Період другої половини 50-х – першої половини 60-х років ХХ століття своїми руйнівними наслідками не поступався кривавим 20-30-м рокам. Загальна акція, організована і проведена під гаслами утвердження “науково-атеїстичного світогляду”, супроводжувалась масовим зняттям з обліку релігійних громад, закриттям церков і навчальних духовних закладів, всілякими утисками церковного управління та відвертими репресивними законами щодо церковнослужителів.

1970 – 80-ті роки продовжили “традиційне” ставлення влади до церкви, але більш прихованими методами. У цей час у православному середовищі, особливо серед молоді, назрівала серйозна опозиція державній політиці щодо церкви. Так, у 1974 році у Москві пройшов нелегальний молодіжний Християнський семінар із проблем релігійного відродження. Цього ж року в Москві та Ленінграді виникли релігійно-філософські семінари, в роботі яких брали участь переважно студентська і творча молодь. Із часом такі семінари почали проводитися і в інших містах. Протягом 1979 – 1980-х років рух придушили звичним способом: усіх активних діячів ув’язнили на тривалі терміни.

І хоча органам влади вдавалося приборкати церкву, але завжди знаходилися ті, хто не мирився з несправедливістю, утисками. Зрозуміло, що їхній шлях до істини був надто тернистим.

У 1974-у році став в опозицію до дискримінаційної політики влади єпископ Полтавський і Кременчуцький Феодосій (в миру Митрофан Дикун) 25 жовтня 1977 року він написав лист на ім’я Генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва. На 200 сторінках владика виклав біди церкви. Для спільного блага, братерства, кращої згуртованості єпископ Феодосій пропонував:

-  припинити принизливу й антизаконну реєстрацію треб у церкві;

- дати архієреям можливість висвячувати стільки священиків, скільки цього вимагають обставини;

- не заважати ремонтам храмів;

- уповноваженим Ради в справах релігій відмовитися від антирелігійної діяльності і залишатися нейтральними в питаннях віри, як того вимагає радянське законодавство;

- не закривати храми насильницьким шляхом;

- збільшити тиражі випусків духовної літератури;

- не чинити духовенству перепони у виборі місця проживання та служіння;

- не робити в пресі різких випадів проти релігій, котрі сіють ворожнечу до віруючих збоку атеїстів, не ображати релігійних почуттів віруючих;

- захистити церкву від утисків уповноважених Ради в справах релігії.

Лист потрапив за кордон, був перекладений багатьма мовами, переданий по радіо “Свобода” й іншими радіостанціями. У зв’язку з цим тиск на Церкву був послаблений, а самого єпископа звинуватили в крамолі, порушенні законодавства і перевели на Вологодську кафедру. Туди він не зміг поїхати через хворобу і його відправили у “почесне заслання” в Астраханську єпархію, яка об’єднувала всього 15 парафій.

В Україну владика Феодосій повернувся лише в 1990 році, спочатку правлячим архієреєм Івано-Франківської єпархії, а потім у 1992 році, на прохання віруючих, його перевели в Полтавську єпархію архієпископом Полтавським і Кременчуцьким. У 1996 році владика Феодосій був введений у сан митрополита.

Помер 1 жовтня 2001 року. Похований на території Хрестовоздвиженського монастиря в Полтаві.