Починаємо публікацію матеріалів, присвячених 130-ти річчю музею під хештегом #ПКМВК_130_РОКІВ

У липні минулого 2020 р. виповнилося 120 років від дня народження нашого земляка Володимира Автономовича Грінченка (1900–1948) – відомого археолога-дослідника, музейного працівника, до певної міри краєзнавця 2-ї чв. XX ст., який розпочав свою наукову і трудову діяльність у Центральному пролетарському музеї Полтавщини (сучасному Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського).

Володимир Грінченко належить до плеяди науковців, імена яких повернулися до нас із забуття вже на сучасному етапі історії. В. А. Грінченко та його колега О. К. Тахтай належали до одного покоління українських археологів, мали схожі долі, але у кожного вони були по-своєму трагічні. Обидва прийшли до Полтавського музею на поч. 1920-х рр. молодими початківцями-археологами, які час від часу, а далі постійно обіймали посади лаборантів археологічного відділу музею, виконуючі збиральницькі завдання у відрядженнях, обидва потрапили до колеса сталінських репресій.

В. А. Грінченко прожив коротке (всього 48 років), але яскраве і насичене подіями життя, залишивши по собі науковий доробок, що складається переважно зі звітів про розвідки та розкопки, проведені ним особисто, і невеликої кількісті публікацій. З-поміж останніх – одна посмертна – належить до золотого фонду вітчизняної науки.

У Науковому архіві музею на сьогодні, на жаль, не збереглося документів, пов’язаних із роботою В. А. Грінченка у стінах музею. Але в старому «інвентарі» музею (том ІІ) знаходяться описи археологічних знахідок за номерами від 3617 до 3665, які внесені власноруч рукою Володимира Грінченка за час його роботи у відділі. Останній запис зроблений 15 жовтня 1925 р.

Сторінки біографії та наукові праці Володимира Автономовича стали відомі нам завдяки пошукам сучасних науковців – В. І. Граба, О. О. Нестулі, О. В. Дровосєкової та ін.

Народився Володимир Автономович 15 липня 1900 р. у с. Цокурівка Диканського повіту на Полтавщині в родині селянина-бідняка, але зумів отримати пристойну освіту. Юнацьке зацікавлення історією привело В. А. Грінченка до музею, де в 1922 р. він влаштувався спочатку лаборантом археологічного відділу, а потім став співробітником цього ж відділу до осені 1925 р.

У музеї на той час працювали відомі вчені – В. М. Щербаківський, М. Я. Рудинський, К. В. Мощенко, В. М. Верховинець, М. І. Гавриленко, Ф. В. Попадич, В. О. Щепотьєв. В археологічних експедиціях музею під керівництвом М. Я. Рудинського, який став його наставником, дослідник-початківець набував досвіду проведення археологічних розвідок, обстежуючи неолітичні поселення на берегах Псла. У 1922–1923 рр. він бере участь у розвідках, розкопках курганів, поселень, стоянок, проводить археологічні розшуки і виїзди до віддалених районів Полтавщини у Нижньому Поворсклі, Кременчуцькому та Кобеляцькому повітах. Так, у 1924 р. В. А. Грінченко відвідав Більське городище з приводу руйнування поховання Перещепинського курганного могильника, з якого до музею привіз античну амфору й скіфський казан з вишуканим литим декором та зооморфними фігурками тварин IV ст. до н. е. Він вивчав історію дослідження городища, описав придбаний музеєм артефакт і опублікував свою першу замітку, напевне, в одному з полтавських часописів «Бронзова ваза з Більського городища», що стала початком життєвого шляху молодого вченого. Це знайшло відображення і в документах архіву Інституту археології НАН України. Наслідком цієї визначної знахідки стала перша наукова стаття В. А. Грінченка «Зі старої культури» у відомому на той час харківському столичному журналі «Знання», котру допоміг оприлюднити професор О. С. Федоровський.

Справжньою школою для майбутнього вченого стала його участь у музейній експедиції М. Я. Рудинського 1924 р., що займалася дослідженням пам'яток скіфського часу в урочищі Таранів Яр поблизу с. Мачухи та Прогонянського курганного могильника в Полтавському районі 1925 р. У червні 1925 р. зі спеціальною метою, за завданням відділу, він відвідав курганний могильник з двох насипів «Кам’яна баба», розташований за 1,1 км на схід від с. Бугаївка неподалік Полтави. Інформацію про цю подорож-розвідку й опис святилища з двох кам’яних половецьких стел кін. XII – поч. XIII ст. на вершинах курганів докладно виклав у звіті, поданому до ВУАКу. Одна з цих скульптур на сьогодні є експонатом музею і прикрашає його скансен посеред парку.

1-ша пол. 20-х рр. ХХ ст. в історії Полтавського музею відзначилася низкою безпідставних звинувачень науковців закладу. У травні 1924 р. для обстеження «контрреволюційного кубла» до музею прибув інспектор Дувальчик, який склав відповідний акт про «тихое симейство» під курівництвом М. Рудинського, «… которое сознательно, но тонко и искуссно саботирует правительственную работу соввласти…». Після появи такого документу були звільнені провідні фахівці музею – М. Я. Рудинський, К. В. Мощенко та ін. Наступним міг стати В. А. Грінченко, який не приховував своєї прихильності до поглядів колег, тому наприкінці 1925 р. він, за порадою М. Я. Рудинського, переїздить до Катеринослава (сучасне м. Дніпро) і вступає до Катеринославського інституту народної освіти, влаштовавшись на роботу до місцевого Історико-археологічного музею, очолюваного академіком Д. І. Яворницьким. Розпочинається новий етап у його житті.

На поч. 1928 р. дослідник був запрошений на посаду асистента відомого археолога та співробітника ВУАКу С. С. Гамченка для археологічного обстеження території будівництва Дніпрогесу й Дніпровського Надпоріжжя у зв’язку з її затопленням, до Дніпрогесівської експедиції Наркомосвіти України, що працювала під керівництвом Д. І. Яворницького. До складу експедиції увійшло чимало відомих учених: М. О. Макаренко, М. Я. Рудинський, П. П. Смолічев, А. В. Добровольський, Т. М. Кіранов, М. О. Міллер та ін. За період її роботи (1927–1932 рр.) Володимир Грінченко брав участь чи керував розкопками третини зі всіх археологічних об’єктів, досліджених експедицією. Серед яких: Вознесенський комплекс, ранньосередньовічна керамічна майстерня у балці Канцирка, курганна група Кічкарського некрополю, поселення на о-ві Перун, в ур. Сагайдачного, у балці Куценькій, могильники біля Вільного порогу і в балці Криничній, кам’яні споруди в балці Скотоватій, кілька черняхівських поселень і багато ін. Роки роботи у цій експедиції стали важливим етапом його становлення як фахівця-археолога. Невдовзі В. А. Грінченка називали вже цілком визнаним археологом в Україні.

Найяскравішою і найвизначнішою знахідкою в археологічному житті В. А. Грінченка став Вознесенський «скарб», про який він планував написати наукову роботу і ввести цю пам’ятку до наукового обігу. Учасники відкриття і дослідження у 1930 р. цього унікального комплексу фінальної доби раннього середньовіччя – Вознесенського у Запоріжжі – відзначали, що молодий В. А. Грінченко зарекомендував себе як «хороший розвідник і польовик», а також як вдумливий дослідник.

Практичні археологічні дослідження відкривали Володимиру Автономовичу широкі можливості для наукової роботи. Отримавши диплом про вищу освіту, він вступив у 1932 р. до аспірантури при Українському науково-дослідному Інституті матеріальної культури у м. Харкові. Разом із цим з літа 1933 р. В. А. Грінченко – науковий співробітник Українського державного історичного музею (зараз Харківський історичний музей імені М. Ф. Сумцова). У 1933–1935 рр., працюючи на посаді завідувача відділу рабовласницького суспільства УДІМ, він зумів за короткий час підготувати до відкриття експозицію цього відділу.

У 1936 р. його, як одного із найбільш висококваліфікованих музейних працівників України, запросили до Києва на роботу в загальнореспубліканський культурно-освітній заклад – Центральний історичний музей (ЦІМ) на посаду завідувача відділу рабовласницького суспільства. Почалася наполеглива праця зі створення експозиції та музею загалом, здійснювана практично з нуля. І, незважаючи на труднощі, колектив уже на кінець року впорядкував і прийняв на зберігання колекції багатьох реорганізованих музеїв України. Це вдалося зробити значною мірою завдяки діяльності В. А. Грінченка. Крім своєї основної роботи у відділі, він певний час виконував ще й обов’язки вченого секретаря музею, а в лютому 1937 р. його призначили виконуючим обов'язки директора.

У серпні-вересні 1937 р., на сторінках газет «Пролетарська правда» та «Комсомолець України» з'явилися статті, в яких звинуватили В. А. Грінченка у розпорошенні музейних експонатів, переслідуванні старих спеціалістів, зловживанні службовими обов'язками і т. п. Обурений цією брехнею, Володимир Автономович звернувся за допомогою до прокуратури міста Києва. Однак, замість об'єктивного розслідування, 5 жовтня 1937 р. його звільнили з роботи.

Приголомшений безпідставним обвинуваченням, Володимир Автономович тяжко захворів – підвело серце. Лише на поч. 1938 р. він зміг подати заяву із проханням прийняти його на роботу до академічного Інституту археології АН УРСР. Вченого і музейника призначили завідувачем фондів Інституту, доручивши у стислі строки забезпечити консервацію, реставрацію, класифікацію численних археологічних знахідок. Одночасно з цим Володимир Автономович підготував ряд цікавих робіт про взаємозв'язки східних слов'ян і Візантії. У підготовці креслень до них В. Грінченку допомагала дружина – Марія Сергіївна Маринець, яка ще й встигала навчатися у Київському індустріальному інституті та доглядала за сином і донькою. Здавалося б, що відтепер все буде йти добре.

Але марно, – 18 квітня 1939 р. В. А. Грінченко був заарештований органами НКВС за контрреволюційну діяльність та участь в антирадянській націоналістичній організації. Допити продовжувалися до червня 1939 р. Спочатку вчений відкидав будь-які звинувачення. Тоді почалися особливо «вишукані» методи допиту. Достовірних відомостей про це немає ні в протоколах допитів, ні в пізніших свідченнях археолога.

Відомо, що після них Володимир Автономович підписав усе, що від нього вимагали. Наприклад, на допиті від 20 липня 1938 р. він визнав, що «... до дня свого арешту був найлютішим ворогом Радянської влади. Приєднавшись до контрреволюційного підпілля..., активно проводив антирадянську діяльність, спрямовану проти існуючого в СРСР ладу...». Йому, як науковцю і музейному працівнику, було доручено….(?!) «псувати знайдений при розкопках та іншими шляхами матеріал, який мав наукову цінність, комплектувати матеріали в музеї не за історичним, а за соціальним принципом».

За рішенням Особливої наради НКВС 17 жовтня 1939 р. отримав вирок – п’ять років виправно-трудових таборів. Писав до прокуратури та на адресу наркома внутрішніх справ СРСР Л. П. Берії, апелював до «сталінської Конституції» – та все марно. Постановою від 22 жовтня 1940 р. В. А. Грінченку було відмовлено у перегляді його справи, про що він дізнався, перебуваючи вже далеко від України. 21 грудня 1939 р. його відправили етапом до селища Канська Красноярського краю.

Відбувши покарання, В. А. Грінченко не зміг повернутися до України – йшла війна. До кінця 1946-го працював в управлінні табору. Лише в 1947 р. повернувся до сім'ї.

У Києві зустрів колишніх колег з Інституту археології, отримав запрошення на роботу, але таким, як він заборонялося проживати у столиці. На той час в Інституті вирішувалось питання про розкопки пам'яток біля с. Мачухи на Полтавщині, у дослідженнях яких В. А. Грінченко брав участь ще в 1924–1925 рр. Тому, влаштувавшись до складу групи тимчасових співробітників експедиції, Володимир Автономович у лютому 1948 р. виїхав за завданням М. Я. Рудинського до м. Полтави, до Полтавського республіканського історико-краєзнавчого музею для вивчення археологічних матеріалів і відповідної літератури на тему майбутніх досліджень. Там же він сподівався також отримати тимчасову роботу.

На жаль, попрацювати йому тут вже не судилося. По дорозі до Полтави він застудився, кілька днів хворів у будинку своїх родичів (сестер Худолій Євфросинії Автономівни і Попової Домни Автономівни) по вул. Верховинця (кол. Гора Марата).

19 квітня 1948 р. серце Володимира Автономовича зупинилося назавжди. Поховали археолога на Старому Монастирському кладовищі у Полтаві. Про це навіть не знали колеги-музейники...

За два роки після смерті дослідника, у 1950 р., за ініціативою М. Я. Рудинського, побачила світ праця всього життя В. А. Грінченка – «Пам'ятка VIII ст. коло с. Вознесенки на Запоріжжі», а у 1956 р. (18 липня) президія Київського обласного суду прийняла рішення про припинення справи В. А. Грінченка, знявши всі обвинувачення проти нього як необґрунтовані.

Для вшанування пам’яті вченого поблизу м. Запоріжжя 21 вересня 2012 р., на місці знахідки Вознесенського культового комплексу, було встановлено пам’ятний знак його першовідкривачеві, відомому українському археологу Володимиру Автономовичу Грінченку і відкрито меморіальну дошку на його честь на території ВАТ «Запоріжкокс».

У цих заходах взяла участь донька В. А. Грінченка – Світлана Володимирівна зі своєю сім’єю, а на другий день родина відвідала Дніпропетровський національний історичний музей імені Д. І. Яворницького і передала до фондів частину документів та фотографії із сімейного архіву.

До речі, подібна зустріч відбулася й у Полтаві – 12 червня 2018 р., коли більшість науковців музею зустрілися з донькою свого старшого колеги, ушанувавши його пам'ять і внесок у діяльність Полтавського краєзнавчого музею.

На жаль, на Полтавщині ми ще й досі ще не маємо пам’ятного знаку чи, принаймні, меморіальної дошки на честь нашого земляка. Хоча зберігся будинок на вул. Верховинця, 10, де мешкав науковець в останній рік свого життя і де неодноразово перебував та жив на поч. 1920-х рр.

Література: Граб В. І. Кам’яна баба за описом археолога В. Грінченка // АЛЛУ. – Полтава, 2001. – № 1 (8). – С. 109; Граб В. І. Археолог В. Грінченко // Край. – м. Полтава. – 2013. – № 112 (118). – Серпень. – С. 22; Граб В. «Мандрівна неточність»: місце народження археолога Володимира Грінченка // Полтавський краєзнавчий музей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток: зб. наук. ст. – Полтава: Дивосвіт, 2014. – Вип. IX. – С. 455–459; Грінченко В. А. Пам’ятка VIII ст. коло с. Вознесенки на Запоріжжі // Повернута спадщина. – Запоріжжя: Стат і К, 2010. – С. 12–47; Грінченко В. Зі старої культури // Знання. – Харків. – 1925. – 26 січня. – Понеділок. – № 4. – С. 17. – Фото на с. 10; Дровосєкова О. В. «Вознесенський скарб»: дві долі, два погляди… // Повернута спадщина. – Запоріжжя: Стат і К, 2010. – С. 5–11; Дровосєкова О. В. Видатний учитель і талановитий учень // Старожитності Лівобережного Подніпров’я – 2017: зб. наук. пр. – К.: ЦП НАНУ і УТОПІК, 2017. – С. 42–47; Нестуля О. О. Грінченко Володимир Автономович (липень, 15, 1900 – квітень, 19, 1948) // Реабілітовані історією. Полтавська область: наук.-докум. сер. книг. – Кн. 5. – Київ; Полтава: Оріяна, 2007. – С.114–118; Супруненко А. Б. Археологические исследования Полтавского краеведческого музея (к 100-летию со дня основания) // Археологические исследования на Полтавщине: сб. науч. тр. – Полтава, 1990. – С. 5–42; Сайт ПКМВК: http: // pkm.poltava.ua/ua/podii/664-zustrich-z-s-v-grinchenko.html.

І. С. Мельникова, О. М. Ткаченко, завідувачі відділів Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського

Фото:

21 02 14 grinchenko01

1. В. А. Грінченко у відділі археології Центрального пролетарського музею Полтавщини. 1925 р.

21 02 14 grinchenko01

2. В. А. Грінченко з предметами Вознесенського «скарбу» у Дніпропетровському історико-археологічному музеї. Фото 1930 р.

21 02 14 grinchenko01

3. В. А. Грінченко. Кін. 1930-х рр.

21 02 14 grinchenko01

4. Зустріч доньки В. А. Грінченка С. В. Грінченко з колективом музею у Полтаві. Фото С. Харченка, 2018 р.

21 02 14 grinchenko01

5. Виступ Світлани Володимирівни Грінченко у Полтаві. Фото С. Харченка, 2018 р.