Святвечір

У народі говорять: «Зима прийшла і празничків привела». І дійсно, взимку майже щодня – свято. Зимові свята починаються 4 грудня зі свята Введення в храм Пресвятої Богородиці, «коли вводиться літо у зиму». Цей день віщує, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим. З цього дня у хліборобському розумінні починає спочивати земля, яку не можна копати лопатою аж до Благовіщення (7 квітня). Обряди зимового циклу пов'язані не тільки з періодом очікування весни як часу сівби, а й з давніми міфами про народження Всесвіту.

Умовно завершував зимовий цикл святкових дат, за сучасним церковним календарем, день Петра Вериги (29 січня). З ним народне повір’я пов’язувало прикмети, за якими визначали настання весни, передбачали, яке буде літо.

Традиційна новорічна обрядовісгь українців – це ціла низка зимових свят, серед яких виділяється період дванадцятидення з кульмінаційними точками 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення) за старим стилем. Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свята Меланки (Маланки) і Василя. Навколо цих дат церковного та громадянського календаря протягом віків склався надзвичайно багатий комплекс звичаєвості.

До Різдвяних свят ретельно та заздалегідь готувались по всій території Полтавщини. Селяни лагодили тини й зимовий транспорт – сани, прибирали на подвір’ї, в господарських приміщеннях, в хатах білили стіни, підмазували долівку (підлогу) глиною або притрушували її свіжою соломою. Обов’язково виносили з житлових кімнат прядки, гребінки й ткацькі верстати, адже в святковий період було заборонено займатись рукоділлям.

Зі скринь селянки виймали кращий одяг. Завчасно закуповували новий посуд, особливо горщики для куті та узвару. Хату прикрашали кращими рушниками, стіл застеляли святковою скатертиною.

За два-три дні до Різдва господар з господинею, проказуючи молитву, «качали» свічки з воску власної пасіки – на Святвечір, на Василя і на Голодну кутю (1 січня за н. ст.). На Полтавщині виготовляли і три грубих свічки на Трійцю.

Заздалегідь кололи свиней, різали овець, найкраще м’ясо, сало та ковбаси призначались до святкового столу. Дбайливі полтавські господині пекли величезну кількість пирогів, як з пісною, так і з скоромною начинками, щоб вистачило всій родині. Як нагороду для колядників та вечірників на Полтавщині випікали різноманітні пряники. Особливо вирізняється фігурне печиво Опішні та Котельви у вигляді «баринь» для дівчаток, коників, вершників для хлопчиків і півників для тих й інших, що виготовлялось за допомогою спеціальних форм.

Бажаючи, щоб на Різдво всі відчували себе щасливими, іноді заможні люди займались благодійністю – роздавали милостиню нужденним.

6 січня за н. ст. на Святвечір (Багатий Святвечір, Багата кутя), з раннього ранку люди словом, ділом і магічним актом створювали в оселі атмосферу любові, злагоди, миру та заможності. Не можна було сваритись, лихословити, позичати чи давати в борг, від’їжджати з дому. Це був останній день Пилипівського посту, тому намагались не їсти нічого аж до появи першої зірки. Дозволялось перекусити лише хворим та малим дітям.

Наприкінці ХІХ – І трет. ХХ ст. на Полтавщині готували кутю – головну обрядову страву Святвечора з пшениці або ячменю.

Саме слово «кутя» перекладається з грецької як «варена пшениця».

Звичай готувати кутю простежується з дохристиянських часів. Її готували як ритуальну страву для душ померлих. Крім куті для всіх членів родини у Святвечір, додаткова миска з кутею та ложкою кладеться на покуті. Звичай вживання «ритуальної куті» зберігся в Україні й досі. Тільки ця страва має окрему назву – коливо (зазвичай, зараз типове коливо складається з вареного рису та розпарених родзинок).

Письмово про кутю вперше згадується на початку XII століття у літописі «Повість временних літ».

Традиційна кутя варитися з пшениці, яку зазвичай спочатку товкли в ступі з додаванням води і відокремлювали від полови. Заливали пшеницю непочатою водою, взятою з криниці вдосвіта. Після пшеницю варили в печі протягом декількох годин, до моменту, коли вона повинна була добре розваритися, стати м'якою і придбати трохи білуватий відтінок. Мішала кутю молода дівчина, а не жінка.

Після приготування куті, якщо вона була у горщику на верх – на добро, западе – на смерть когось у родині. Спочатку кутю готували з медом або ситою (розведений у воді мед). Пізніше в кутю стали додавати макове молоко (запарений і розтертий мак), родзинки, а також подрібнені горіхи й цукровий сироп. Продукти, з яких готується кутя, мають символічне значення: зерно є символом воскреслого життя, символізує плодоріддя, постійність і круговорот життя, тобто фактичне безсмертя або переродження душі; мед вважається символом здоров’я і благополучного побуту (солодкого життя); мак символізує достаток у сім’ї.

Вважають, що чим багатша (тобто смачніша і ситніша) кутя, тим кращий буде врожай і вищий достаток у сім’ї. Виходячи з цих міркувань в Україні у переддень Різдва (у Святий вечір) кутю називали багатою й робили її дуже смачною.

Залежно від свята розрізняють 3 види куті: багата кутя (Пісна кутя з різними компонентами, яку готують на Святвечір), щедра кутя (Перед Новим роком, скоромне блюдо з додаванням вершкового масла, вершків або молока), голодна кутя (перед Водохреща, блюдо, яке в основному складається з зернової основи і підсолоджувача).

З куті починають Різдвяну трапезу у Святвечір (6 січня) і закінчують ложкою цієї страви, обмінюючись побажаннями і згадуючи померлих предків.

У Святвечір готують пісну кутю, тому Різдвяний піст триває до самого свята. За традицією кутю потрібно нести хрещеним, старшим членам сім'ї, які живуть окремо, бабі-повитусі, священнику.

Також в Україні була традиція готувати напіврідку кутю, заливаючи її узваром. Так звана «мокра» кутя найбільш притаманна Полтавщині.

Узвар (взвар) – солодкий відвар, що готувався напередодні церковних свят – Різдва і Хрещення – як обрядова страва із сушених фруктів — яблук, груш, вишень, родзинок, а також із свіжих фруктів і ягід. Основною вимогою при готуванні узварів із сушених фруктів є додержання послідовності закладання їх у каструлю під час варіння, враховуючи, що тривалість варіння фруктів до м'якості різна, а з перевареними фруктами узвар несмачний. Тому спочатку до готовності варять сушені груші та яблука, а потім кладуть сливи, вишні, родзинки і дають один раз прокипіти. Після цього проварюють на фруктовому відварі бджолиний мед, заливають ним зварені до м'якості фрукти й ягоди, доводять до кипіння, ставлять у холодне місце і дають настоятися протягом 5-6 год. Перед приготуванням узвару сушені фрукти тримали у холодій воді для покращення смаку та зменшення часу варіння.

На стіл ставили пісні страви, причому кількість їх була різна – і 12, як було заведено, і менше, коли родина жила незаможно, а в деяких родинах – до 20 страв. Крім куті та узвару, могли подавати пироги з різноманітними начинками – картоплею, капустою, горохом, буряком, сушкою (сушеними фруктами), чечевицею, вурдою (насінням з прядива), квасолею, маком, пісний борщ, голубці з пшоном і морквою, смажену чи тушену картоплю, гречану, пшоняну або горохову кашу, рибу – солену, смажену чи в’ялену, інколи – гриби, але не завжди.

Одним з найпоширеніших звичаїв Лівобережжя на Святвечір був звичай носити вечерю хрещеним та найближчим родичам. Роблячи це, люди ніби намагалися приєднати живих членів роду до спільної трапези.

Носили вечерю діти – в кошики або в ситцевих накрохмалених хустинках, матері клали горщики з кутею, узваром та якоюсь стравою зі святкового столу. Прийшовши до хрещених, родичів або баби – промовляли: «Добрий вечір! Тато і мамо просили Вас прийняти від нас хліб-сіль і святу вечерю!» Вечірників запрошували до столу і міняли принесені страви на свої. В нагороду діти отримували солодощі й дрібні гроші.

Наші пращури говорили, якщо на Святвечір чисте, зоряне небо – це на гарне врожайне літо, сніг – на мокре літо.

Марина Кондратенко, завідувачка відділу ПКМ імені Василя Кричевського.

21 01 06 svyatvechir01

21 01 06 svyatvechir01

21 01 06 svyatvechir01