Народився у жовтні і в тому ж місяці відійшов за вічну межу український радянський архітектор Григорій Володимирович Головко. Між датами 26 жовтня 1900 року і 31 жовтня 1982 пролягло життя академіка Академії будівництва і архітектури Української радянської соціалістичної республіки, члена-кореспондента Академії архітектури УРСР, заслуженого будівельника УРСР, заслуженого архітектора УРСР, лауреата Державної премії УРСР в галузі науки і техніки.

Григорій Головко народився у селі Дібрівці Миргородського повіту Полтавської губернії, рано залишився без батька і з 12 років заробляв на прожиток чималої родини. Вже 1913 року хлопець перебрався до Москви, пізніше – до Києва, де зміг працювати робітником на іподромах, маючи специфічний досвід, набутий на Дібрівському кінному заводі. Вир української революції 1917‑1921 років захопив Головка, але поставив його на бік Червоної армії. Спочатку, протягом 1918‑1919 років, він воював у складі Миргородського загону червоних партизанів на території Миргорода і Полтави, надалі, (1919 – 1922) належав до лав червоноармійців. На фронті, 1921 року, став членом Комуністичної партії більшовиків України. Приналежність до КП(б)У і бойове минуле відкрили вихідцеві з небагатої селянської родини можливості для кар’єрного зростання. Григорій Головко займався низовою партійною діяльністю у Дібрівці, у Миргороді, Сорочинцях, згодом став секретарем райкомів партії у Вінницькій та Київській областях.

Лише у віці 30 років Головко розпочав здобувати спеціальність архітектора, вступивши 1930 року на навчання до архітектурного факультету Київського будівельного інституту, який закінчив з відзнакою у 1935 році. Перші кроки у професії архітектор з планування міст Григорій Володимирович Головко зробив на посаді архітектора архітектурної майстерні при вищому навчальному закладі, пропрацювавши там один рік. Вже з 1936 року він – директор архітектурно-планувального управління і водночас головний архітектор Києва. Сьогодні такий кар’єрний злет видається дивним через відсутність проектного досвіду у вчорашнього студента, проте у другій половині 30-х такі призначення недосвідчених молодих спеціалістів на відповідальні посади були звичайним явищем. Згадаємо, до прикладу, головного архітектора Полтави Лева Вайнгорта, котрий у 1938- му очолив міську архітектуру, тільки-но закінчивши навчання у Харківському будівельному інституті.

Як головний архітектор Києва, Г.В.Головко керував розробкою фрагментів генерального плану столиці, експертував проектні напрацювання щодо містобудівного розвитку Києва у цілому і окремих вулиць зокрема, консультував проекти генеральних планів міст районного масштабу.

Одночасно, з діяльністю київського головного архітектора. Головко у 1937 році був обраний головою Спілки архітекторів УРСР і обіймав цю посаду беззмінно протягом 37 років. На думку одного з провідних українських радянських архітекторів, віце-президента Української академії архітектури В. І. Єжова (7.07.1927 — 25.08.2010), таке тривале зосередження в руках однієї людини керівництва Спілкою «завдало безумовної шкоди розвиткові архітектури України». Напевне, таке твердження є обґрунтованим, адже тиск правлячої партії на митців був потужним і очолювати творчу Спілку мала людина, котра беззаперечно транслювала партійні настанови і неухильно слідувала ним. До слова, варто зацитувати одну з тез Г. В. Головка (мовою оригіналу): «Отрицательное влияние на творчество многих архитекторов оказывал конструктивизм. … Нельзя было успешно бороться за расцвет украинской архитектуры без того, чтобы не отбросить с ее пути конструктивизм и другие проявления буржуазной идеологии. В творчестве отдельных украинских архитекторов необходимо было преодолеть, в частности, националистическое понимание форм украинской архитектуры, которое приводило к национальной замкнутости, к любованию архитектурными формами прошлых эпох, перенесению этих форм в современные произведения без критического их осмысливания.» (Расцвет зодчества Советской Украины // Архитектура СССР. – 1954. – №5. – С. 1 – 9). У 1938‑1941 роках Г. В. Головко – був головним редактором першого професійного журналу Спілки архітекторів УРСР «Архітектура Радянської України».

Під час Другої світової війни архітектор Головко був мобілізований до лав Червоної армії, служив командиром роти, політруком інженерних військ, військовим інженером та уповноваженим у справах будівництва військових об’єктів. У червні 1942 року його відікликали з армії і призначили на роботу до президії правління Спілки радянських архітекторів у Москві. Водночас за Головком залишилося виконання обов’язків голови Спілки радянських архітекторів України. Майже рік, з кінця 1943 по листопад 1944 року він працював начальником Управління у справах архітектури при Раді Міністрів УРСР, припинивши діяльність головного архітектора Києва. У 1945 році Г. В. Головко очолив державні архітектурні майстерні Києва, отримавши посаду автора-архітектора.

Подальша професійна діяльність архітектора перемістилася у наукову площину. Упродовж 1959‑1976 років Г. В. Головко був директором Київського науково-дослідного інституту теорії, історії та перспективних проблем радянської архітектури. Ним опублікована низка наукових статей у фахових періодичних виданнях, є у доробку одноосібні авторські праці ‑ «Расцвет зодчества Советской Укрины» (1954), «Архитектура Советской Украины» (1957), «Архитектура Советской Украины» (1973) та у співавторстві – «Украина строит» (1957), «Нариси історії архітектури Української РСР: радянський період» (1962), «Киевский метрополитен» (1963), «Сучасна архітектура Радянської України» (1974) тощо Г. В. Головко є одним із авторів шеститомного енциклопедичного видання «Історія українського мистецтва» (1966‑1970), за цю наукову працю нагороджений разом з іншими вченими Державною премією УРСР (1971).

Діяльність Головка на посаді директора НДІ оцінювалася науковцями несхвально. Так, український вчений, архітектор, мистецтвознавець Г. Н. Логвин (22.05.1910 – 07.03.2001), який майже 50 років, від 1947 року, працював у науковій установі, писав: «…тодішній директор Інституту Г. Головко відігравав чи не найзловіснішу роль в розгромі історико-архітектурної науки, звуженні тематики, обмеженні фундаментальних досліджень». Він же домігся, щоб Інститут теорії та історії архітектури був переведений у підпорядкування Держбуду СРСР [Державний комітет у справах будівництва]. Уся реорганізація скінчилася тим, що з тематичних планів зникли фундаментальні проблеми дослідження архітектурно-мистецької спадщини, а українська мова – з наукового вжитку».

Як архітектор-проектувальник Г. В. Головко працював у співавторстві. До числа таких творів належать: планування ‑ м. Новоград-Волинська Житомирської області, військового містечка в м. Деражні Хмельницької області (1934), м. Білої Церкви (1938), окремих об’єктів і комплексів ‑ будинку Окружного виконкому та будівлі громадських організацій для м. Новоград-Волинського (1935), житлового кварталу на вул. Великій Васильківській у м. Києві (1936), житлового будинку Комітету у справах архітектури (1946), генеральний план Інституту фізики Академії наук УРСР з житловим і громадським комплексом (1945-1946), станцій Київського метрополітену ‑ «Університет» (1960) і «Політехнічний інститут» (1963), «Святошине» (1969-1971).

Для підготовки публікації використані матеріали джерел: УРЕС: в 3-х т. / за ред. А. В. Кудрицького. – К.: УРЕ., 1986. ‑Т. 1. – С. 423; Ханко В. Енциклопедія мистецтва Полтавщини. – П., 2014. – Т. І. – С. 235‑236; Ханко В. Словник мистців Полтавщини. – П., 2002. – С. 56; Головко Григорій Володимирович // Вікіпедія — вільна енциклопедія. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Головко_Григорій_Володимирович; Головко Григорій Володимирович (1900—1982) // Сайт Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки імені В. Г. Заболотного. URL: http://www.dnabb.org/modules.php?name=Pages&go=page&pid=860.

Фото // Сайт Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки імені В. Г. Заболотного. URL: https://lh3.googleusercontent.com/proxy/qdGOhUyeMaRZ4-doajzxJccUxWs_wV0PoGLGHlyaQ1uAhR3lZLYjOsv9O2-6SACmTB2s-eEDAcBuH5ofMhOYTtDDZ5eXEV8

Оксана Бєлявська, кандидат архітектури, науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського

20 10 26 golovko