Одним із найдавніших видів народного декоративного мистецтва є вибійка. Завдяки простій техніці нанесення візерунка вона набула значного поширення в багатьох країнах світу, зокрема в Україні.
На думку фахівців, найдавніші вибійки, знайдені на території України, є грецькими тканинами VІ-V ст. до н.е. Дослідниця Романа Дутка аргументує припущення про існування вибійництва у скіфів. Рештки давньоруської вибійки ХІ-ХІІІ ст. та інші свідчення стверджують, що цей спосіб оздоблення тканин був відомий майстрам Київської Русі і займалися ним окремі спеціалісти. У ХV ст. вибійкою і тисненням прикрашали шкіряні оправи книг. У ХVI ст. працювали майстри-колтринники, які виготовляли настінні вибійчані оббиття.
З ХVІІІ ст. шлях розвитку української вибійки був відмінним від загальноєвропейського. Обсяги вітчизняного механізованого виробництва не були значними. Тому навіть до середини ХХ ст.(останній сплеск після Другої світової війни) існувало ручне вибійництво. Майстри декорували одяг і предмети вжитку, набиваючи узор на тканину при замовнику.
Вибійка в Україні виконувалась різними техніками: олійною, резервними:запарною (заварною) та кубовою. Резервні способи були завезені до Європи наприкінці ХVІІ ст. Ост-Індською компанією. Найширшого розвитку набула олійна вибійка: фарбу наносили на дошку, поверх неї накладали полотно та викачували валком, або дошку, покриту фарбою, накладали на тканину і прибивали дерев’яними молоточками. При виготовленні багатоколірних вибійок для кожної барви необхідно було вирізьбити окрему дошку (на Полтавщині їх називали «лице») з певними мотивами, що входили , як складові частини, в загальний орнаментальний малюнок.
Заварна техніка полягала в тому, що спочатку дошкою на тканину набивали протраву, потім її занурювали в гарячу фарбу, яка забарвлювала волокна тканини в місцях, оброблених резервом. При запарній техніці фарбу набивали разом з протравою, а потім закріплювали парою.
При «кубовій» — орнамент набивали резервною масою – «вапном» , що захищало узор від забарвлення. Незахищена частина тканини зафарбовувалася в синій колір індиговим барвником у великих бочках (кубах), а вапно змивалося кислотою.
Фарби для вибійок виготовляли передусім з природних барвників, а з ІІ пол. ХІХ ст. з’являються штучні – анілінові.
У ХІХ - на початку ХХ ст. ручне вибійництво поступово скорочується під тиском продукції іноземних та вітчизняних підприємств. На Полтавщині відновленню вибійчаного промислу сприяло губернське земство, долучаючи до цієї справи інтелігенцію та фахівців. 1911 р. у Дігтярях Полтавської губернії було відкрито вибійчану майстерню. При решетилівському ткацькому навчально-показовому пункті та у майстерні с. Олефірівка Миргородського повіту з 1912 р. теж впроваджується виробництво вибійки. Серед майстрів декоративної вибійки ХХ ст. значне місце займає Є. Повстяний. У 1918-1922 рр. майстер працював в Опішні, Полтаві, Решетилівці. Він модернізував процес, використовуючи трафарети.
Зразки вибійки, які дійшли до нас, мають велику історичну та художню цінність. Вони свідчать про естетичний смак, невичерпну фантазію, хист майстрів багатьох поколінь, відзначаються різноманітністю геометричних і рослинних побудов, чітким ритмом композицій.
Музейна колекція вибійки становить сотні одиниць зберігання. Формувалася вона протягом ХХ ст. Перші експонати, зібрані під час експедицій до Полтавського, Миргородського, Хорольського, Кременчуцького, Переяславського повітів надійшли в 1905-1915 рр. від вчених-музейників І. Зарецького, К. Мощенка, братів Щербаківських, з лубенського приватного музею К. Скаржинської. Пізніше збірка поповнилася предметами, переданими з Академії архітектури України (1946 р.). 1959-1960 рр. у вдови В. Черченка, головного художника земських кустарно-промислових майстерень, були закуплені вибійчані тканини, виготовлені у цих майстернях.
На музейній виставці, яка нещодавно розпочала свою роботу, представлена більшість згаданих експонатів, а також твори сучасного полтавського майстра художнього різьблення на дереві В. Маркар’яна. Два роки він присвятив вивченню цього виду народного декоративного мистецтва, втіливши знання у відродження традиційних зразків ХІХ ст. та створення авторських робіт.
У сучасному світі речі з використанням вибійчаної тканини можуть стати окрасою будь-якого одягу, інтер’єру, привнести в них цікавий акцент, родзинку, зробити їх неповторними.
Література: 1. Дутка Р. М. Українські вибійчані тканини. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – Львівська академія мистецтв, Львів, 1995 [Електронний ресурс]/Режим доступу:http://cheloveknauka.com/ukrainskie-nabivnye-tkani 2. Статистичний довідник по Полтавській губернії на 1913 рік. – Вип. 6. – Полтава, Тип. пр. Дохмана. – 1912 р. 3. Пісцова М., Старченко В. Формування колекції вибійчаних тканин у Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського // Полтавський краєзнавчий музей. Збірник наукових статей : Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток. – Полтава : Дивосвіт, 2016. – Вип. ХІ. – С. 301 – 314.
М. Пісцова, завідувачка відділу етнографії Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського,
І. Власенко, старший науковий співробітник відділу етнографії Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.
