Олександр Мефодійович Маринич (1920–2008): 100 років від дня народження видатного українського вченого-географа

4 вересня 2020 року виповнюється 100 років від дня народження видатного вченого-організатора, багаторічного Президента Українського географічного товариства, члена-кореспондента Національної Академії Наук України, доктора географічних наук, професора Олександра Мефодійовича Маринича.

У 1986–1991 роках, студіюючи географію у Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка, автор цього повідомлення мав безцінну нагоду слухати лекції професора О.М. Маринича, а тому має повне право вважати і себе одним із його учнів та має за честь інформувати про нього громадськість Полтавщини.

Олександр Мефодійович Маринич народився 4 вересня 1920 року у селі Суботці Олександрійського повіту Кременчуцької губернії (тепер Знам’янського району Кіровоградщини). Закінчивши школу, упродовж 1937–1941 років навчався на геолого-географічному факультеті Київського університету ім. Т.Г. Шевченка.

1941-го року у складі Зведеного 600-го полку 147-ї дивізії Південно-Західного фронту О. Маринич брав участь у боях за Київ. Тоді ж, у серпні, був важко поранений. Упродовж 1941–1942 років перебував на лікуванні у м. Казані. У 1942–1943 роках він студент й аспірант географічного факультету Казанського університету. У 1943–1945 роках О. Маринич служив радистом бойової машини у 149-й танковій бригаді Московського військового округу.

У 1945–1948 роках О. Маринич аспірант геологічного факультету Київського університету, де в 1948 році захистив дисертацію «Геоморфологія Подільського Придністров’я» й отримав науковий ступінь кандидата географічних наук. Його подальше життя було пов’язане з науково-педагогічною діяльністю в Київському університеті (1949–1971). Значну увагу у цей час він приділяв експедиційним дослідженням на Поділлі, Поліссі, Придніпров’ї, у Криму і Карпатах. У 1961 році, в стінах Московського університету О. Маринич захистив докторську дисертацію «Геоморфологія південного Полісся». За роки роботи в Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка його учнями були тисячі фахівців, які знайшли застосування набутим тут знанням у різних сферах в Україні та за її межами.

Упродовж 1971–1979 років О. Маринич обіймав посаду міністра освіти України, а з 1979-го перейшов на наукову роботу до Академії Наук України, де працював у складі бюро відділення наук про Землю НАНУ, очолював відділення географії Інституту геофізики ім. С.І. Суботіна, на базі якого було створено сучасний інститут географії НАН України.

Тривалий час О. Маринич очолював Українське географічне товариство (1964–1995), брав участь в усіх його з’їздах, з’їздах Географічного товариства СРСР, діяльності Міжнародного географічного союзу, роботі його конгресів, Програмі ЮНЕСКО «Людина і біосфера», представляв країну на міжнародних форумах, читав лекції в університетах США, Канади, Великобританії, Франції, Німеччини, Японії, Індії, Швеції, Норвегії, Польщі, Угорщини, Греції та інших. Наукова спадщина професора О. Маринича налічує понад 400 публікацій в Україні та багатьох країнах світу.

За понад 60 років своєї невтомної праці О. Маринич став визнаним лідером української географічної науки й освіти, шанованим науковцями багатьох країн світу. Військова звитяга у роки Другої світової війни, плідна діяльність науковця і педагога О. Маринича відзначені багатьма державними нагородами, званнями і преміями. Чільне місце серед них займають фронтові медалі, ордени Трудового Червоного Прапора (1971, 1976), Великої Вітчизняної війни II ступеня (1986), Князя Ярослава Мудрого V ступеня (2001), почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України» (1991), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1993) та інші.

Матеріал підготував Кушнір Л.Л.