Військовий міністр УНР Всеволод Миколайович Петрів: у 138-мі роковини від дня народження

У липні 1919 року Військовим міністром Української Народної Республіки бу-ло призначено колишнього дворянина Київської губернії і полковника Російсь-кої армії, відданого патріота України Всеволода Петріва. На той момент йому виповнилося 36 років. Роком раніше, 30 березня 1918-го, організатор і коман-дир полку імені Костя Гордієнка В. Петрів звільняв Полтаву від більшовицьких військ М. Муравйова, чим заслуговує на добру пам’ять полтавців.
Всеволод Миколайович Петрів народився 2 січня 1883 року у Києві в сім’ї війсь-ковика, що і визначило у майбутньому його вибір на користь кар’єри офіцера. Випускник Павлівського військового училища (1902) й Миколаївської військової академії (1910), перед Першою світовою війною В. Петрів дослужився до чину капітана Генерального штабу Російської армії. Упродовж 1914–1917 рр. перебу-вав на штабних  посадах:  пройшов  шлях  від  старшого  ад’ютанта  штабу  42-ї  піхотної дивізії – до начальника штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії, брав участь у бойових діях, вислужив чин полковника і численні нагороди.
У кінці 1917 року начальник штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії В. Пет-рів перебував на Західному фронті. В умовах морального розкладу частин дивізії під впливом більшовицької агітації, полковник Петрів за одну добу організував із земляків-українців добровольчий полк імені Костя Гордієнка. Єдиний з усіх українізованих частин Діючої армії, полк 17 січня 1918 року дістався Києва, де отаман Петрів на чолі полкової делегації зустрівся з головою «Українського Ре-волюційного Парляменту» М. Грушевським, секретарями військових і земельних справ УЦР. Упродовж 19–22 січня гайдамаки Петріва вели стрілецькі дуелі з бойовиками заводу «Арсенал». Починаючи з вечора 21-го, вони діяли спільно з Гайдамацьким кошем Слобідської України під командуванням С. Петлюри. Вранці 22 січня спільними зусиллями оплот антиукраїнського заколоту «Арсе-нал» було здобуто штурмом.
Чи не найяскравішим періодом у житті В. Петріва, цікавим для нашого сучасни-ка, є спогади командира Гордієнківців про його перебування на Полтавщині у другій половині березня – на початку квітня 1918 року. Тоді полк звільняв Пол-тавщину від російсько-більшовицьких окупаційних військ у складі Окремої За-порізької дивізії на чолі з О. Натієвим.
За спогадами В. Петріва, кіннотники полку звільняли Лубни і Хорол, 30 березня першими увірвалися до Полтави, першими вели бій за ст. Полтава-Харківська (нині – Полтава-Південна) та зрештою першими її посіли.
У Полтаві більшість полку Петріва розташовувалася у приміщеннях Кадетсько-го корпусу. Полтава дала полку нове поповнення, переважно із селян с. Мачухи та його округи. Полтавські кравці пошили Гордієнківцям однострій.
3 квітня 1914 року полк отримав наказ перейти Ворсклу та «якнайскоріше ви-рушати далі». Тієї весни на річці швидко прибувала вода, а залізничний міст потребував відновлення. Після тривалих пошуків зручного місця для переправи вояки полку спорудили два примітивні пороми в районі гирла р. Коломак. 4-го квітня полк переправився через Ворсклу, а 5-го зранку мав рушити маршем до ст. Селещина і далі на Карлівку.
За спогадами В. Петріва, ввечері 4-го квітня він із кількома старшинами полку побував на святковому бенкеті, що відбувся у великій залі «чудового, в україн-ському стилі, будинку полтавського ґуберніального земства» (нині – Полтавсь-кий краєзнавчий музей імені Василя Кричевського). На прийомі тоді були: від української сторони – О. Натієв, П. Болбочан, О. Козьма та інші, від німецької – генерали фон Донау і фон Гольц, офіцерство кінної дивізії, яка разом із Гордіє-нківцями здобувала Полтаву.
Спогади про цю та інші події, що відбувалися у тодішній Полтаві, на Полтав-щині та в Україні загалом детально описані у мемуарах В. Петріва «Спомини з часів Української революції (1917–1921)», що вийшли друком в період 1927–1931 років.
Доля була прихильною до Всеволода Петріва. У липні–листопаді 1919 року він обіймав посаду військового міністра УНР в урядах Б. Мартоса й І. Мазепи. Зго-дом служив у військовому міністерстві і Генеральному Штабі, отримав чин ге-нерал-хорунжого Армії УНР (1920). У 1921–1922-му В. Петрів був начальни-ком Генерального штабу війська УНР, інтернованого до таборів Польщі, Руму-нії, Чехо-Словаччини. На еміграції Петрів мешкав у Празі, Подєбрадах та Хус-ті: займався викладацькою і письменницькою діяльністю.
Всеволод Петрів удостоєний багатьох державних нагород Російської імперії, се-ред яких Орден Св. Володимира IV-го ступеня (січень 1915 р.), Орден Св. Стані-слава ІІ-го ступеня (травень 1915 р.), Орден Св. Анни ІV-го ступеня (липень 1915 р.), Орден Св. Анни ІІ-го ступеня (березень 1916 р.), Георгієвська зброя (Золота зброя «За хоробрість») (січень 1917 р.), Орден Св. Анни ІІІ-го ступеня (лютий 1917 р.) і нагород Української Народної Республіки – Хрест Симона Пет-люри, Воєнний хрест УНР.
Визначний діяч УНР Всеволод Миколайович Петрів помер 10 липня 1948 року. Похований у м. Аугсбург (Німеччина).
Леонід Кушнір – науковий співробітник Полтавського  краєзнавчого музею імені Василя Кричевського

21 01 02 petriv01 21 01 02 petriv01

 

У липні 1919 року Військовим міністром Української Народної Республіки було призначено колишнього дворянина Київської губернії і полковника Російської армії, відданого патріота України Всеволода Петріва. На той момент йому виповнилося 36 років. Роком раніше, 30 березня 1918-го, організатор і командир полку імені Костя Гордієнка В. Петрів звільняв Полтаву від більшовицьких військ М. Муравйова, чим заслуговує на добру пам’ять полтавців.

Всеволод Миколайович Петрів народився 2 січня 1883 року у Києві в сімї військовика, що і визначило у майбутньому його вибір на користь кар’єри офіцера. Випускник Павлівського військового училища (1902) й Миколаївської військової академії (1910), перед Першою світовою війною В. Петрів дослужився до чину капітана Генерального штабу Російської армії. Упродовж 1914–1917 рр. перебував на штабних посадах: пройшов шлях від старшого ад’ютанта штабу  42-ї

піхотної дивізії – до начальника штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії, брав участь у бойових діях, вислужив чин полковника і численні нагороди.

У кінці 1917 року начальник штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії В. Петрів перебував на Західному фронті. В умовах морального розкладу частин дивізії під впливом більшовицької агітації, полковник Петрів за одну добу організував із земляків-українців добровольчий полк імені Костя Гордієнка. Єдиний з усіх українізованих частин Діючої армії, полк 17 січня 1918 року дістався Києва, де отаман Петрів на чолі полкової делегації зустрівся з головою «Українського Революційного Парляменту» М. Грушевським, секретарями військових і земельних справ УЦР. Упродовж 19–22 січня гайдамаки Петріва вели стрілецькі дуелі з бойовиками заводу «Арсенал». Починаючи з вечора 21-го, вони діяли спільно з Гайдамацьким кошем Слобідської України під командуванням С. Петлюри. Вранці 22 січня спільними зусиллями оплот антиукраїнського заколоту «Арсенал» було здобуто штурмом.

Чи не найяскравішим періодом у житті В. Петріва, цікавим для нашого сучасника, є спогади командира Гордієнківців про його перебування на Полтавщині у другій половині березня – на початку квітня 1918 року. Тоді полк звільняв Полтавщину від російсько-більшовицьких окупаційних військ у складі Окремої Запорізької дивізії на чолі з О. Натієвим.

За спогадами В. Петріва, кіннотники полку звільняли Лубни і Хорол, 30 березня першими увірвалися до Полтави, першими вели бій за ст. Полтава-Харківська (нині – Полтава-Південна) та зрештою першими її посіли.

У Полтаві більшість полку Петріва розташовувалася у приміщеннях Кадетського корпусу. Полтава дала полку нове поповнення, переважно із селян с. Мачухи та його округи. Полтавські кравці пошили Гордієнківцям однострій.

3 квітня 1914 року полк отримав наказ перейти Ворсклу та «якнайскоріше вирушати далі». Тієї весни на річці швидко прибувала вода, а залізничний міст потребував відновлення. Після тривалих пошуків зручного місця для переправи вояки полку спорудили два примітивні пороми в районі гирла р. Коломак. 4-го квітня полк переправився через Ворсклу, а 5-го зранку мав рушити маршем до ст. Селещина і далі на Карлівку.

За спогадами В. Петріва, ввечері 4-го квітня він із кількома старшинами полку побував на святковому бенкеті, що відбувся у великій залі «чудового, в українському стилі, будинку полтавського ґуберніального земства» (нині – Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського). На прийомі тоді були: від української сторони – О. Натієв, П. Болбочан, О. Козьма та інші, від німецької – генерали фон Донау і фон Гольц, офіцерство кінної дивізії, яка разом із Гордієнківцями здобувала Полтаву.

Спогади про цю та інші події, що відбувалися у тодішній Полтаві, на Полтавщині та в Україні загалом детально описані у мемуарах В. Петріва «Спомини з часів Української революції (1917–1921)», що вийшли друком в період 1927–1931 років.

Доля була прихильною до Всеволода Петріва. У липні–листопаді 1919 року він обіймав посаду військового міністра УНР в урядах Б. Мартоса й І. Мазепи. Згодом служив у військовому міністерстві і Генеральному Штабі, отримав чин генерал-хорунжого Армії УНР (1920). У 1921–1922-му В. Петрів був начальником Генерального штабу війська УНР, інтернованого до таборів Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини. На еміграції Петрів мешкав у Празі, Подєбрадах та Хусті: займався викладацькою і письменницькою діяльністю.

Всеволод Петрів удостоєний багатьох державних нагород Російської імперії, серед яких Орден Св. Володимира IV-го ступеня (січень 1915 р.), Орден Св. Станіслава ІІ-го ступеня (травень 1915 р.), Орден Св. Анни ІV-го ступеня (липень 1915 р.), Орден Св. Анни ІІ-го ступеня (березень 1916 р.), Георгієвська зброя (Золота зброя «За хоробрість») (січень 1917 р.), Орден Св. Анни ІІІ-го ступеня (лютий 1917 р.) і нагород Української Народної Республіки – Хрест Симона Петлюри, Воєнний хрест УНР.

Визначний діяч УНР Всеволод Миколайович Петрів помер 10 липня 1948 року. Похований у м. Аугсбург (Німеччина).

Леонід Кушнір – науковий співробітник Полтавського  краєзнавчого музею імені Василя Кричевського