Бо життя – це світло і тінь.
Або … біле і чорне. Або … тільки чорне.
Іван Кавалерідзе
Полтаві завжди таланило на митців – видатних і обдарованих, які лишили у місті часточку своєї душі, творчого хисту і, насамперед, мистецьких витворів, що з часом стали невід’ємними деталями міського середовища. У Полтаві містянину комфортно жити, бо оточують його гарні будинки на нешироких вулицях і чудові пам’ятники у зелені парків. Як би стрімко не змінювалося місто у ХХІ столітті, а все ж залишаються непорушними точки багаторічного тяжіння полтавців: не затираються часом, не знищуються війнами, не знецінюються сучасними нуворишами. На цих підвалинах ґрунтується усвідомлення важливості кожного своєрідного історичного «каменю буття» Полтави.
Вже 95 років полтавці вшановують пам’ять великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка біля його пам’ятника, що стоїть у Петровському парку, навпроти будинку Полтавського губернського земства (нині краєзнавчий музей). Невипадковим є це місце, адже обидві споруди втілюють національні погляди прогресивної частини полтавської громади. Їх сусідство є матеріалізованою концентрацією суспільного запиту містян на своє, українське. Саме тут утворилася одна з точок опори Полтави.
Спорудження пам’ятника у Полтаві розпочалося 1921 р., коли був оголошений творчий конкурс, перемогу у якому виборов скульптор Іван Петрович Кавалерідзе. Він не вперше так, по-своєму оригінально, з викликом до призвичаєного провінційного ока, потрактував Шевченка. Майстер світла і тіні, ідею образу Кобзаря, що сидить на пагорбі, виростає з нього, вперше втілив у пам’ятнику у Ромнах (1918). Так згадував Кавалерідзе про свій витвір: «У посадці голови, у жесті стиснутої руки, що покоїться на коліні, в усьому силуеті фігури, органічно злитої з п’єдесталом, у формі пагорба, я прагнув передати непоборну внутрішню силу Кобзаря, його нерозривний зв’язок з рідною землею». Роменський пам’ятник потужного образу був виконаний рубленою пластикою, але у реалістичній манері, що певним чином знижувало очікуване емоційне напруження при безпосередньому контакті з монументом. Він став передвісником авангардистських витворів у Полтаві (1925) і Сумах (1926).
У Полтаві автор досяг абсолютної єдності змісту та форми створюваного образу. Архітектурна композиція пам’ятника витримана у дусі конструктивізму, має вигляд чотиригранної піраміди, вибудуваної з бетонних плит, з врізаною на вершині скульптурою поета. Постамент та фігура вирішені площинами, як архітектурні споруди, натомість обличчя – плавними лініями, без схематизації. Загальна пірамідальність та гранчастість монументу не суперечать образу, навпаки, якнайліпше акцентують увагу на головному – обличчі поета.
Новаторська пластика віддзеркалювала епоху радикальних змін у мистецтві. Тогочасними авторами відкидалися напрацювання класичних, і навіть імпресіоністських, митців, адже вони не могли задовольнити потреб зламного часу. Їх досвід вважався застарілим, таким, якому немає місця у новому суспільстві. Натомість створювалися наддинамічні, математично вивірені, композиції. Головними засобами досягнення обраної виразності були світло і тінь, пропорції і ритм, сполучення великих об’ємів і відмова від зовнішнього дрібного декору. Довершеності образам додавав вдало підібраний матеріал для виготовлення монументальних творів. Автори відмовлялися від традиційних бронзи або каменю, а брали цеглу, бетон, метал. Кавалерідзе у своїх скульптурах-пам’ятниках повною мірою використовував пластичні якості бетону, що заливався в опалубку. Завдяки цьому у полтавському монументі митцем досягнутий виразний розподіл чіткими гранями площин і об’ємів, а на поверхні пам’ятника від опалубки залишалися сліди, що ставали додатковими елементами ритму шорсткої фактури. «Монумент не повинен бути ідилією, віддзеркаленою у полірованому лабрадорі постаменту. Революція в скульптурі – це вибух, пристрасть, пафос», – так висловлювався Іван Кавалерідзе про один із своїх витворів, пам’ятник Артему у Бахмуті (1924). Це твердження цілком стосується і полтавського пам’ятника Тарасу Шевченку.
Відкриття пам’ятника Кобзареві у Полтаві приурочили до дня відзначення його роковин − 12 березня 1926 р. Хоча монумент був готовий ще на початку вересня 1925 р. потрібно було завершити роботи з впорядкування майданчика, монтажу огороджувальних ґраток, переробки огорожі парку, переміщення ліхтарів освітлення. Відтак, до визначної дати благоустрій закінчили, і урочисте відкриття відбулося при велелюдному зібранні пошановувачів Тараса Григоровича Шевченка.
Час від часу полтавський пам’ятник опиняється у полі уваги бажаючих його покращити: то хотіли замінити на бронзовий і реалістичний, потім одягли у «кварцову шубу» і знесли ґратки огородження, то прагнули обличкувати полірованим гранітом, «достойним» поета, нещодавно вкотре пофарбували, не замислюючись про втрату чіткості ліній під нашаруваннями фарби.
Втім, на відміну від Ромен і Сум, де авторські витвори були знищені, попри усі негаразди, пам’ятник Кобзареві у Полтаві руки Івана Кавалерідзе, стоїть на місці непорушно.
Для підготовки публікації використані матеріали джерел: Шумов. А. Быть нужным времени и людям (к 100-летию со дня рождения И. Кавалеридзе) // Творчество. – 1987. – № 4. – С. 6–8; Шкляр В. Безсмертна тільки любов // Самостійна Україна. – 1995. – Ч. 6. – С. 7; Німенко А. Кавалерідзе – скульптор. – К., 1967; Сакович П. Поема в камені // Демократична Україна. – 1996. – 7 березня; Сукоян Т. Творческий путь И. Кавалеридзе: к 100-летию со дня рождения скульптора // Искусство. – 1988. – № 1. − С. 26 – 31; Коротенко В. До питання про спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку в Полтаві // Край. – 2005. – №18. – С.19; фото з фондів Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.
Оксана Бєлявська, кандидат архітектури, науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського
Полтавський слід Івана Кавалерідзе
Мистецтво – це світло і тінь. Бо життя – це світло і тінь. Або … біле і чорне. Або … тільки чорне.
Іван Кавалерідзе
Полтаві завжди таланило на митців – видатних і обдарованих, які лишили у місті часточку своєї душі, творчого хисту і, насамперед, мистецьких витворів, що з часом стали невід’ємними деталями міського середовища. У Полтаві містянину комфортно жити, бо оточують його гарні будинки на нешироких вулицях і чудові пам’ятники у зелені парків. Як би стрімко не змінювалося місто у ХХІ столітті, а все ж залишаються непорушними точки багаторічного тяжіння полтавців: не затираються часом, не знищуються війнами, не знецінюються сучасними нуворишами. На цих підвалинах ґрунтується усвідомлення важливості кожного своєрідного історичного «каменю буття» Полтави.
Вже 95 років полтавці вшановують пам’ять великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка біля його пам’ятника, що стоїть у Петровському парку, навпроти будинку Полтавського губернського земства (нині краєзнавчий музей). Невипадковим є це місце, адже обидві споруди втілюють національні погляди прогресивної частини полтавської громади. Їх сусідство є матеріалізованою концентрацією суспільного запиту містян на своє, українське. Саме тут утворилася одна з точок опори Полтави.
Спорудження пам’ятника у Полтаві розпочалося 1921 р., коли був оголошений творчий конкурс, перемогу у якому виборов скульптор Іван Петрович Кавалерідзе. Він не вперше так, по-своєму оригінально, з викликом до призвичаєного провінційного ока, потрактував Шевченка. Майстер світла і тіні, ідею образу Кобзаря, що сидить на пагорбі, виростає з нього, вперше втілив у пам’ятнику у Ромнах (1918). Так згадував Кавалерідзе про свій витвір: «У посадці голови, у жесті стиснутої руки, що покоїться на коліні, в усьому силуеті фігури, органічно злитої з п’єдесталом, у формі пагорба, я прагнув передати непоборну внутрішню силу Кобзаря, його нерозривний зв’язок з рідною землею». Роменський пам’ятник потужного образу був виконаний рубленою пластикою, але у реалістичній манері, що певним чином знижувало очікуване емоційне напруження при безпосередньому контакті з монументом. Він став передвісником авангардистських витворів у Полтаві (1925) і Сумах (1926).
У Полтаві автор досяг абсолютної єдності змісту та форми створюваного образу. Архітектурна композиція пам’ятника витримана у дусі конструктивізму, має вигляд чотиригранної піраміди, вибудуваної з бетонних плит, з врізаною на вершині скульптурою поета. Постамент та фігура вирішені площинами, як архітектурні споруди, натомість обличчя – плавними лініями, без схематизації. Загальна пірамідальність та гранчастість монументу не суперечать образу, навпаки, якнайліпше акцентують увагу на головному – обличчі поета.
Новаторська пластика віддзеркалювала епоху радикальних змін у мистецтві. Тогочасними авторами відкидалися напрацювання класичних, і навіть імпресіоністських, митців, адже вони не могли задовольнити потреб зламного часу. Їх досвід вважався застарілим, таким, якому немає місця у новому суспільстві. Натомість створювалися наддинамічні, математично вивірені, композиції. Головними засобами досягнення обраної виразності були світло і тінь, пропорції і ритм, сполучення великих об’ємів і відмова від зовнішнього дрібного декору. Довершеності образам додавав вдало підібраний матеріал для виготовлення монументальних творів. Автори відмовлялися від традиційних бронзи або каменю, а брали цеглу, бетон, метал. Кавалерідзе у своїх скульптурах-пам’ятниках повною мірою використовував пластичні якості бетону, що заливався в опалубку. Завдяки цьому у полтавському монументі митцем досягнутий виразний розподіл чіткими гранями площин і об’ємів, а на поверхні пам’ятника від опалубки залишалися сліди, що ставали додатковими елементами ритму шорсткої фактури. «Монумент не повинен бути ідилією, віддзеркаленою у полірованому лабрадорі постаменту. Революція в скульптурі – це вибух, пристрасть, пафос», – так висловлювався Іван Кавалерідзе про один із своїх витворів, пам’ятник Артему у Бахмуті (1924). Це твердження цілком стосується і полтавського пам’ятника Тарасу Шевченку.
Відкриття пам’ятника Кобзареві у Полтаві приурочили до дня відзначення його роковин − 12 березня 1926 р. Хоча монумент був готовий ще на початку вересня 1925 р. потрібно було завершити роботи з впорядкування майданчика, монтажу огороджувальних ґраток, переробки огорожі парку, переміщення ліхтарів освітлення. Відтак, до визначної дати благоустрій закінчили, і урочисте відкриття відбулося при велелюдному зібранні пошановувачів Тараса Григоровича Шевченка.
Час від часу полтавський пам’ятник опиняється у полі уваги бажаючих його покращити: то хотіли замінити на бронзовий і реалістичний, потім одягли у «кварцову шубу» і знесли ґратки огородження, то прагнули обличкувати полірованим гранітом, «достойним» поета, нещодавно вкотре пофарбували, не замислюючись про втрату чіткості ліній під нашаруваннями фарби.
Втім, на відміну від Ромен і Сум, де авторські витвори були знищені, попри усі негаразди, пам’ятник Кобзареві у Полтаві руки Івана Кавалерідзе, стоїть на місці непорушно.
Для підготовки публікації використані матеріали джерел: Шумов. А. Быть нужным времени и людям (к 100-летию со дня рождения И. Кавалеридзе) // Творчество. – 1987. – № 4. – С. 6–8; Шкляр В. Безсмертна тільки любов // Самостійна Україна. – 1995. – Ч. 6. – С. 7; Німенко А. Кавалерідзе – скульптор. – К., 1967; Сакович П. Поема в камені // Демократична Україна. – 1996. – 7 березня; Сукоян Т. Творческий путь И. Кавалеридзе: к 100-летию со дня рождения скульптора // Искусство. – 1988. – № 1. − С. 26 – 31; Коротенко В. До питання про спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку в Полтаві // Край. – 2005. – №18. – С.19; фото з фондів Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.
Оксана Бєлявська,
кандидат архітектури,
науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського