Шкільна освіта в Гетьманщині за часів Самійла Величка (продовження)

Цілком ймовірно, що Самійло Величко навчав учнів не лише читати і писати. Під його керівництвом «отроки» вивчали й інші дисципліни, адже він отримав прекрасну освіту і володів кількома мовами. Відомо, що літописець мав власну бібліотеку, у якій були книги на історичну тематику європейських авторів С. Пуффендорфа, С. Твардовського, О. Гваньїні. Серед них, можливо, були і твори І. Величковського, які потрапили на сторінки «Літопису». Це ж стосується і «Філософії історії» Л. Барановича. Власна бібліотека С. Величка стала йому, вчителю, у нагоді. Цікаву інформацію про книгозбірню у с. Жуки знаходимо у розвідці В. Бучневича, де він описує книги, що зберігалися у Покровській церкві: «Євангеліє» 1636 р., надруковане у Львові, а ще «Служебник», київського друку, придбаний, як свідчить вкладний надпис, 1736 р. за гроші громади та «богомольців». Про те, що такі книги використовувались під час навчання у місцевій церковно-приходській школі, свідчить напис на «Цветной тріоді» 1724 р.: «Хто з школярів цю книгу закапає… штрафу 4 коп[ійки]… брати книгу в школу, для навчання дітей, зовсім заборонено. 1736 року, травня 21 дня. Піп Покровський Іоан Жуковський». Окрім того, у «Літописі» вміщено портрети дев’яти історичних постатей. Цілком імовірно, що такі зображення могли прикрашати стіни класної кімнати.

Траплялося по суботах і так, що учні, які не змогли зрозуміти шкільної премудрості, діставали так звані «суботники», тобто покарання, коли їх сікли різками «за весь тиждень». У той же час відомий український письменник і церковний діяч, випускник Києво-Могилянської академії св. Димитрій Ростовський (Данило Савич Туптало) писав, що дітей слід було виховувати з малих літ не тільки в «покаранні та учінні… під страхом…», але й «пробаченням та ласкою», бо саме у цьому віці формується характер людини.

Яскравими ілюстраціями до життя тогочасних учнів і вчителів слугують їх автобіографії і спогади. Священик Ілія Турчиновський, син Березанського сотника, народився 1695 р., а коли підріс, батьки віддали його «книжному навчанню при церкві святоуспенській бережанській… до дяка Іоанна Кудинського, де я навчився граматиці, часловця і псалтирі…» (містечко Березань на той час належало до Переяславського полку, Полтавщина). Але 1709 р. його батько відбув з військом до Польщі, наказавши синові господарювати. Як пише автор далі, почав він «сожаліть» за наукою і 1710 р. залишив Березань та почав «по школам волочитись». Навчався у Києві (є відомості, що навчався в Київській академії), Чернігові, Синявці, де при Покровській церкві осягав премудрості книжного читання і співу, а потім «в сотника тамошнего Мандрики за писаря дворового був і сина єго Петра псалтирі обучал».

У своїх спогадах професор І. Ф. Тимковський писав про парафіяльну школу кінця 70-х років XVIII ст. наступне: «Шкoлa мiстилaся в oкpeмiй хaтi, дe стoяли дoвгi стoли. Cтoли тi бyли нeнaчe клaси нa бyквap, чaсoслoв тa псaлтиp; y двoх oстaннix клaсaх учили й письмa…» (відома усім двомісна парта вперше була запропонована 1865 р. доктором Фахрнером із Цюріха; п’ять років по тому російський гігієніст Ф. Ф. Ерісман запропонував її одномісний варіант). «Писали сnoчaткy poзвeдeнoю кpeйдoю нa вoщeних тa oбпaлeниx чорних полініяних дерев’яниx дoщeчкax…», ті, що навчились писати таким чином, вже могли писати на папері чорнилом. «3 тpeтьoгo клaсy нaбиpaли oxoчиx дo… цepкoвнoгo спiвy… B шкoлi бyв гaмip від кpикy 30 aбo 40 гoлoсiв, дe кoжний нa ввeсь гoлoс читaє, a дeхтo співає свoє. Ha пiдмoгy сoбi дяк визнaчив стapшиx учнів для занять з меншими…». Учні і вчитель сиділи разом за одним столом (за середньовічною традицією за стіл садили людину, аби підкреслити рівність), таким чином долалася дистанція у спілкуванні. Вчитель відігравав роль не «наглядача», а, швидше, помічника і наставника.

Навчати правопису починали у старших класах, бо вважали, що це необхідно лише для тих, хто стане писарем або канцеляристом. Брат Іллі Тимковського – Єгор Тимковський зазначає, що писали пером на чорних (випалених) дощечках розведеною крейдою, оскільки у XVIII ст. бережливо ставилися до паперу і чорнил. На етапі початкового навчання при заучуванні алфавіту школярі копіювали на дерев'яних табличках з воском (церах) обриси друкованих літер, автоматично оволодіваючи навичками спрощеного письма. Часто у школах при монастирях та соборах навчали хлопчиків каліграфічного письма, готуючи їх до написання книг.

У цей час існували школи для хлопчиків, дівчаток та змішані. Як правило, останніх було найбільше, тому що далеко не кожна громада могла дозволити собі утримувати одночасно дві школи. Цікаві факти щодо віку учнів наводить І. Ф. Павловський: у 1765 р. у м. Прилуки в чотирьох приходських школах навчалось 18 учнів; із яких шість мали вік від 12 до 20 років, чотири – від 20 до 30 років; вісім – від 30 до 39 років. Збереглися настанови тогочасним школярам: «…Входиш до школи, поклонися на всі боки, усе зайве заховай…; чого навчився в юності, те згодиться у старості; не вибігай без причини під час шкільної години; говори те, що завчив, а не порожні байки; добра кожному бажай і чим можеш допомагай; усього, з чого сварка виникає, стережися; не принижуй брата свого, що немиле самому, не чини нікому…».

На кінець XVIII ст. стан початкової освіти погіршився. Припинили свою діяльність «дяківські школи», почалася русифікація освіти, що мала негативні наслідки для українського народу. Так, на Лівобережжі в 1740 і 1748 рр. налічувалось понад тисячу шкіл. Одна сільська школа з українською мовою викладання припадала на 746 осіб населення. За століття кількість україномовних шкіл зменшилася майже вдесятеро: у 1876 р. одна школа припадала на 6730 осіб. Підтвердженням цьому слугують і статистичні дані, які подає І. Ф. Павловський для кінця XVIII ст. по повітових містах: у Пирятині лишилась – одна школа; у Кременчуці – три; Ромнах – дві; Хоролі – чотири; Переяславі – три. У повітах: Хорольському – чотири; Переяславському – 18; Золотоніському – 16; Костянтиноградському – 24; Полтавському – шість. Напередодні утворення Полтавської губернії діяла всього 81 школа. У школах навчалось 738 учнів.

За час свого існування до кінця XVIII ст. початкові школи в Україні пройшли складний шлях від становлення до загального визнання, перетворившись у національний здобуток. Найголовніше, як зазначав Д. І. Багалій: «Ці школи дуже шанував нарід. Бо у них все було рідним для населення: і помешкання, і зв'язок їх з церквою, братствами, і мова, і шкільні звичаї».

А. Лавріненко, В. Яремченко

20 11 10 litopys