23 квітня День народження Олеся Юренка

23 квітня святкував свій День народження полтавський письменник, поет, журналіст, музейник Олесь Юренко (1912 – 1990), людина скромна і непересічна, один із фондоутворювачів Наукового архіву Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.

Народився Олександр Степанович Юренко на Миколаївщині у багатодітній робітничій родині, але вже з десятирічного віку все подальше його життя пов’язане із Полтавщиною, батьківщиною його батька. Тут, у с. Висока Вакулівка Козельщинського району пройшло його дитинство, навчання у початковій школі, тут були написані перші вірші. Потім, після навчання у Решетилівській семирічці і Полтавському індустріальному технікумі, вчителював у школі в с. Приліпці, працював у редакції Козельщинської районної газети «Розгорнутим фронтом», публікував вірші і нариси у місцевих та республіканських газетах, журналах, альманахах і збірниках, знайомився із письменниками, поетами, редакторами.

Неможливо применшити роль, яку відіграв О.С. Юренко у долі відомого українського письменника Олеся Гончара. У своєму листі до Юрія Олександровича Юренка Олесь Терентійович писав: «Семирічку я закінчував у селі Бреусівці того ж Козельщинського району, це була голодна весна 1933 року, половина нашого класу вимерла з голоду, і ми, що вціліли, приходили на уроки вже з пухлими ногами. Батько Ваш тоді саме працював у Козельщині, секретарем райгазети, він підтримував мене у моїх школярських літературних спробах і коли дізнався, в якій я скруті перебуваю, одразу після 7 класу покликав мене на роботу в редакцію, забравши туди із Хорішок і Василя Тараненка». Юнацьке побратимство, що тоді зародилося, обидва Олесі пронесли через усе життя – у листуванні, зустрічах, спільних проектах. Так, наприкінці 1930-х років Гончар і Юренко, разом із письменником Дмитром Косариком, стали ініціаторами створення Мануйлівського літературно-меморіального музею Максима Горького, директором якого Олександр Степанович працював до мобілізації на фронт у 1941 році, а у 1969 – 1972 рр. – музею Давида Гурамішвілі у Миргороді.

Війну Олесь Юренко пройшов від Дніпра до Волги, воював під Сталінградом, був лейтенантом стрілецького батальйону, співробітником фронтової газети, політпрацівником. Демобілізувавшись восени 1946 року, оселився у Полтаві, влаштувався на роботу в «Зорю Полтавщини» і продовжив заняття літературою. Його вірші і нариси друкувалися в обласних і центральних газетах, журналах «Дніпро», «Вітчизна», «Україна», перекладалися мовами народів СРСР, на них писали музику О. Білаш,А. Філіпенко, Г. Верьовка, Г. Давидовський та інші популярні тоді композитори.

Ставши членом Спілки письменників України, Олесь Юренко десять років (1957 – 1967) очолював її Полтавське обласне відділення. Завжди вболівав за початківців, редагував, рецензував, допомагав видавати їхні твори, давав рекомендації для вступу до Спілки. У листі його до Наталії Забіли (1964 р.) знаходимо прохання допомогти «пробити» першу збірочку Миколи Стеценка. В іншому, до О. Новицького, Юренко згадує: «Те, що у «Мистецтві» виходить збірка пісень Андрія Пашка, - хіба то не мої зусилля? Боже мій, скільки я пописав, щоб видали її!». Удвох із Григорієм Литваком опікувалися долею народних поетес Христини Литвиненко і Марфи Бондаренко, допомогли їм видати у Києві перші книжечки, вирішували побутові питання. Свого ж «пробивати» не вмів. Встиг видати лише три невеличкі поетичні збірочки – «Полтавське літо», «В тополинім краю», «Неспокійні стежки» та оповідання «Ганнуся». Бо робота «гвинтика» у тоталітарній бюрократичній системі не залишала часу й сили не тільки на «пробивання», а й на власне письменницьку працю. Безвідмовно і сумлінно виконував свою роботу, тягнув цілий «віз» громадських навантажень: член Літфонду, член обкому партії, член правління товариства «Знання», член художньої ради Обласного музично-драматичного театру, член правління товариств Радянсько-Болгарської, Радянсько-Польської, а пізніше ще й Українсько-Грузинської дружби, громадський заступник директора видавництва «Дніпро», член редколегії «Прапору»… До цього треба додати участь у журі конкурсів, ювілейних комісіях до державних і літературних свят, редагування колективних збірників, путівників, підготовку сценаріїв фестивалів, декад інтернаціональної дружби, «Поетичних весен» тощо. Якось у середині 60-х нарахував аж 19 таких безоплатних «посад», які займав одночасно. А це ж нескінченні наради, збори, з’їзди, пленуми, виступи, звіти, плани, довідки… «Заганяли мене, брат, ой як заганяли! І не снилося! Нікому тут письменники не потрібні. А потрібні просто-напросто чиновники», – скаржився у листі Ф. Больгеру. Пенсії чекав, як початку нового життя, яке присвятить, нарешті, улюбленій письменницькій праці.

А ще ж мав п’ятеро дітей, яких не раз називав своїми найкращими творами, діждався чотирнадцяти онуків і чотирьох правнуків («Оце – так, творчість! Це вам не віршики писати!»).

«Петро Йосипович Панч назвав мене оце недавно бджілкою, – і я зрадів! Адже це хоч і маленька, зате корисна комаха. Значить, і я не марно живу на білому світі: десь і моє малесеньке вічко приліпилося у величезному щільникові української радянської літератури. Якби то мій нектар, який я збираю у моєму рідному тополиному краю, та приніс людям користь…» (із листа М. Стельмаху, 15.05.1962).

До кожного дня народження Олесеві Степановичу листоноша доставляв по декілька сумок поздоровлень. «Людиною-сонечком», «духовним наставником», «братиком», «патріархом добрих справ» називали його у листах близько півтисячі друзів із різних, навіть найвіддаленіших куточків Радянського Союзу. На сьогодні епістолярна спадщина письменника, збережена і передана до музею його сином Юрієм, становить декілька тисяч листів і листівок, систематизованих у 439 справ особового фонду в Науковому архіві ПКМ імені Василя Кричевського, а найцікавіші матеріали представлені в експозиції музею.

Фото із експозиції музею: Олесь Гончар і Олесь Юренко в с. Мануйлівці, 1966 рік.

Світлана Капко, науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.

21 04 23 yurenko