Продовжуємо публікацію матеріалів із епістолярного фонду Олеся Юренка Наукового архіву Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського

16 січня згадуємо талановитого українського поета, загубленого радянським тоталітарним режимом, Леоніда Лупана (1915 – 1944)

Невелику, але, безумовно, найціннішу частину фонду Олеся Юренка становить його юнацьке листування із молодими поетами, які в трагічний для України час жорсткого тоталітаризму починали своє творче сходження «діткорами» газети «На зміну», журналу «Піонерія», інших молодіжних видань. У 1935-36 роках, зокрема, склався своєрідний «трикутник»: Олесь Юренко (Козельщина) – Леонід Лупан (м. Київ) – Олесь Гончар (м. Харків). Юнаки регулярно обмінювалися враженнями від прочитаних книжок, ділилися життєвими радощами і негараздами, пересилали один одному для рецензування свої твори. Стосунки їх були щирими і змістовними, мали неоціненне значення для кожного із кореспондентів. Олесь Гончар навчався тоді в Харківському технікумі журналістики ім. Миколи Островського, він був наймолодшим серед «побратимів». «Як швидко йде час! Просто трагічно. Я оглянувсь назад і лякаюсь. Пам’ятаєш, прийшов у редакцію я: мені почався тоді 16-ий рік. А тепер ось уже 19-й, бритву купив вуси голити. Уявляєш, бритву! Вона мені не вуси, а серце ріже!», – з розпачем писав він Юренкові у листі від 24.05.36 р. Юренко – найстарший, вже мав сім’ю і роботу в редакції газети «Розгорнутим фронтом», потім учителював у школі с. Приліпка. Леонід Лупан – студент філфаку Київського університету, поетичний талант якого визнавали П. Тичина, І. Нехода, М. Бажан. Олесь Гончар звертався у листах до Леоніда «найдорожчий мій друже», високо ставив його думку, щоразу щиро дякуючи за «надзвичайно цінні вказівки», «дуже цінне зауваження» з приводу тієї чи іншої критичної оцінки своїх творів. У свою чергу, сам захоплювався поезією Лупана: «Твій вірш «Буду трактористом» читав і я, і читали всі хлопці. Думка єдина: прекрасний. Читаєш запоєм. Дихнути навіть ніколи».

У Науковому архіві музею зберігаються листи Леоніда Лупана до Олеся Юренка, надіслані у період з березня 1935-го по лютий 1937 року. Особливу цікавість становлять вкладені до цих листів автобіографічна анкета, чорнові рукописи чотирьох віршів, газетні публікації вірша «Колгоспна осінь» та перекладу українською мовою поезії О. Пушкіна.

За листами простежується еволюція відносин між юнаками. З першого із них стає зрозуміло, що ініціатором листування був О. Юренко, захоплений розповідями Гончара про свого товариша. Леонід деякий час вагався щодо відповіді. «Скажу щиро: не відповів тобі, бо не знаходив про що писати; крім того, що ми обидва пишемо, нічого (майже нічого) спільного, такого що б об’єднувало нас, я не знаходив…». Але вже за кілька місяців листування надсилає свою фотокартку із таким написом «Другові своєму – кращому і вірнішому – Олесикові од брата по перу і гвинтівці, смуглявого подолянина Льоньки». Обсяг кожного наступного листа у порівнянні з попередніми збільшується, теми урізноманітнюються. Друзі діляться не тільки творчими задумами й успіхами, але і побутовими дрібницями, повідомляють про отримані гонорари та витрати. Леонід посвячує Олеся у свої душевні переживання, романтичні пригоди, ділиться досить відвертими враженнями, як позитивними, так і негативними, про письменників і чиновників від літератури, з якими доля зводить його у Києві. Найчастіше згадуються прізвища: Леонід Сукачов, Іван Нехода, Петро Панч, Валентин Бичко, Гаврош Сірий, Вадим Собко, Лев Квітко, Андрій Малишко (із захватом), Павло Григорович Тичина (з величезною повагою, майже обожненням). Аналізується відношення до молодих авторів у різних редакціях та письменницьких спільнотах. В одному з листів Л. Лупан повідомляє: «…був у Копиленка вдома «мій» вечір. Я читав свої віршики, а письменники обговорювали. В основному, оцінку дали гарну. Були: Тичина, Панч, Бажан, Квітко, Микитенко, Нехода, Гончаренко, Собко, Гаврик Сірий та інші. Грали на патефоні укр. народних пісень. Враження – незрівнянні. Багато навчив Павло Григорович. Дуже багато! Тепло говорив Ів. Нехода, по дружньому».

До одного із листів була вкладена анкета-опитувальник, розроблена Леонідом для своїх друзів, з промовистою назвою «Відверто», на яку він першим дав відповіді і закликав Олеся зробити те ж саме. Цей документ, на нашу думку, є досить промовистим, добре передає психологічні і ментальні особливості молодого автора на історичному тлі, допомагає краще зрозуміти його характер і схильності. Також він може містити досі невідомі дослідникам біографічні подробиці. Тому вважаємо доцільною його повну публікацію (із збереженням авторської орфографії).

«Відверто»

1.Лупан Леонід Сильвестрович.

2.Писати почав року з 1924-25. Перший спогад про це: мати намалювала до шкільної стінгазети дівчинку, а я до неї – віршик. Потім пам’ятаю «вірші»: «У лісі» (про екскурсію в ліс школярів та про зустріч нашу з лісничим), «Нема панів» (починався, пригадую, так:

«Нема панів! – клич кликнувся,

Нема! – по Україні…» і т.д.)

3.Мої любимі письменники: Некрасов, Шевченко, Беранже, Ібсен, Тичина. Люблю також іще, але менше: Франка, Бернса, Гейне, Прокоф’єва, Багрицького, Герасименка.

4.Які з своїх творів вважаю кращими?

Кращими вважаю ті твори, у яких найбільше простоти, глибини змісту, у яких найгармонійніше поєднуються великий зміст і форма. Такі: «Так починалось у Макові» і «Берези».

5.Що найбільше люблю?

Найбільше люблю читати (не з примусу), збирати колекції картин, книг, вирізок.

6.Що сприяло моїй творчості і що гальмувало її?

Сприяло: раннє знайомство з Шевченком, чудове викладання перших учителів з літератури Гушла й Сидоренка, розмови з П.Г. Тичиною.

Гальмувало захоплення сучасною укр. убогою «літературою» типу Гудима, Зимного, Шеремета і т.д. Гальмує брак часу (лекції) та погані матеріальні умови, напр.- відсутність кімнатки своєї.

7.Які наймення найбільш подобаються?

- Захар, Тарас, Анатолій, Славко. Оксана, Тетяна, Соломія.

8.Любимі пісні?

«Із-за гори кам’яної», «Ой, не світи, місяченьку», «Дубинушка», «Догоряй, моя лучинушка», «Десь тут була Подоляночка»…

9.Любимі інструменти?

Гармонія. Потім, менше – гітара.

10. Любимі види мистецтва?

Образотворче.[…], скульптура – ні.

11. Які науки любиш?

Хемію.

12.Які професії подобаються?

Кіно-артистом.

13.Кого з великих людей найбільше ціниш?

Поперше, Маркса і Енгельса. Вони прийшли до пролетаріату з іншого класу і все своє життя оддали для пролетаріату, вперше створивши йому філософію – це світло.

Подруге, Наполеона – за силу волі й безстраш’я, за велетенський геній полководця. Потретє, Бальзака й Горького – за надлюдський, впертий труд.

Почетверте, - Шевченка, Некрасова, Добролюбова, Бєлінського – за революційне горіння, за відданість ідеї, за муки.

14.Які риси людської натури любиш?

Почуття колективізму, дружби, свідомість своєї волі й ролі, ніжність, чесність.

Ненавиджу: лукавство, егоїзм, конкуренцію.

15.Як ставишся до самого себе?

Як коли – часто зневірююсь у собі, ненавиджу себе.

16.Яких дівчат любив?

В семирічці – Дуню П., в технікумі – Олю П., в селі – Женю Ж. Найсильніші почуття, здається, тепер до Зіни С. Взагалі, в таких справах я непостійний і дещо легковажний.

17. Найкращі друзі?

- Олесь Гончар і Троша Степанець. Хороші товариші: Ол. Юренко, Нехода, Мих. Михайлик, Сірий, Булат Коля, та інші.

18.Коли народився і коли б хотів померти?

Народ. 1915 р. 25 жовтня, хотів би померти 1 січня 2000 року.

19.Чим би хотів бути?

Хорошим поетом, передовою людиною,революціонером.

20.Де б хотів бути?

Поперше, гарно знати всю Україну, подруге – в Італії, Франції, на далекій Півночі.

21.Що б хотів знати?

Філософію, історію і зокрема історію мистецтв, музику. Вміти співати.

22.Твоя думка про дітей?

Дітей люблю; найбільше – віком од 4 до 7 р.

23.Які кольори любиш?

Червоний, жовтий.

24.Мої пороки?

Вспильчивий, нестриманий трохи, інколи люблю іронічно «подтрунивать».

25. Яких подій з свого життя не забуду?

Надрукування першого віршу, виключення з університету, зустріч з Олесем та деякі дрібніші.

26.Любимі мови? Які б хотів знати?

Французька, українська, грузинська.

27.Які літерат. типи подобаються?

Чапаєв у картині. «Овод», «Любий друг». Катерина Шевченка, Прокіп у «Фата Моргані», мати й син у Горького «Мать»; Сольнес в Ібсена. Саша Некрасова.

28.Уживаніші приказки?

«Не кажи гоп, поки не перескочив»;«Раз мати народила – раз і помирать треба»;

«В тихому болоті чорти водяться».

29.Як уявляєш собі майбутнє?

У всякому разі воно буде прекрасніше, світліше, аніж сьогодні. Комунізм – то буде такий ідеал, до якого люди ніколи ще не піднімались, навіть у Елладі.

30. Які теми і задуми не дають спати?

Поперше я мрію написати про світлу долю щасливої молодої дівчини нашої країни, яка з простого народу вийшла «в люди» (теза: Ганна Швидка, Демченко, антитеза : Катерина Шевченка та багато інших). По-друге, дати типи наукової інтелігенції – старого віком (факти: з біографії акад. Богомольця) та молодого. По-третє, перехід одноосібника до колект. життя, прощання його з минулим, муки дрібновласницької душі і т.д. По-четверте, ліричні вірші про нові почуття, якісно відмінні, нової людини. Галерея типів під назвою «Вийшли ми всі із народу».

31.Мої плани на майбутнє. Жити десь у дикому закутку України. Вчитись, творити. Організувати веселе, розмаїте, щасливе життя. Зробити щось корисне для народу. На педагогічну роботу – нізащо. Одружитись тільки з тою, що любиш, щоб не гратись у «одруження». Побачити своїх друзів – обох Олесів – на вершині літерат. слави.

Л.Лупан

Р.S. Олесь!

Для розваги я надумав одну справу, а саме анкету «Відверто». Учасники: ти, я , Олесь. Якщо згоден – Відповідай на ці питання, а то ще свої добавляй, то й решта їх добавить. Завербуй ще учасників анкети. Потім будемо обмінюватись анкетами між собою. Гаразд? Чекаю відповідь.

Льонька.

Київ, Денисовський пров. 15, кв.24.

Останню звістку – відкриту листівку від свого побратима Олесь Юренко отримав 9 лютого 1937 року. Невеликий за обсягом текст – ніби автор не договорює про щось важливе. «… життя на кожному кроці такі коники струже, такі колінця викидає, що тільки держись! А держатись треба, Олесь, будьщо!». За дев’ять місяців по тому п’ятикурсник Київського університету Леонід Лупан був заарештований за неправдивим звинуваченням як «учасник української контрреволюційної націоналістичної організації, яка стоїть на терористичних позиціях». Серед головних доказів були щоденник за 1937 рік і вишиванка. Вилучили також майже готову до друку першу поетичну збірку. Своє 22-річчя поет зустрів за гратами, а у 1944 році помер у таборах від туберкульозу. В медичному свідоцтві про смерть вказано «інвалід І групи», хоча до арешту на здоров’я ніколи не скаржився (у листі з армійських навчань писав: «Мені зовсім не важко, почуваю себе гарно. Уяви собі, 25-кілометровий нічний марш пройшов я легко, ще й біг останні 2 км.).

1957 року Леоніда Сільвестровича Лупана було реабілітовано. У 1962-му в журналі «Вітчизна» з’явилася перша і остання за радянські часи посмертна публікація добірки його віршів, а у 1995-му році на батьківщині поета, у с. Нестерівцях на Хмельниччині, силами односельців і родичів було відкрито народний музей. Доклав зусиль до його створення і Олесь Терентійович Гончар, який писав тоді члену Хмельницької обласної організації НСПУ А. Коляновському: «В часи юності був у мене товариш з Дунаєвецького району Леонід Лупан, талановитий поет, та, на жаль, і його — як і багатьох — поглинула невситенна тоталітарна північ… Студентом Київського університету забрали його (тільки за те, що любив Україну!) і погубили десь, не дали розкритись талантові».

Нестерівські краєзнавці, вчителі місцевої школи, провели колосальну роботу із віднайдення та видання творів Леоніда Лупана (Лупан Л. Дорога у вічність. — Хм., 1995). Обставини склалися так, що небагато лишилося з його творчого доробку та біографічних матеріалів, тому 12 власноруч написаних листів і тексти декількох віршів, які зберігаються в Науковому архіві нашого музею – справжній безцінний скарб для дослідників життєвого шляху поета.

Світлана Капко, науковий співробітник ПКМ імені Василя Кричевського.