Хоровий спів із найдавніших часів є основною, невід’ємною складовою музичної культури українців. Жодне свято, жоден календарний чи родинний обряд, жодна церковна служба не обходилися без спільних співів у супроводі музичних інструментів або без нього. Саме із кращих зразків народнопісенної спадщини й церковної музики виростала, стилістично оформлюючись, творчість наших відомих композиторів, хормейстерів і диригентів: Максима Березовського, Артемія Веделя, Миколи Леонтовича, Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Гната Хоткевича і багатьох інших. До таких визначних особистостей українського і світового хорового мистецтва належить і Григорій Митрофанович Давидовський (1866–1952) – диригент, композитор, педагог і фольклорист.

Все життя Григорія Давидовського було присвячене популяризації і пропаганді української народної пісні. Його музичний спадок складають вокальні сюїти «Бандура», «Кобза», «Кубань», музичні поеми на слова Тараса Шевченка «Україна», «Дзвони», «Ще як були ми козаками», хорова опера «Під звуки рідної пісні», значна кількість менших інструментальних і вокальних творів. На початку ХХ ст. маестро Давидовський давав по 200 концертів на рік. Виступам створених ним капел і хорів аплодували Туреччина і Грузія, Франція і Росія. Широко відомими серед православних віруючих усього світу стали також написані Г.М. Давидовським твори духовного змісту: «Милість миру», «Тобі співаємо», «Святий Боже», «Хваліть ім’я Господнє», «Літургія», «Вірую» та багато інших.

Під час Української революції, створивши за підтримки уряду УНР з метою «зміцнення свідомості українського народу і підвищення культури за допомогою пісні», мандрівну хорову капелу, Г.М. Давидовський об’їхав з концертами, які мали шалений успіх, ледь не всю Україну. Саме за свою любов до Батьківщини, невтомну пропаганду її культури, митець зазнавав постійних переслідувань з боку як імперської, так потім і радянської влади, а оцінка його життєвого шляху і творчих надбань завжди була неоднозначною. Не сміючи зневажити надбану славу і заперечити безсумнівний талант композитора, критика повсякчас звинувачувала його у проявах «куркульської ідеології в музиці», тяжінні до зовнішньо-зображувальних виконавчих ефектів, примітивізмі, «малоросійщині», зловживанні словом «Бог» у вокальних творах. У дусі того часу навіть з’явився лайливий ідеологічний термін «давидовщина». Твори його, хоча й користувалися великим попитом у музикантів і слухачів, майже не видавалися і часто викреслювалися цензурою із репертуарів музичних колективів та програм концертів, а самого його з початку 1930-х років постійно намагалися відірвати від Батьківщини, направляючи на роботу за межі України.

Життя Григорія Давидовського було довгим і активним, тож багато які міста і регіони сьогодні можуть пишатися своєю причетністю до творчої біографії митця: Чернігівщина, де він народився у селі Мельні Конотопського повіту; Сумщина, до якої відносяться його мала батьківщина за сучасним адміністративно-територіальним поділом; Вінниця, Київ, Харків, Лубни, Керч, Москва, Петербург, Ростов-на-Дону, навіть Париж – де залишив численних учнів і більше 35 створених ним хорових колективів. Полтава ж стала наприкінці 1940-х років останнім прихистком і місцем спочинку виснаженого лицемірством та замаскованим тиском з боку тоталітарної влади композитора, а хорова капела Полтавської обласної філармонії – останнім колективом, з яким йому довелося працювати. Похований композитор на Монастирському кладовищі.

У Науковому архіві Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського зберігаються цінні документи, що належать до полтавського періоду життя Г.М. Давидовського – його власноручний лист до поета Олеся Юренка, фотокартка із дарчим написом та аркуші з нотним записом пісні «Білі берези», а також прижиттєві видання творів митця «Кобза» і «Бандура».

Капко С.М.− науковий співробітник наукової бібліотеки ПКМ