До річниці з дня народження Лева Семеновича Вайнгорта

 

27 листопада згадуємо головного архітектора Полтави Лева Семеновича Вайнгорта, який народився цього дня 1912 року. Непересічна особистість, гарний професіонал, він мислив стратегічно і завжди забезпечував на майбутнє шанс нашому місту, працював на збереження його архітектурної та історичної індивідуальності, людяності, дружності і привітності до полтавців.
Небезпечна для життя дійсність, атмосфера тотального страху у Радянському Союзі 30-50-х рр. багатьох архітекторів змусила поступатися професійними і людськими принципами задля збереження себе і рідних. Настанови радянського державного керівництва не обговорювалися, а були обов’язковими до виконання. Звісно, Лев Семенович, як головний архітектор Полтави 1939-1970 рр., ризикував, відстоюючи своє бачення відбудови повоєнної Полтави. Якимось дивом вдалося йому вкладати свої ідеї у свідомість керівників міста, які, у свою чергу, просували їх далі нагору. Ніхто не позаздрив би Вайнгорту. Адже з одного боку він, досить молодий архітектор, отримав дар долі повною мірою реалізуватися як будівничий міста, з іншого – ризик поплатитися за це життям був надто високим. Проте архітектор витримав іспит. Повоєнні покоління одержали гармонійну в архітектурному плані Полтаву: тут була збережена і відновлена після руйнувань історична забудова, впорядковані і розбиті нові сквери і парки, винесена з центру промисловість, продовжена далі на південний захід вулиця Соборності, вздовж якої формувалася вже нова Полтава середини ХХ століття. Вайнгорта у цьому подвижництві можна порівняти лише з Амвросимовим. Обидва завзятих фахівця ліпили Полтаву як грандіозну скульптуру, щоб вона була привабливою з усіх боків, а не лише з парадного, щоб відкривалася поступово у панорамах і перспективах, у вулицях і сквериках, у палацах і будинках, у пам’ятниках і благоустрої.
Деякі полтавці-сучасники висловлюються принизливо щодо Лева Семеновича Вайнгрорта: мовляв, нічого такого особливого він не зробив, був собі звичайним радянським функціонером як і всі інші, слухняно виконував вказівки партії тощо. І в своєму невігластві геть не усвідомлюють, що живуть і щодня користуються саме тією гарною, комфортною, історичною, але не архаїчною Полтавою, яку для них відтворив Вайнгорт.
До прикладу варто навести випадок, який сам Лев Семенович описав у свої «Записках провинциального архитектора». Справа стосувалася Преображенської церкви, що знаходилася на території ринку. Перша хвиля більшовицького вандалізму прокотилася Полтавою у 1930-х рр., стерши з лиця міста з десяток храмів – унікальних, козацького бароко і традиційних, консисторських, які, незважаючи на різний ступінь унікальності і краси, були домінантами і окрасою міста. Преображенський вцілів і навіть функціонував за часів окупації та після звільнення Полтави від нацистів. Лише на початку 1960-х влада вирішила добити наш спільний спадок і знести Преображенську церкву. Лев Семенович пручався цим процесам наскільки міг, використовуючи в якості аргумента можливість використання будівлі під іншу функцію. Зауважимо, з відстані десятиліть можемо дякувати за подібні рішення тодішнім відповідальним особам, адже сьогодні ми маємо на теренах Полтави і Полтавщини збережені зразки унікальної архітектури ХVІІІ століття, хоча і в неприглядному стані, проте цілі із можливістю реставрації.
У своїй книзі Вайнгорт описує, як докоряли йому за те, що не зумів зберегти Преображенську (у перекладі О. Б.).
«Способи захисту старих будівель і, особливо, церков – були найрізноманітніші.
Нещодавно одна з моїх колишніх студенток з докором сказала мені:
– Я знайшла в архіві вашу пропозицію використати церкву на базарі під склад або під концертну залу. Як можна було таке писати?..
Церкву біля базарній площі зносили останньою у Полтаві. Вже після війни.
Суперечки та сварки з цього приводу точилися кілька місяців. Тоді я написав записку. Нехай склад. Нехай торговельна точка. Аби залишити будівлю. Але хитрість моя не пройшла.
Так. Важко тепер зрозуміти нинішньому поколінню архітекторів, що таке політично репресовані будівлі і як нелегко було їх врятувати.
Церкву зламали. А вона була цікавою пам’яткою церковної архітектури… зметеною… останньою хвилею вандалізму. Дуже сподіваюся, що останньою …
Зате в актив собі записую відновлення хрестів на Хрестовоздвиженському монастирі у далекі тепер шістдесяті.
І на полі Полтавської битви вдалося зберегти церкву. Саме у вигляді складу.
Але ж варто?»
На доказ щирості слів Лева Семеновича наводимо фото з його особистого архіву, на якому рукою архітектора зроблені начерки щодо можливості використання залишків церкви, аби не зносити. І поставимо риторичне запитання – чи борються сучасні полтавські головні архітектори за збереження міської історичної спадщини з таким завзяттям як Вайнгорт, турбуючись про те, що залишиться у спадок наступникам?

Для підготовки публікації використані матеріали джерел: дисертаційне дослідження авторки «Особливості образно-стильового розвитку архітектури Полтави 1920-1962 років», 2012; Вайнгорт Л. С. Записки провинциального архитектора. – П., 2001. – С. 70; фото з особистого архіву Л. С. Вайнгорта з дозволу родини Вайнгортів.

Оксана Бєлявська,
кандидат архітектури,
науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського

20 11 27 waingort01

20 11 27 waingort01

20 11 27 waingort01