До 160-річчя Якова Жарка − українського поета і прозаїка, талановитого актора, діяча народницького руху.

Народився Яків Васильович Жарко 13 лютого 1861 року в Полтаві у багатодітній сім’ї урядовця. Батько майбутнього письменника, Василь Федорович мав чин колезького асесора і працював секретарем губернського правління. Був Василь Федорович людиною освіченою, мав чималу бібліотеку, зокрема з книгами Т. Шевченка, І. Котляревького, П. Куліша, приятелював з письменниками та культурними діячами С. Стебліним, М. Кропивницьким, О. Кониським. Мати Олександра Григорівна походила з родини дрібних поміщиків Лазебників, що мешкали поблизу Полтави, знала багато народних пісень, казок і приказок і зуміла прищепити Якову та іншим дітям любов до рідної мови.

Саме в рідній сім’ї Яків з дитинства захоплюється театральним мистецтвом. Його старша сестра Надія (професійна актриса) мала гарний голос, добре грала на роялі, була організатором аматорських вистав. Разом з братами і сестрами виступали у залі Дворянського зібрання. В цей час у Якова формувалися акторські здібності і почуття любові до театрального мистецтва. Навчався у Полтавській гімназії, звідки був виключений за участь у революційному русі. Відвідував таємний гурток молоді, читав і розповсюджував революційну літературу, неодноразово затримувався і арештовувався. У 1880 році закінчив земську фельдшерську школу.

У 1880 – 1881 роках перебував під гласним наглядом. За участь у нових революційних акціях, за розпорядженням поліції від 12 серпня 1883 року, Я. Жарко був з огляду на його політичну неблагонадійність, знову підданий наглядові. Будучи невиїзним, Яків здобуває освіту самотужки, отримує фах вчителя, починає писати вірші. З Полтавою пов'язаний початок літературної творчості майбутнього письменника. Закохавшись в юну підпільницю Софію Комаровську, рідну сестру дружини керівника усіх політичних гуртків полтавської молоді Р. Стебліна-Камінського, присвячує їй перший цикл своїх поезій «Amor mea» («Кохання моє»). На жаль, життя Софії невдовзі обірвалося. У 1880-1890 роках в квартирі В. Василенка збирався невеликий гурток полтавців, куди входили Я. Жарко, П. Мирний, В. Горленко та інші. Сам В. Василенко збирав на Полтавщині етнографічні матеріали. На літературних вечорах читались уголос художні твори, зокрема П. Мирний декламував Шевченка, читав свої «Лави», «П’ятницю», уривки з «Повії». В 1884 р. в друкарні Полтавського губернського управління видається книжка Я. Жарка «Перші ліричні твори. Частина перша». Постійні переслідування й гласний нагляд, під яким перебував поет, доповнилися страшною трагедією, яка звалилася на сім’ю Жарків на початку 80-х років.

Один за одним від спадкової хвороби на сухоти помирають усі брати й сестри Якова, його батьки, а сам він врятовується тільки завдяки зібраним родиною коштам на поїздку до Єгипту, де і побував, до речі, за чверть століття до Лесі Українки й написав цикл присвячених цій країні віршів. У долі поневоленого Єгипту поет відкрив для себе дивовижну схожість із тогочасною знедоленою Україною та її народом.

Одужавши, Яків повертається до Полтави й оселяється у сестри Юлії, що вже тяжко хворіла. Саме в цей час з’являються перші вірші молодого поета у періодиці (газети «Южный край», «Зоря» та ін..) в альманасі «Складка» (1887 рік). Смерть останньої сестри примушує його назавжди полишити батьківську оселю. З 1886 року років Яків Жарко під псевдонімом Жарченко успішно виступає в театральних трупах М. Кропивницького й     М. Старицького, П. Саксаганського й І. Карпенка-Карого. Грав переважно характерні ролі, серед яких Омелько, Староста («Мартин Боруля», «Безталанна» Карпенка-Карого). буваючи в Полтаві лише під час виступів цих колективів та приїздів до Панаса Мирного, з яким його, ще гімназиста, познайомив Володимир Самойленко (близькі стосунки між ними тривали упродовж всього життя видатного українського письменника). «Я виїхав з Полтави, і коли повертався до неї, то завжди бував у Панаса Яковича на Кобищанах, в цьому гарному закутку.» − писав Жарко в своїх «Спогадах про Панаса Мирного».

Під час роботи в театральних трупах Яків Жарко не полишав літературної діяльності й 1891 року подав до цензури другу свою збірку «Молодим. Пісні і думи» сповненої глибокої любові до «родини» − України й неприхованої ненависті до її «гнобителів», розпочав цикл поезій «Вибране» в якому як і Шевченко писав про безпросвітне життя українського народу:

Де люди, по вбогих
Хатинах, живучи
Несуть усі муки
Сучасні, гнітючі,
Де ладу немає,
Де правди нема,
Де все пригнітила
Нагайка й тюрма…

1896 року Яків Жарко полишає театральну сцену й одружившись, оселяється в селі Мало-Михайлівці на Катеринославщині. Саме в цей час він підготував збірки «Байки» й «Оповідання» (1899 рік), а також ще одну – «Оповідання. Книжка друга», майже всі творі якої були потім надруковані І. Франком у «Літературно-науковому віснику».

Влітку 1904 р. Яків Васильович з дружиною і трьома дітьми виїхав із Мало-Михайлівки й оселився у Катеринодарі (нині Краснодар). В автобіографії письменник зауважує, що «синів треба було вчить». Тут він прожив решту своїх днів і надрукував чимало нових своїх творів. Збірки «Пісні» (1905), «Байки. Видання друге» (1912), «Балади та легенди» (1913), « Сатиричні вірші пана Шпильки» під назвою «Катериноградцям» (1912), які, до речі, й досі не втрачають гостроти, низка брошур та історичний нарис «На Кубані» (1912), добірки в «Українській музі» (1908) й «Збірнику українських байок». Був серед місцевих фундаторів «Просвіти» і Революційної української партії

У радянський час у журналі «Життя й революція» (1928, № 1) Яків Жарко надрукував добірку з восьми віршів із «Єгипетського циклу», але саме вона й стала приводом для арешту й допитів письменника у Краснодарському ОГПУ. Три обшуки (з вилученням рукописів й особистого майна) і два ув’язнення зазнав уже літній і тяжко хворий на той час письменник. 25 травня 1933 року Якова Васильовича Жарка не стало. Нині багатогранна творча спадщина Якова Жарка, збережена дбайливими нащадками, знову повертається до читачів.

Любов Калашник – науковий співробітник відділу пізнього середньовіччя та нової історії Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.

21 02 25 jarko