Матвій Номис – видатний етнограф, фольклорист і письменник

 

17 (29) листопада 1823 р. народився майбутній письменник і фольклорист Матвій Симонов (Номис) на хуторі Терентія Симонова на Полтавщині (тепер с. Заріг Оржицького району).

До 1832 р. Матвій мешкав і навчався вдома, невдовзі – в Лубенському приходському училищі, потім – у Переяславському духовному училищі та Переяславській духовній семінарії (1835-1840). Після закінчення Київського університету учителював у Ніжинській та Немирівській гімназіях. З 1855 р. служив чиновником у Петербурзі, Пскові, Катеринославі, Житомирі. У той час одружився з Надією Михайлівною Білозерською-Забіло, рідною сестрою Олександри Білозерської (псевдо Ганна Барвінок), дружиною П. Куліша, сестрою братів Білозерських. У сім’ї народилося четверо донечок: Надія (вересень 1857 – 4 грудня 1918), Марія (1858 – ?), Олександра (1862 – 1928), Галина (1863 – 1922). 1869 р. Матвій Терентійович повернувся в Лубенський повіт, де жив до кінця життя: то у с. Заріг, то у м. Лубни. Він вів простий, аскетичний спосіб життя: носив селянський одяг, жив у звичайній сільській хаті, сам працював. Його освіта, авторитет, досвід посприяли призначенню на посаду директора новоутвореної Лубенської чоловічої гімназії (1872 – 1877), обранню головою Лубенської земської управи (літо 1877 – травень 1878), мировим суддею та головою з’їзду мирових суддів (1885 – 1890).

Матвію Номису судилося пройти життєвий шлях на перехресті трьох хвиль національного відродження в Україні, бути сучасником і однодумцем кирило-мефодіївців. Під час навчання у Київському університеті він зблизився з Тарасом Шевченком, Опанасом Марковичем, Пантелеймоном Кулішем, Василем Білозерським. Матвій Терентійович був одним з керівників друкарні Пантелеймона Куліша, де побачили світ збірки українських письменників, альманах «Хата», часопис «Основа». На видання книг він не шкодував ані сил, ані власного майна. Зусиллями М. Номиса ця типографія проіснувала до 1863 року. Книги, що тут виходили, розповсюджувалися не лише в Петербурзі, а й на українських землях. Він цілком поділяв позицію редакції «Основи» щодо утвердження й популяризації української мови, а також визнання можливості й необхідності її використання в наукових працях. Вважав, що мову треба вивчати у тісному зв’язку з історією народу. Писав про те, як у мові відбивається еволюція людської думки. І про те, що мова творить націю. І доводив, що всі мови мають невичерпні можливості для розвитку.

Знання української мови і мовознавчі дослідження Матвія Номиса стали в нагоді під час створення словника української мови, над яким українські культурні та наукові діячі працювали протягом другої половини ХІХ ст. Результатом цієї роботи було видання «Словника української мови» за редакцією Бориса Грінченка у 1907 – 1909 рр.

Упродовж життя етнограф та фольклорист збирав цінні матеріали про народний побут, звичаї та обряди, записав чимало зразків усної народної творчості, радів, коли відшуковував, записував приказку, навіть словечко. Свої праці Матвій Симонов підписував М. Номис – цей псевдонім утворений від частини (без -ов) справжнього прізвища, прочитаного у зворотному порядку і абревіатури його імені.

Матвій Номис був неперевершеним знавцем побуту, звичаїв, вірувань українського народу. Рясно розсипані прислів'я та примовки по художніх творах письменника: в оповіданнях з народного життя «Тітка Настя», «Дід Мина і баба Миниха» («Хата», 1860), «Автобіографія Василя Петровича Білокопитенка» («Основа», 1861), у етнографічних оповіданнях «Різдвяні свята» («Основа», 1861). Друкувався також у журналі «Киевская старина»: «З дитячих і отроцьких спогадів», «Крашанки в давнину», «Як збідніли Оболонські» та ін. У своїх творах автор змальовує побут українського селянства, любовно відтворює звичаї старосвітської козацької України. За його творами можна вивчати життя, світогляд, психологію українського народу.

Найвизначніша праця Матвія Номиса – «Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О. Марковича і других. Спорудив М. Номис» (СПб, 1864), яка містить понад 14,5 тис. зразків українського усного фольклору малих жанрів (прислів’я, приказки, загадки, стійкі мовні порівняння тощо). У передмові «Од видавця» автор та упорядник писав: «Я тільки одно мав на меті, щоб книжку видати якомога скоріше і щоб з неї користі було якомога більше…щоб, хто збирає ті перли од народу, знав, що вже є, а чого нема». Книга має дві частини: більшу – власне паремійний матеріал (20 розділів) і меншу – загадки. У кінці видання до обох частин додаються покажчики.

Збірка спиралася на записи Опанаса Марковича, Пантелеймона Куліша, братів Білозерських. Записи збирали у різних регіонах України. На Полтавщині були обстежені Зіньківщина, Лохвиччина, Лубенщина, Пирятинщина, Хорольщина, Шишаччина, міста Гребінка, Кременчук. У цій книзі вміщені перлинки живої народної мудрості, екстракт морально-етичних поглядів народу. Ці зразки народної творчості роблять мову живою і яскравою, розвивають уяву і часто здатні підняти настрій своїм дотепним гумором. Праця уродженця Полтавщини відіграла важливу роль у розвитку української літератури, її фольклорного стилю. Збірка фольклориста дала могутній поштовх подальшому розвитку української пареміографії, сприяла становленню національної самосвідомості. Михайло Грушевський вважав книгу Матвія Номиса першим науковим виданням української етнографії.

Лише в 1985 р. з ініціативи та на кошти владики Мстислава (племінника Симона Петлюри), патріарха УАПЦ, збірку було перевидано з додатком окремої книги досліджень про збірку та її автора. А у 1993 році видавництво «Либідь» у серії «Літературні пам’ятки України» видало повністю цю унікальну антологію.

Окрім культурно-просвітницької діяльності Матвій Номис займався і благодійністю. Він жертвував значні суми на українські справи. У рідному селі заснував початкову школу, відкрив лікарню. Із Петербурга запросив на роботу кваліфікованого лікаря, якому з власної кишені платив заробітну плату. Довгий час утримував лікарню, що безкоштовно обслуговувала жителів Зарога та навколишніх сіл і забезпечувала ліками всіх нужденних. Навколо будівель був насаджений парк, від якого залишилося одне дерево – могутній 150 – тилітній дуб, посаджений Матвієм Номисом з лікарем Богдановичем.

Помер Матвій Номис (Симонов) 8 січня 1901 р. у Лубнах. Пилип Капельгородський у статті «На Лубенському літературному грибовищі» (1928) писав, що бачив могилу письменника «між двома високими стрункими берізками, кроків за 90 від огорожі кладовищенської церкви». Тепер вона загублена. Восени 1993 р. в Лубнах і селі Зарозі відбулась наукова конференція, присвячена 170-річчю від дня народження М. Номиса. У ті дні лубенці відкрили на будинку колишньої чоловічої гімназії (відбудована в повоєнні роки) меморіальну дошку на честь її першого директора. У 2010 р. на згадку про відомого земляка Зарізькій школі І-ІІІ ступенів було присвоєно ім’я Матвія Терентійовича Симонова (Номиса). На уроках літератури рідного краю учні вивчають твори свого земляка, старовинні прислів'я, загадки з його унікальної збірки.

Дерево Симонівського роду подарувало українській культурі двох письменниць – доньку – Надію Кибальчич, авторку драми «Катерина Чайківна» та онуку Надію Кибальчич, помітну представницю української поезії початку ХХ століття.

Підготувала М. Пісцова за матеріалами: UA History, https://elib.nlu.org.ua/, НБУ ім. Ярослава Мудрого, інтерв’ю Станіслава Дерев’янка (Оржицькі Вісті), Українського інституту національної пам’яті.

20 11 29 nomos0120 11 29 nomos01

20 11 29 nomos01

20 11 29 nomos01

20 11 29 nomos01