До річниці від дня загибелі воїна АТО Валерія Боняківського

 

Сьогодні, 16 жовтня 2020 року, виповнюється шість років від дня загибелі нашого земляка – Боняківського Валерія Євгеновича. Він народився 14 січня 1970 року у місті Полтава. Художник, реставратор, приватний підприємець, колишній льотчик з'явився на світ у будинку, що неподалік від військового аеродрому − і мабуть, саме тому з дитинства марив авіацією, мріяв підкорювати небо. Другою пристрастю був живопис.

 

Мама виховувала сина одна: її чоловік трагічно загинув, коли дитині виповнилося лише півроку. Матері Валерія потрібно було працювати, тому віддала його в дитячі ясла у вісім місяців. Хлопчик у садочку часто хворів, а пішовши до школи, став займатися плаванням, дзюдо, вільною боротьбою, завдяки чому його здоров'я зміцнилося. Навчався у школі № 11 міста Полтави. Встигав також і в художній, ще й до спортивних секцій ходив. Школу Валерій Боняківський закінчив на «відмінно», художню теж закінчив з відзнакою, подолавши її 4-річний курс за три роки.

 

Отримавши атестат, Боняківський вступає до Ворошиловградського вищого авіаційного училища штурманів. Пробув там два місяці, але перед прийняттям присяги його відправили додому, а на його місце взяли сина воєначальників. Попри невдачу, Валерій їде знову у Ворошиловград навчатися на льотчика-винищувача. Готували Валерія за спеціальною програмою до війни в Афганістані. Практичні заняття з ведення бою він з товаришами відпрацьовував у реальних умовах.

 

Служив у ВПС Радянської армії, літав на штурмовиках Су-25. Мама згадує: «На щастя, 15-го лютого 1989 року вийшов наказ про виведення військ з Афганістану, тому їх, готових льотчиків-винищувачів, звільнили в запас. На той час Валерію було лише 19 років і він мав звання лейтенанта». На цьому військова кар’єра закінчилась, але, як відгомін, як пам'ять про ті, пережиті в юному віці події, Валерій узяв собі позивний «Кабул», під яким його і знали хлопці з АТО.

 

Коли почалися воєнні дії в Донецьку, Боняківський написав чотири рапорти, щоб його призвали на службу, однак офіцера чомусь не брали. Лишаючись вірним присязі, як сотні кращих синів українського народу, він не зміг спокійно спостерігати за подіями у країні. Щоб зупинити російську агресію та зберегти мир на рідній землі, Валерій змінив своє звичне життя, змінив теплу родинну атмосферу, піклування про дружину та доньку на тернистий шлях воїна. Він казав: «Мамо, в мене є кого захищати – в мене є ти, є три доньки, навіть онук. І я хочу, щоб усі ви жили щасливо і безпечно. Мене в житті вчили малювати і воювати. В малюванні в мене вже учні є, тепер піду учити хлопців воювати». Не дочекавшись призову, Валерій Боняківський пішов добровольцем на війну в травні 2014 року, приєднався до бійців Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Згодом, не полишаючи фронту на Донеччині, він став до лав одного з підрозділів БПСМОП «Дніпро-1», де був командиром штурмово-розвідувальної групи (у званні старшини міліції). Чоловік понад усе любив своїх рідних дівчат: маму Марію Карпівну, трьох дочок і онука Максима. Найменшому Боняківському, як виросте, хотів купити скрипку, аби до рук зброї не брав.

 

Якщо говорити як про художника, то про таких людей говорять: народився з пензлем в руках.

 

З дитинства Валерій любив малювати. У школі вчителька, побачивши здібності учня, порадила навчатися в студії образотворчого мистецтва. Один рік він навчався в студії при Будинку культури бавовнопрядильної фабрики. Потім студію закрили, порадили звернутися до міської художньої школи. Молода вчителька зуміла знайти такі слова, щоб зацікавити Валерія, і домовилась із ним, що він буде приходити і показувати свої роботи. Саме вона, на думку матері воїна, дала тоді путівку в творчий шлях Валерія як художника.

 

Його уміння малювати згодилось і в армії, це заняття стало йому у нагоді й у важкі часи Перебудови. Колективу художників-аматорів місцева влада дозволила зробити вернісаж біля Полтавського академічного обласного театру ляльок. І тоді Валерій повністю присвятив себе цій справі. Згодом художники об’єднались і створили свою спілку «Мистецтво», у якій Валерій був членом ради. Пізніше частина художників, у тому числі і Валерій, створили спілку «Живопис», де він був заступником голови спілки. А з 2005 року – членом правління спілки «Полонія». Художники почали виставляти свої роботи в різних закладах Полтави, і Валерій з головою поринув у художню справу.

 

Перша його робота – це портрет мами, який був подарований їй на день народження. Наступною роботою був автопортрет. Валерій весь час пробував себе у різних напрямах і працював у різних техніках: то пензлем, то мастихіном, а був період, коли виконував картини аерографом. У середовищі полтавських митців він був відомий за жартівливим прізвиськом «Полковник». Картини Валерія неодноразово експонувалися на персональних виставках (зокрема, у Полтавському художньому музеї імені М. Ярошенка), багато з них нині зберігаються в мистецьких колекціях в Україні й за кордоном: Америці, Канаді, Польщі, Німеччині, на Близькому і Далекому Сході, Росії, а в Угорщині взагалі близько 30 картин. Також декілька картин знаходиться у фондах Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, в тому, числі найперша написана ним картина – портрет мами.

 

Життя Валерія Боняківського обірвалося 16 жовтня 2014 року внаслідок мінометного обстрілу поблизу села Нестайлове (Ясинуватський район) під Донецьком. Він був керівником розвідувально-диверсійної групи, разом із бойовими побратимами пішов у черговий бойовий вихід, з якого, на жаль, йому вже не судилося повернутись. Подвиг Валерія навічно закарбувався у людській пам'яті і новітній історії як приклад незламності, сили духу та служіння своєму народові і країні. Поховали героя на центральному кладовищі міста Полтави, на Алеї Слави.

 

За день до вручення нагород родинам загиблих бійців у Полтаві, у художньому салоні, відкрилася чергова виставка робіт Героя АТО, члена творчого об'єднання полтавських художників «Живопис» Валерія Боняківського. На кожну виставку приїздили і побратими Валерія, щоб побачити картини і розповісти іншим про його творчість. Найбільше всіх вразила виставка у художньому салоні, у 2015 році, до річниці з дня загибелі Валерія. Колеги по пензлю присвятили її 45-річчю загиблого захисника Вітчизни. На цій виставці була представлена його остання і незакінчена робота. Художник написав двох коней-вожаків, які вирвалися вперед, а позаду табун… Його він так і не дописав, бо пішов на фронт. Обіцяв закінчити роботу, як повернеться. Виставка тривала три тижні, і ті, хто відвідував її, не раз говорили, що картини ставали поступово наче кращими. Таке враження, що художник прописував їх по-новому.

 

Героя посмертно відзначили на державному рівні. Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 р., за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Валерій Боняківський нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно) та відзнакою «За вірність народу України» І ступеня (посмертно).

 

На фасаді Полтавської загальноосвітньої школи № 11 відкрили меморіальну дошку в пам'ять про випускника закладу Валерія Боняківського – воїна-художника. Його вабило небо, та земля не відпустила. Автопортрет, на якому він зобразив себе у формі пілота на фоні неба та літака, став основою для виготовлення меморіальної дошки, яка тепер назавжди увічнить образ полтавського героя.

 

У фондах та архіві Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського зберігаються особисті речі Валерія Боняківського, передані його рідними.

 

Кажуть, пам'ять вмирає останньою… Так кажуть, але хай вона ніколи не вмирає. Пам'ять для нас – сучасників – велике багатство, яке несе людству і радість, і мудрість. Воно наповнює світлом життя. Тільки пам'ять переносить із покоління у покоління все чисте і високе – людське добро та духовну силу. І немає значення, чия це пам'ять: чоловіка, жінки чи дитини.

20 10 16 bonakivliy01

20 10 16 bonakivliy01

20 10 16 bonakivliy01

 

 

До річниці від дня загибелі воїна АТО Валерія Боняківського

Сьогодні, 16 жовтня 2020 року, виповнюється шість років від дня загибелі нашого земляка – Боняківського Валерія Євгеновича. Він народився 14 січня 1970 року у місті Полтава. Художник, реставратор, приватний підприємець, колишній льотчик з'явився на світ у будинку, що неподалік від військового аеродрому − і мабуть, саме тому з дитинства марив авіацією, мріяв підкорювати небо. Другою пристрастю був живопис.

Мама виховувала сина одна: її чоловік трагічно загинув, коли дитині виповнилося лише півроку. Матері Валерія потрібно було працювати, тому віддала його в дитячі ясла у вісім місяців. Хлопчик у садочку часто хворів, а пішовши до школи, став займатися плаванням, дзюдо, вільною боротьбою, завдяки чому його здоров'я зміцнилося. Навчався у школі № 11 міста Полтави. Встигав також і в художній, ще й до спортивних секцій ходив. Школу Валерій Боняківський закінчив на «відмінно», художню теж закінчив з відзнакою, подолавши її 4-річний курс за три роки.

Отримавши атестат, Боняківський вступає до Ворошиловградського вищого авіаційного училища штурманів. Пробув там два місяці, але перед прийняттям присяги його відправили додому, а на його місце взяли сина воєначальників. Попри невдачу, Валерій їде знову у Ворошиловград навчатися на льотчика-винищувача. Готували Валерія за спеціальною програмою до війни в Афганістані. Практичні заняття з ведення бою він з товаришами відпрацьовував у реальних умовах.

Служив у ВПС Радянської армії, літав на штурмовиках Су-25. Мама згадує: «На щастя, 15-го лютого 1989 року вийшов наказ про виведення військ з Афганістану, тому їх, готових льотчиків-винищувачів, звільнили в запас. На той час Валерію було лише 19 років і він мав звання лейтенанта». На цьому військова кар’єра закінчилась, але, як відгомін, як пам'ять про ті, пережиті в юному віці події, Валерій узяв собі позивний «Кабул», під яким його і знали хлопці з АТО.

Коли почалися воєнні дії в Донецьку, Боняківський написав чотири рапорти, щоб його призвали на службу, однак офіцера чомусь не брали. Лишаючись вірним присязі, як сотні кращих синів українського народу, він не зміг спокійно спостерігати за подіями у країні. Щоб зупинити російську агресію та зберегти мир на рідній землі, Валерій змінив своє звичне життя, змінив теплу родинну атмосферу, піклування про дружину та доньку на тернистий шлях воїна. Він казав: «Мамо, в мене є кого захищати – в мене є ти, є три доньки, навіть онук. І я хочу, щоб усі ви жили щасливо і безпечно. Мене в житті вчили малювати і воювати. В малюванні в мене вже учні є, тепер піду учити хлопців воювати». Не дочекавшись призову, Валерій Боняківський пішов добровольцем на війну в травні 2014 року, приєднався до бійців Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Згодом, не полишаючи фронту на Донеччині, він став до лав одного з підрозділів БПСМОП «Дніпро-1», де був командиром штурмово-розвідувальної групи (у званні старшини міліції). Чоловік понад усе любив своїх рідних дівчат: маму Марію Карпівну, трьох дочок і онука Максима. Найменшому Боняківському, як виросте, хотів купити скрипку, аби до рук зброї не брав.

Якщо говорити як про художника, то про таких людей говорять: народився з пензлем в руках.

З дитинства Валерій любив малювати. У школі вчителька, побачивши здібності учня, порадила навчатися в студії образотворчого мистецтва. Один рік він навчався в студії при Будинку культури бавовнопрядильної фабрики. Потім студію закрили, порадили звернутися до міської художньої школи. Молода вчителька зуміла знайти такі слова, щоб зацікавити Валерія, і домовилась із ним, що він буде приходити і показувати свої роботи. Саме вона, на думку матері воїна, дала тоді путівку в творчий шлях Валерія як художника.

Його уміння малювати згодилось і в армії, це заняття стало йому у нагоді й у важкі часи Перебудови. Колективу художників-аматорів місцева влада дозволила зробити вернісаж біля Полтавського академічного обласного театру ляльок. І тоді Валерій повністю присвятив себе цій справі. Згодом художники об’єднались і створили свою спілку «Мистецтво», у якій Валерій був членом ради. Пізніше частина художників, у тому числі і Валерій, створили спілку «Живопис», де він був заступником голови спілки. А з 2005 року – членом правління спілки «Полонія». Художники почали виставляти свої роботи в різних закладах Полтави, і Валерій з головою поринув у художню справу.

Перша його робота – це портрет мами, який був подарований їй на день народження. Наступною роботою був автопортрет. Валерій весь час пробував себе у різних напрямах і працював у різних техніках: то пензлем, то мастихіном, а був період, коли виконував картини аерографом. У середовищі полтавських митців він був відомий за жартівливим прізвиськом «Полковник». Картини Валерія неодноразово експонувалися на персональних виставках (зокрема, у Полтавському художньому музеї імені М. Ярошенка), багато з них нині зберігаються в мистецьких колекціях в Україні й за кордоном: Америці, Канаді, Польщі, Німеччині, на Близькому і Далекому Сході, Росії, а в Угорщині взагалі близько 30 картин. Також декілька картин знаходиться у фондах Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, в тому, числі найперша написана ним картина – портрет мами.

Життя Валерія Боняківського обірвалося 16 жовтня 2014 року внаслідок мінометного обстрілу поблизу села Нестайлове (Ясинуватський район) під Донецьком. Він був керівником розвідувально-диверсійної групи, разом із бойовими побратимами пішов у черговий бойовий вихід, з якого, на жаль, йому вже не судилося повернутись. Подвиг Валерія навічно закарбувався у людській пам'яті і новітній історії як приклад незламності, сили духу та служіння своєму народові і країні. Поховали героя на центральному кладовищі міста Полтави, на Алеї Слави.

За день до вручення нагород родинам загиблих бійців у Полтаві, у художньому салоні, відкрилася чергова виставка робіт Героя АТО, члена творчого об'єднання полтавських художників «Живопис» Валерія Боняківського. На кожну виставку приїздили і побратими Валерія, щоб побачити картини і розповісти іншим про його творчість. Найбільше всіх вразила виставка у художньому салоні, у 2015 році, до річниці з дня загибелі Валерія. Колеги по пензлю присвятили її 45-річчю загиблого захисника Вітчизни. На цій виставці була представлена його остання і незакінчена робота. Художник написав двох коней-вожаків, які вирвалися вперед, а позаду табун… Його він так і не дописав, бо пішов на фронт. Обіцяв закінчити роботу, як повернеться. Виставка тривала три тижні, і ті, хто відвідував її, не раз говорили, що картини ставали поступово наче кращими. Таке враження, що художник прописував їх по-новому.

Героя посмертно відзначили на державному рівні. Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 р., за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Валерій Боняківський нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно) та відзнакою «За вірність народу України» І ступеня (посмертно).

На фасаді Полтавської загальноосвітньої школи № 11 відкрили меморіальну дошку в пам'ять про випускника закладу Валерія Боняківського – воїна-художника. Його вабило небо, та земля не відпустила. Автопортрет, на якому він зобразив себе у формі пілота на фоні неба та літака, став основою для виготовлення меморіальної дошки, яка тепер назавжди увічнить образ полтавського героя.

У фондах та архіві Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського зберігаються особисті речі Валерія Боняківського, передані його рідними.

Кажуть, пам'ять вмирає останньою… Так кажуть, але хай вона ніколи не вмирає. Пам'ять для нас – сучасників – велике багатство, яке несе людству і радість, і мудрість. Воно наповнює світлом життя. Тільки пам'ять переносить із покоління у покоління все чисте і високе – людське добро та духовну силу. І немає значення, чия це пам'ять: чоловіка, жінки чи дитини.