Історія свідчить, що пророк Наум – один з дванадцяти малих пророків, жив у VII столітті до Різдва Христового і родом був з міста Єлкоша, що на півночі Ізраїлю, помер у сорокап’ятирічному віці і похований у місті свого народження. Він передбачив трагедію міста Ніневії, столиці Ассирійської держави, знищеної нападами халдеїв, персів і арабів. Пророцтво святого пророка Наума сповнилося майже через століття (за іншими даними, приблизно через сімдесят років).

У перекладі, ім’я Наум означає «розрадник». За народними уявленнями, Наум – покровитель розуму, знань і доброчинства. Тому селяни були переконані: якщо на свято пророка почати навчання, то дитина успішніше засвоїть знання, набереться розуму. Цей день називали «мудрим» і в молитвах до святого Наума просили «навести на ум», напоумити, навчити. Цього дня для сільських дітлахів відкривались церковно-парафіяльні школи, які діяли у ХІХ – на початку ХХ століття.

Ще напередодні батьки домовлялися про навчання дитини з учителем, функції якого виконував дяк. Платою за навчання переважно були дрова або ж робота для школи. Частіше за працю вчителеві батько з матір’ю приносили коровай хліба в рушнику, в який клали гроші за навчання або оплачували заняття їжею: мати учня приносила вчителеві курку, кошик яєць чи горщик із гречаною кашею.

Увечері проти Наума до майбутнього школяра приходив його хрещений батько, який приносив буквар і навчав дитину кількох літер. Мати подавала до столу пшоняну кашу, аби наука в голову добре йшла. Після цього, одягнувши чисту сорочку, майбутній школяр лягав спати. На ранок, скуштувавши пшоняної каші та отримавши батьківське благословення (батько тричі цвьохав школяра вербовою гілкою і приказував: «Тією святою вербицею, що Христа зустрічали, виряджаємо тебе на навчання. Хай наука тобі легко дається»), з Євангелієм та свяченою вербою дитина йшла до школи.

Кожне заняття починалося з трьох земних поклонів учителеві. Учні зобов’язані були беззастережно слухатися його. Вважалося, що на уроках не можна їсти, тому що з’їси все вивчене; книжку треба було закривати, інакше все вивчене забудеш.

Одна з інформаторок поважного віку згадувала: «Короткими вони були, ті роки навчання, бо треба було робити – кужіль прясти, допомагати полотно ткати. У школі вчилися тільки до весни. У березні, як тільки вигляне сонце, то й по науці. Йшли в поле».

Початки шкільної освіти сягають у глибину віків. За часів Київської Русі діти багато допомагали родині, були робочою силою у господарстві селян і переймали від батьків усі необхідні знання і навички. Мало хто з селян умів читати і писати. У містах біля кожного майстра (гончаря, кожум'яки, кравця, коваля працювали підмайстри, тобто діти й підлітки, які допомагаючи майстрові, опанували ремесло. Князівські діти були на домашньому навчанні, вони вчилися читати і писати, вивчали іноземні мови. Книжна освіта була привілеєм заможних людей.

У XVI столітті існувала січова школа, яка була розташована на Запорізькій Січі і утримувалася за кошти козаків Війська Запорізького Низового. Тут навчалися лише хлопці. У розкладі майбутніх козаків окрім навчання військовій справі були, зокрема, читання і письмо. Щоправда читати доводилось церковні книги, адже в ті часи школа, і не лише січова, була дуже тісно пов'язана з церквою. Учителювали в січовій школі освічені монахи, а посада найголовнішого з-поміж них називалася дидаскал. Небезпечні виправи з дорослими козаками проходили тільки юнаки або молодики, як їх називали на Січі, а менші, джури, мали бойову підготовку іншого типу. Вони допомагали старшим козакам у господарстві, чистили зброю та коней. У XVII столітті існували єзуїтські колегії, де навчали монахи католицького чернечого ордену. В цих школах навчали хлопчиків віком 9 – 10 років, які були хоч трохи обізнані з правилами читання та письма латиною. Перші п’ять років вчили безпосередньо мови – латину та давньогрецьку, поетику та риторику. Потім переходили до вивчення філософії та богослов'я. У кінці XVI століття православні громади відкрили братські школи. Навчання велося церковнослов'янською мовою, підручники з якої написали Лаврентій Зизаній та Мелетій Смотрицький.

У ХІХ столітті існували парафіяльні школи (від грец. «парафія», що означає церковна громада). Це початкові школи, в яких учителювали дяки, навчання тривало два або чотири роки. У таких школах дозволеним було фізичне покарання різками. Основні підручники: буквар, часослов (церковна книга - збір молитов) та псалтир (частина Біблії, Книга псалмів тобто релігійних віршів). Також учні вчили не лише читання і письмо, арифметику і церковний спів, а й історію (якщо навчання тривало понад два роки). Крім того в цей час існували гімназії (середня і старша школа). У них навчалися діти державних службовців, підприємців, а також лікарів, науковців і митців, адже після закінчення гімназії в ті часи можна було вступити до університету. Правила гімназії були дуже суворими. Вперше почалося викладання українською мовою у Львівській академічній гімназії.

У ХХ столітті в Україні існувала радянська школа. Учні виховувались в комуністичній ідеології, віра і церква були забороненими.

Сучасні школи дуже різні. Хтось навчається вдома, як князівські діти за Київської Русі. В іншій школі процвітають традиції самоврядування, як у січовій школі, і учням дають можливість керувати шкільним бюджетом. У когось навчання відбувається іноземною мовою, як у єзуїтській школі. А в когось - дуже дивні та незвичні підручники, як у братських школах. Чиїсь учителі задають читати багато віршів, як у парафіяльний школі, де багато читали псалтир. Хтось обов'язково має ходити до школи у формі, як у гімназіях понад 100 років тому, а хтось, можливо. вчиться на самі п'ятірки як у радянській школі.

На день святого Наума доброю традицією було починати навчати дітей музики (освоювати музичні інструменти), різним видам народного мистецтва (гончарству, вишивці, ткацтву, писанкарству, дереворізьбленню та ін.). Хоч згодом терміни початку навчання були переміщені, але в ремісничих цехах і при братствах продовжували давню традицію – майстри набирали собі учнів на свято Наума. На його честь влаштовували цікаві обряди, професійні посвяти. Час перебування у статусі учня тривав принаймні декілька років і залежав від виду ремесла. Для переходу у підмайстри учень мав продемонструвати відповідні навички майстерності. Цю процедуру інколи називали «визволення».

У наш час існують спортивні та мистецькі школи, центри творчості та дозвілля, де діти можуть розвиватися всебічно, обираючи заняття за вподобанням.

Марія Пісцова − завідувачка науково-дослідного експозиційного відділу етнографії Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.