Григорія Даниловича Епік народився (4 (17) січня 1901, у с. Кам’янка (нині в межах м. Дніпро) Катеринославської губернії у сім’ї робітника, закінчив сільську школу. З 1916 р. працював у залізничних майстернях конторником на складі. За участь у антигетьманському повстанні був звільнений з роботи. 1919 р. став добровольцем Першого Ново-Московського повстанського полку, брав участь у революційних подіях.

На початку 1920 р. вступив до більшовицької партії і став працювати в ревкомі Кам’янки. Згодом переїхав до Полтави, працював на посадах інструктора політпросвіти, секретаря та голови повітового виконкому. З 1922 р. – в культвідділі окружкому КП(б)У, а потім у губкомі комсомолу. У 1924 – 1926 рр. головний редактор видавництва «Червоний шлях» та Державного видавництва України у Харкові. Навчався в Інституті марксизму-ленінізму. З серпня 1933 р. – на творчій роботі.

Григорій Епік брав участь у діяльності культурно-просвітницьких товариств, входив до Спілки селянських письменників «Плуг», згодом пристав до групи Хвильового «Вільна академія пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), а також до Пролітфронту та Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП). У червні 1934 р. під час партійної чистки Епіка виключили з КП(б)У з таким формулюванням: «Протягом довгих років і до останнього часу опирався лінії партії в літературі, підтримував націоналістичні елементи в їхній боротьбі проти партії».

Перша збірка віршів Г. Д. Епіка «Червона кобза: думи про червоне козацтво» вийшла друком у 1923 р. Основні творчі здобутки – кілька повістей і романів, що засвідчують його духовну еволюцію. Найпомітніші з них – повість «Восени», де виведено тип комуніста-перерожденця, який безкарно володарює у житловому кооперативі, та роман «Без грунту». В ньому письменник гостро таврував пристосуванців-«папероїдів», які виробили систему свого існування: цілковита покора дужчим і нещадне знущання зі слабших. У романі «Перша весна» (1931) Епік зумів правдиво показати відчайдушний опір селянства насильницькій колективізації. А у 1932 р. видав прокомсомольський роман «Петро Ромен», де оспівував зростання радянської технічної інтелігенції.

Григорій Епік брав участь у діяльності сценарного відділу Всеукраїнського фотокіноуправління. За його сценарієм (у співавторстві з В.Омельченком) на Ялтинській кіностудії знято стрічку «Трипільська трагедія» (1926). Режисером став А.Анощенко. Фільм описував бойовий похід комсомольців проти повстанських загонів отамана Зеленого. До популярних творів українського кінематографу для дітей належить кіноповість «Дочка партизана» (у співавторстві з В.Данилевичем, 1935). Режисери О.Маслюков та М.Маєвська. Фільм було знято на Одеській кіностудії «Українфільм». Стрічка відтворює офіційну версію класової боротьби в українському селі під час революційних подій 1918 – 1920 рр.

Григорія Епіка заарештували 5 грудня 1934 р. нібито за приналежність до контрреволюційної націоналістичної організації, що планувала терористичні акти проти керівників партії та уряду. Виключення з партії і арешт одразу ж після вбивства Кірова духовно надломили письменника. Г.Епік без опору визнав свою приналежність до міфічної терористичної організації.

У 1935 р. багатьох письменників вразив лист Епіка на ім’я наркома внутрішніх справ УРСР В.Балицького. Автор розкаювався за злочинні наміри учасників групи і визнавав, що їх варто розстріляти. Цього листа на пленумі правління Спілки письменників України зачитав секретар ЦК КП(б)У Постишев.

Покарання відбував на Соловках. Листи Григорія Епіка з концтабору до дружини переповнені фальшивим пафосом, довжелезними списками класичної літератури, яку він нібито читає на дозвіллі, а також розповідями про книжку новел «Соловецкие рассказы», котра, на його думку, принесла б багато користі й мала б надзвичайний успіх. Рукопис Епік згодом надіслав до Москви на ім’я наркома внутрішніх справ СРСР Ягоди з проханням ознайомити з ним керівництво СРСР.

Проте ніякі заходи не полегшили долі письменника. В цьому він незабаром переконався, бо раптом відмовився працювати, спалив романи і новели, написані во «славу ЧК».

У жовтні 1937 р. справу Г.Епіка, як й інших українських письменників, несподівано переглянула трійка УНКВС Ленінградської області та винесла новий вирок – розстріл. Вирок було виконано 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох (республіка Карелія, РФ). Родині страченого згодом видали довідку про те, що він помер 28 січня 1942 р.

У 1956 р. постановою Військової колегії Верховного суду СРСР Григорія Даниловича Епіка посмертно реабілітували за відсутністю складу злочину. Після реабілітації вийшли: збірка «Твори» (1958), роман «Перша весна» (1971) та створена в ув’язненні «Роменова абетка» (1993).

Окремі твори перекладені білоруською, польською, молдавською, єврейською, німецькою та російською мовами.

Олександр Лимар – науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.