Тому, в кого серце одверте і чуле... Згадуємо відомого українського поета, письменника, журналіста Дмитра Прокоповича Гордієнка (1901-1974)

Серед дописувачів нашого земляка поета Олеся Степановича Юренка, епістолярний архів якого зберігається у Науковому архіві Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, було чимало тих, хто зазнали тяжких поневірянь у роки сталінської диктатури та й пізніше, при «неосталінізмі»: молодий поет Леонід Лупан, співачка і поетеса Олена Журлива, відомий літературознавець Борис Антоненко-Давидович, байкар Микита Годованець, а ще – Ріва Балясна, Павло Байдебура, Віктор Боков, Анатолій Жигулін, Ілля Еренбург, Володимир Гжицький, Мечислав Гаско і ще, і ще – майже шість десятків справ, за обкладинкою кожної з яких – понівечена доля талановитої людини. Адже, як засвідчує літературознавець Григорій Костюк, із 260 активно діючих на 1930 рік українських письменників було піддано репресіям 228.

Більшість після реабілітації намагалися повернутися до нормального життя і якомога рідше згадувати пережиту трагедію. Дмитро Гордієнко належить до тих небагатьох, хто не боявся і не соромився розповідати правду. Декілька його листів до Олеся Юренка, написаних на початку 1960-х років, вражають страшними спогадами про перенесені страждання, а ще – збереженою чистотою душі, наївною вірою в те, що історичні помилки буде виправлено і справедливість запанує. «Велику й страховиту трагедію пережили ми, і може ще встигнемо розповісти хоч дещо про наймерзотнішу й найпідступнішу діяльність ворогів народу, ім’ям якого знищували й знищили багато народних талантів різного профілю».

Дмитро Прокопович Гордієнко народився 26 листопада 1901 року в с. Плужники Полтавської губернії (тепер – Яготинського району Київської області) у селянській родині. Становлення його особистості відбувалося у важкі часи революції та громадянської війни. Воював, партизанив. Тоді ж почав писати вірші та нариси до революційних видань, близько спілкувався з багатьма діячами майбутнього українського «розстріляного відродження», брав участь у створенні Прилуцької філії "Плугу" (організації селянських письменників), очолював її Полтавську губернську філію, працював у Харкові в редакції «Всесвіту», перебував у літературних організаціях "Молот", "Молодняк", "Пролітфронт", "ВУСПП".

Юренко зберіг чотири листа Дмитра Гордієнка за 1932-1934 роки. Це відгуки на поезії, які молодий поет посилав до журналу «Всесвіт». Відгуки, по суті своїй, негативні (вірші 20-річного Олеся дійсно були дуже «зеленими» і «недопеченими»), але дуже докладні, навдивовижу м’які, тактовні і, як визнавав сам Олесь Степанович, зовсім не образливі. «Хороші листи! Ви завжди давали мені гарненької прочуханки за погані вірші! І коли б не ця прочуханка, то геть зовсім не вийшло б з мене поета, а так – хоч сякий-такий, та є!». Пізніше Олесь Степанович надіслав Гордієнкові свої «Неспокійні стежки», у дарчому написі називаючи його вчителем, а Дмитро Прокопович вражено дорікав Юренкові: «Зберегли аж чотири мої листи. Справді – факт дивовижний… А чи знали Ви, чим це Вам, в ті смутні часи – погрожувало? Коли б який небудь мерзотник із зграї людоловів виявив у Вас ті листи. Вас негайно б заарештували й звинуватили за зв'язок з «ворогом народу» і за такий злочин неконституційний суд, «особлива нарада», або якась тройка засудила б Вас без вашої присутності, себто заочно, найменше – на 5 років ув’язнення з тавром «ворог народу».».

За 1920-30-ті роки Дмитро Гордієнко встиг видати більше десятка поетичних і прозових книжок, у 1934 році був прийнятий до Спілки письменників України, а вже в грудні того ж року – заарештований за сфабрикованим звинуваченням: йому інкримінувалася стаття 54-8 КК УРСР — участь у контрреволюційній терористичній організації. Під час допитів і суду Д. Гордієнко категорично відкидав обвинувачення як безпідставне. І все ж особливою нарадою при НКВС СРСР 10 квітня 1935 року був засуджений до п’яти років виправних трудових таборів на Колимі.

Спогадами про страшні реалії табірного життя Дмитро Прокопович ділиться у листі від 4 липня 1962 року:

«Мені, наприклад, відомо, що Загула Дмитра просто заморозили, під час етапування його з іншими в’язнями, із селища Хатенах до радгоспу Ельген, в грудні 1937 року. Він був дуже хорий, не то що йти, стояти на ногах не міг, доведений голодуванням до повної дистрофії. Було б по людському, покласти його в стаціонарний шпиталь в селищі Хатенах до одужання. Але відряджаючи етап, по команді таборового начальства приіска ім.Водоп’янова, Загула взяли за руки та за ноги, вкинули в сані, запряжені парою коней – призначені везти речі в’язнів. В ті ж сані кинули ще одного, без обох ніг вище колін, мешканця Москви, героя громадянської війни.

Пішов етапний гурт людей, поміж сопок високих, так званим зимником, себто ледве помітною стежкою, позначеною через кожного півкілометра віхою. А за людьми двоє чи троє саней. В самих задніх лежали, в убогій лагерній одежі, - Загул Дмитро, та той безногий герой боїв за Владу Рад.

Дорога від Хатенаху до Ельгена далекувата, а мороз по цельсію стояв вище 50 градусів.

Через добу, в Хатенах, на приіск ім.Водоп’янова, повернулися підводчики, і розповіли нам, в’язням, що ті два: хворий і безногий замерзли в санях. Зняли їх там задубілими.

Все це було на Колимі, де діяв СВИТЛ (Северо-Восточний исправительно-трудовой лагерь), як постачальник безплатної робочої сили трестові ДС (Дальстрой) на добування золота. Колиму тоді звали валютним цехом держави»(арк.56).

(Згадуваний тут Дмитро Загул (1890 р.н.) – український поет, перекладач із російської, латини та ряду європейських мов, літературознавець. Дата смерті його вважається не встановленою і визначається за спогадами різних осіб десь між 1935 та 1944 роками).

Відбувши призначений термін, Гордієнко залишився працювати, як вільнонайманий, у системі Дальбуду НКВС СРСР, і 14 травня 1949 року повторно був заарештований у Бійську та засуджений тепер уже до 25 років виправно-трудових таборів.

І тільки смерть «Йосипа Вуса» (як сам Гордієнко називав «вождя народів») та важка хвороба врятували письменника від неминучої загибелі на золотих копальнях Алтайського краю – 1955 року його було звільнено за станом здоров’я і реабілітовано.

Тільки у 1963 році Дмитро Прокопович зміг нарешті повернутися на Україну, до рідного села Плужники. Чому таким довгим був шлях додому? Відповідь на ці питання знаходимо в листах до Олеся Юренка за цей період. У листі від 18 березня 1962 року Олесь Степанович запитує прямо, без натяків «Чому Ви не повертаєтеся додому? Чому Ви не перевидаєте своїх творів? В УРЕ я вичитав, що Ви з села Плужники на Полтавщині. Де це село? В якому районі? Чи є у Вас родичі чи добрі знайомі? Хто вони?» і отримує таку відповідь: «Про те, чому не повертаюся додому, довелося б багато писати. Можливо колись напишу… Питаєте, хто з моїх рідних є там, у Плужниках?

Коли проти мене була вчинена політична диверсія 1934 року, то мій батько ще був живий, працював у колгоспі «Червоний повстанець». Там же працював і мій найменший брат Андрій. Після арешту й засудження мене, я не писав їм ні слова, щоб не дати приводу пристебнути їх до мене. Адже в ті часи заарештовували й судили людей – і рідних, і знайомих – «за зв’язок з ув’язненим ворогом народу».

Батько, певно, давно вже помер. Можливо що й найменший брат у цю війну загинув.

Збираюся написати в Плужники запитання про батька, особливо ж про брата Андрія. На час мого арешту він уже був жонатий. Можливо його діти живуть там, якщо були. Та й інші родичі, - брати чи сестри двоюрідні та троюрідні, - мабуть, є. Та хто з них і знав мене, то давно вже забув…».

Та бажання побачити рідні краї перемогло. Повернувшись, врешті-решт, у Плужники, Дмитро Гордієнко завітав і до Полтави, 15-16 листопада 1963 був на вшануванні пам’яті І.П. Котляревського, гостював у родині Юренків, спілкувався за святковим столом із Олександром Ковінькою.

У Плужниках наново пізнавав побут українського села, знайомився із односельцями, будував власну оселю. Письменницька праця давалася все важче, здебільшого впорядковував «дорепресійну» прозу, з великими зусиллями долав навколовидавничі бюрократичні перепони, спромігшись лише за підтримки Петра Панча та Олеся Гончара видати «Вибране» і перевидати роман «Тинда», написаний і виданий вперше ще у 1930 році. «Двоє десятиріч психіка моя була на консервації, а весь життєвий заряд емоцій згорів на вогні власної надлюдської трагедії… Тому-то важко й пишеться, а відмови друкувати здаються продовженням переслідування, тільки вже іншими методами, скритними, езуїтськими». З початку 70-х стали насідати хвороби, декілька разів Гордієнко перебував між життям і смертю, і 1 січня 1974 року письменника не стало.

З фотокартки, дбайливо вкладеної Олесем Юренком до шкільного зошита, дивиться прорізане глибокими зморшками високочоле обличчя ніби й не старого ще, але виснаженого життєвими негараздами чоловіка із ясним, сумним поглядом удалечінь. На звороті зворушливий напис: «Із Плужників у славну Полтаву, дорогому другові Олександру Степановичу Юренкові, -

Тому, в кого серце одверте і чуле,

На спомин, на згадку про наше минуле…

Дм.Гордієнко 31 грудня 1968 р. Плужники».

Публікація листів Д. Гордієнка і О. Юренка здійснена із збереженням авторської орфографії.

Світлана Капко, науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.

21 01 04 gordienko01

21 01 04 gordienko01