москві, очолюваної митрополитом Московським і Коломенським Сергієм (Страгородським)”. Центральною фігурою “фашистсько-повстанської організації церковників ” на Полтавщині обрали єпископа Полтавського і Кременчуцького Митрофана.

Митрофан Володимирович Русинов народився 23 жовтня 1881 року у слободі Казанка Воронезької губернії у сім’ї диякона, закінчив повітове духовне училище, Воронезьку духовну семінарію, Санкт-Петербурзьку духовну академію. 1921 року був рукопокладений у сан священика. У 1933 році він вже мав сан єпископа і у 1933-1936 роках посідав єпископську кафедру у Воронежі, у 1936-1937 – у Курську.

У серпні 1937 року єпископ Митрофан отримує призначення до Полтави. Але ще не встиг він належним чином увійти в курс єпархіальних справ, як 27 лютого 1937 року у скромному будиночку по вулиці Гребінки, де мешкав Митрофан Володимирович, з’явилися непрохані гості з ордером на арешт і обшук. Характерно, що у постанові на арешт Русинову спершу інкримінувалося звинувачення лише в тому, що він у приватних розмовах допускав антирадянські висловлювання. Такий зміст постанови свідчить про те, що в руках слідства практично не було ніяких компрометуючих матеріалів і остаточний звинувачувальний висновок мав надалі будуватися на самообмовах підслідного та фантастичних вигадках слідчого. Застосовуючи до підслідного методи психологічного і фізичного тиску, енкаведисти змусили Русинова підписати зізнання в тому, що він є керівником “церковної контрреволюції, що звила собі гніздо в Полтаві”.

У березні – квітні 1938 року у Полтаві та деяких райцентрах було проведено арешти священиків і церковнослужителів, у тому числі і колишніх. Всього було заарештовано 36 чоловік, серед яких пастирі Макаріївської церкви в Полтаві Андрій Іванович Щетинський та Іван Митрофанович Костецький, колишній священик УАПЦ Федір Васильович Геращенко, колишня ігуменя Козельщинського монастиря Олімпіада Костянтинівна Вербицька.

“Зізнання” від підслідних вибивали шляхом тортур. Мужньо вела себе на допитах 60-річна Олімпіада Вербицька. У 18-річному віці вона стала черницею Козельщинського жіночого монастиря, а протягом 1916-1929 років була там ігуменею. Після закриття обителі радянською владою вона продовжувала своє служіння Богу. Матінка Олімпіада категорично відмовилась визнати себе винною у контрреволюційних злочинах.

У звинувачувальному висновку по справі “Полтавської обласної фашистсько-повстанської організації церковників” вказувалось, що у Москві існував центр “церковної контрреволюції”, який очолював митрополит Сергій. Центр нібито мав прямі зв’язки з гестапо фашистської Німеччини і в інтересах гітлерівського керівництва готував антирадянське повстання з метою перетворення Радянського Союзу на німецьку колонію.

Ця справа була сфальсифікована за прямою вказівкою Центральних органів НКВС. Адже на момент слідства митрополит Московський і Коломенський Сергій був місцеблюстителем патріаршого престолу, фактично очолював Російську православну церкву і без санкції згори висувати проти нього звинувачення у контрреволюції, зв’язках із гестапо та інших злочинах полтавські слідчі не наважилися б.

Долю всіх обвинувачуваних вирішила особлива трійка УНКВС по Полтавській області – тобто представники тієї ж установи, що вела слідство. За постановою трійки від 23 квітня 1938 року, усіх причетних до справи (37 чоловік) було засуджено до розстрілу з конфіскацією особисто належного їм майна.

Одначе з невідомих причин процес над митрополитом Сергієм не відбувся, що не перешкодило виконати вирок над засудженими.

Всі звинувачені у справі були репресовані тільки на підставі самообмов, без наявності речових доказів та без допиту свідків. Їхній “злочин” полягав лише в тому, що це були люди церкви.

За висновком прокурора Полтавської області від 22 червня 1990 року на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 року “Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, що мали місце в період 30-40-х і поч. 50-х років”, усі 37 учасників цієї справи були реабілітовані.

20 08 17 pastyri01 20 08 17 pastyri01

20 08 17 pastyri03