«Заповіт» − один з найулюбленіших і найбільш поширених в Україні віршів Т. Г. Шевченка, який після смерті поета став народною піснею- гімном.
У листопаді 1845 р. Шевченко працював у складі Археографічної комісії, їздив по селах і містах, замальовував старовинні церкви, монастирі, незвичайні будівлі. Під час подорожі поет тяжко захворів. Про недугу дізнався його добрий приятель, переяславський лікар Андрій Козачковський, який негайно ж перевіз Тараса Григоровича з села В’юнище до себе у Переяслав. У хворого почалося двостороннє запалення легенів. Становище було майже безнадійним.
Поет був сумував, думав про свій останній час, замислювався над майбутнім свого народу. І ось у вірші, написаному 25 грудня 1845 р. Шевченко заповідає поховати його «на могилі», з якої було б видно «лани широкополі, і Дніпро, і кручі», було б чути, «як реве ревучий». За формою це вірш-монолог, звернений до однодумців. Найбільше бажання автора – бачити, як Дніпро «понесе з України у синєє море кров ворожу», тобто звершиться розправа повсталих народних мас над своїми гнобителями. У їх перемозі Шевченко не сумнівається. Й вірить, що його пристрасне слово згадають майбутні покоління.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте,
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
На щастя, міцний організм переміг хворобу і через два тижні Т. Г. Шевченко за завданням Археографічної комісії вирушив на Чернігівщину. В рукописному альбомі «Три літа» (1843-1845) вірш не мав назви. Але його переписували, передавали з рук в руки, вчили напам'ять. Поетичне послання народу спершу надрукували у безцензурному виданні «Новые стихотворения Пушкина и Шевченка» (Лейпціг, 1859) під назвою «Думка». В Росії перші вісім рядків вірша з’явилися в «Кобзарі» (1867) під редакторською назвою «Заповіт». У різних списках і різних виданнях твір мав різні назви: «Заповіт», «Думка», «Остання воля». З 1867 р. за ним закріпилася назва «Заповіт». Повний текст вірша було опубліковано у збірнику «Кобзар», виданому за редакцією В. Доманицького (Петербург, 1907).
Силу Шевченкового «Заповіту» відчули охоронці самодержавства. Переглядаючи збірку «Три літа», яка стала головною підставою для звинувачення поета і заслання – аж на десять років, шеф жандармів і начальник третього відділення О. Орлов з люттю перекреслив текст вірша.
«Заповіт» використовували революційно налаштовані люди для боротьби з національним і соціальним гнобленням. Він служив засобом пропаганди революційних ідей. Його співали у дні Шевченкових роковин, друкували на афішках-програмках Шевченківських концертів (у Полтаві їх друкував Г. Маркевич).
Вірш став основою для музичних творів багатьох композиторів. Ще в 60-і рр. XIX ст. текст «Заповіту» поклали на музику київський композитор М. Лисенко та галицький − М. Вербицький. Та найбільшої популярності набула мелодія полтавського учителя музики Г. Гладкого, яка вперше зазвучала на початку 70-х рр. XIX ст. (ноти вперше опублікував полтавець Маркевич 1909 р. з позначкою «музика Г-го»).
«Заповіт» належить до шедеврів світової поезії. Він перекладений близько 150 мовами народів світу. 18 квітня 2008 р. в будинку, де Шевченко написав своє поетичне послання, відкрито Музей «Заповіту».
Любов Калашник – науковий співробітник відділу історії пізнього середньовіччя та нового часу ПКМ імені Василя Кричевського.
