Більше 70 років минуло з того часу, коли закінчилася Друга світова війна (1939-1945). Фронтовими дорогами пройшло не лише доросле населення, але й діти. Це були діти воєнних літ. Скільки славних імен! Воістину якась невичерпна енергія і цілеспрямованість були закладені в юнацтві пори жорстокого двобою з фашизмом.
Серед тих, хто героїчно боровся із загарбниками, був і наш полтавець – у майбутньому – син полка Микола Фомич Печененко, спогади якого зберігаються у фондах Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.
Війна застала одинадцятирічного хлопчика в дитячому таборі «Орлятко» на Черкащині. 22 червня 1941 р. група з 22 дітей прибула в Грушевський табір Кам’янського району Кіровоградської області (нині Черкаська область). Тільки-но дітей познайомили з Холодноярським лісом, «Дубом Залізняка», як прозвучало слово «війна». Діти сприйняли цю звістку по-різному. Для тих, у кого батьки не повернулися з фінської війни, це була звістка про біду. А ті, у кого батьки повернулися живими, як згадував Микола Фомич, почали фантазувати про те, як разом із ними вони підуть на фронт і будуть воювати з ворогом. Однак швидке просування гітлерівських військ призвело до того, що не всі батьки змогли вчасно забрати дітей додому. Миколка не знав тоді, що його батько загинув у перші ж дні війни на фронті, що мати попала під бомбардування, була поранена, її в санітарному потязі повезли в тил. Тому Миколку ніхто з табору не забрав.
«Після 12 днів митарств по лісових стежках, згадує Микола Фомич - ми зайшли в одне село, щоб добути продуктів. Мій попутник, як ми його називали Товстун, завжди мав гарний підвищений апетит, і, проявивши свою нестриманість, переїв, і через півтори-дві години помер».
А ще через 10-12 днів Миколка й сам втратив свідомість від голоду. Його напівживого знайшов партизан П. Я. Хижняк. І врятував, перевізши до будинку лісника Є. І. Гончара, донька якого десять днів виходжувала хлопчика.
Ця родина надавала допомогу десантникам, партизанам. Навесні 1942 р. до будинку лісника вдерлися двоє фашистів. Почувши їх голоси, Микола втік до лісу і маючи певний досвід лісових мандрувань, ховався там аж до осені. Хотів до партизанів. Але йому ніяк не вдавалося знайти їх табір.
Як згадував М. Печененко, восени 1942 р. хлопчика прихистила вчителька Чигиринської середньої школи Валентина Семенівна, яка по-материнські піклувалася про нього. Вона була підпільницею, через яку здійснювалися зв’язки Кам’янського і Чигиринського підпілля. Згодом вона загинула: була задушена на очах у хлопця. І знову почалися лісові поневіряння, під час яких він зустрівся з таким самим хлопчаком Василем Хильченком. Хлопці вирішили, що для того, аби потрапити до партизанів, їм треба роздобути зброю. Одного разу Микола, йдучи вздовж берега річки, побачив двох німців у воді, а на березі – їх речі й автомати. Прихопивши зброю, він утік у ліс і заліз на дерево, де почав роздивлятись зброю. Однак перший автомат, через необережність та недосвідченість хлопця, дав чергу. Другий же він не встиг розібрати. До дерева підійшли озброєні люди і наказали злізти. Це й були партизани, які поверталися після одного з боїв з нацистами. Так, з 27 серпня 1943 р. Коля став юним партизаном, якому видали партизанський квиток за № 3216.
У партизанському загоні доля звела М. Печененка з іншими синами полку – Володею Узбековим, Віктором Євстифеєвим і Василем Фільченком. Їх однополчанин, згодом письменник, Микола Негода, згадував: «Я пам’ятаю худенького хлопчика в кубанці, чоботах і зшитою по росту шинелі, вихованця і улюбленця партизанської роти. Більше за всіх він був прив’язаний до «баті» загону – Хижняка Петра Яковича».
Відомо, що згодом Коля пережив важки випробування: його схопили гітлерівці під час однієї з бойових операцій і страшно катували в гестапо. Однак його вдалося врятувати завдяки німцю-антифашисту, який перейшов на бік партизанів.
Микола Фомич згадував, що до війни він встиг закінчити три класи школи. Комбриг Кузьмич, однак, не вважав, що війна має перешкодити продовженню освіти синів полку й організував для чотирьох вихованців своєрідний робфак. Тому, коли в 1946 р. М. Печененко повернувся на батьківщину з Австрії, де на той час дислокувалася його військова частина, він зміг скласти екстерном іспити за сьомий клас та вступити до Черкаського медичного технікуму. Після успішного закінчення навчання у ньому, Микола Печененко працював начальником медичної частини в Ниробському сануправлінні на «Камчебуді».
Упродовж 1951-1956 рр. він успішно навчався в Харківському автодорожньому інституті.
Однак катування в гестапо і військові шляхи не минулися безслідно для здоров’я М. Печененка. Ще під час навчання в технікумі він пережив параліч кінцівок. Уже тоді Микола Фомич дізнався, що рано чи пізно на нього очікує повна нерухомість. Тому фронтовик поспішав якомога більше працювати. Крім спеціальності фельдшера, він опанував фах кіномеханіка і шофера. Останній фах допоміг йому влаштуватися на роботу у вільний час, коли він навчався в харківському інституті. Навантаження призвели до того, що хлопець на півроку втратив зір, однак, мобілізувавши всі свої сили, все ж успішно закінчив інститут. Працював в автогосподарствах Донбасу.
В 1958 р., коли в сільському господарстві виникла потреба в інженерних кадрах, Микола Фомич за путівкою відправився в Одеське управління радгоспів Одещини, де і пропрацював до 1968 р. В листопаді 1964 р. в одному з випусків дуже популярної тоді газети «Піонерська правда» він звернув увагу на фотознімок чотирьох юних солдатів, імена яких тоді не були відомі. Під світлиною було надруковано: «Йдуть по вулицях міста Праги четверо маленьких солдатів, четверо гордих воїнів…, які визволили Чехословаччину від фашистських загарбників… Імена ваші, дорогі солдати, залишилися невідомими. Відгукніться, друзі!».
Пошук редакції увінчався успіхом. Це були сини полку. В одному з хлопчиків Микола Фомич упізнав себе.
Першим відгукнувся і поїхав до редакції В. Узбеков, який тоді проживав у м. Клайпеді (у Литві). Він і розповів журналістам газети про своїх бойових друзів на фотографії: Віктора, Василя та Миколу. По-різному склалися їх долі. Різними вони були й на фронті. Віктор Євстифеєв – міцний, спокійний, дуже скромний. Він народився в Баку. Друзі визнавали його розум і знання. За добру вдачу та здібності його любив командир бригади полковник Тарасов. Коли в родині В. Узбекова народився після війни син, в пам’ять про бойового друга він назвав свого первістка Віктором.
Василя Хильчука дорослі, а за ними і його друзі-однолітки, стали називати його Василем Кузьмичем за неабияку серйозність. Він весь час знаходився поряд із технікою, лагодив двигуни машин.
Найбільше з усіх Володя Узбеков дружив із Миколою Печененком, який вважався найслабшим серед них. Але був настирливим, працьовитим. Якщо йому доручали справу, були впевнені, що він все виконає належним чином.
По закінченні війни, як розповідав Узбеков, їх військова частина стояла в містечку Кралупи неподалік від Праги. Там вони познайомилися з багатьма місцевими мешканцями, у тому числі зі своїми ровесниками Зденеком та його сестрою Інгою. На згадку про це знайомство і дружбу, як розповів В. Узбеков, також був зроблений фотознімок.
До редакції газети завітав і М. Печененко. Двоє фронтових мужніх друзів зустрілися зі сльозами на очах, згадували війну, розповідали один одному про своє сьогодення. Микола Фомич Печененко тоді виконував обов’язки головного інженера колгоспу, а Володимир Степанович Узбеков був техніком-конструктором, майстром спорту СРСР.
Редакція газети організувала для колишніх синів полку Миколи Печененка та Володимира Узбекова поїздку до Чехословаччини, і вони знову пройшли своїми бойовими шляхами по тих вулицях, де колись травневого дня 1945 р. побачив їх фотограф Еміль Пардубський і зробив світлину, що її через 20 років надрукувала газета.
Працюючи у сільському господарстві, М. Печенко мріяв про роботу в промисловій галузі. Його мрія здійснилася у 1968 р., коли він став полтавцем. Микола Фомич виконував обов’язки головного інженера Артемівського авторемонтного заводу у Чутівському районі на Полтавщині. Проте стан його здоров’я помітно погіршувався. Серйозні хвороби, зокрема, параліч ніг, призвели до того, що з 1970 р. він став інвалідом першої групи. Однак без роботи себе не уявляв, оскільки за все своє трудове життя всього один раз був у відпустці. 300 метрів до робочого місця, які він долав на милицях за годину, стали для нього новим випробуванням. Наступного року, зрозумівши, що все ж таки не зможе віддавати всі свої сили роботі, М. Печененко написав заяву про звільнення, хоча йому виповнився всього 41 рік.
Незламний боєць, він боровся за життя до останнього.
У 1979 р. в газеті «Комсомолець Полтавщини» [6] Микола Фомич надрукував кілька своїх віршів. В одному з них – «А сердцем чувствую – земля!» є такі слова:

… Я буду жить назло невзгодам,
Хоть и пройду тернистый путь,
Но все отдам я для народа –
Вот в этом цель моя и суть…

А згодом герой вирішив написати спогади про війну. Однак у цей час у нього відмовили й руки. Тоді на допомогу прийшли колеги. Вони виготовили для нього пристрій, щоб він міг писати не руками, а зубами. Так в Артемівці протягом 1973–1975 рр. він написав спогади під назвою «Обпалене дитинство» («Опаленное детство») – 21 учнівський зошит, у 1977–1978 рр. – роман «Обпалена доля» («Опаленная судьба») – 22 зошити , а також у 1978 р. підготував повість «Доля генерала» («Судьба генерала») та авторський нарис до цієї повісті.
Отже, в результаті досліджень життєвих шляхів та участі наших земляків у Другій світовій війні фонди Полтавського краєзнавчого музею поповнилися унікальними рукописами – документами , які дозволяють глибоко і наочно відтворити деякі сторінки воєнної історії. А саме участь у подіях 75-річної давнини синів полків, а також подальшу долю цих дітей – учасників війни.

Джерела та література
1. Акт вступу експонатів основного фонду № 8471 від 13.06.1980 р. Робочий архів науково-дослідного відділу фондів Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.
2. Акт вступу експонатів основного фонду № 8718 від 10.04.1981 р. Робочий архів науково-дослідного відділу фондів Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.
3. Акт вступу експонатів основного фонду № 109 від 14.03.2014 р. Робочий архів науково-дослідного відділу фондів Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.
4. Інвентарна книга ПКМВК «Д-9» (розпочата у 1979 р.). С. 131–132.
5. Інвентарна книга ПКМВК «Д-11» (розпочата у 1981 р.). С. 33–34.
6. Печененко М. А. Сердцем чувствую – земля! Комсомолець Полтавщини. 1979. 9 травня. С. 4.
7. Фотография возвращается. Пионерская правда. 1978. 30 июня. № 52 (6259). С. 4.
Валентина Берзой – старший науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.

'