# НАША НЕЗАЛЕЖНІСТЬ #

День Незалежності України – це не лише державне свято. 24 серпня - не тільки дата створення нашої держави в сучасному вигляді, її день народження.

Незалежність потрібно повсякчас – щодня, щогодини, щохвилини відстоювати, підтримувати і захищати: словом, ділом, зброєю…

Серед тих, хто відіграв знакову роль не лише у становленні, а й у захисті української незалежності полтавець ВАЛЕРІЙ БОНЯКІВСЬКИЙ.

Війна та мистецтво. Валерій Боняківський (1970 – 2014 рр.)

Художник. Реставратор. Приватний підприємець. Військовий льотчик. Учасник АТО. Це все – він, Боняківський Валерій Євгенович. Народився 14 січня 1970 року у місті Полтава в будинку, що неподалік від військового аеродрому – і, мабуть, саме тому з дитинства марив авіацією, мріяв підкорювати небо. Другою пристрастю був живопис.

Мама виховувала Валерія одна – чоловік трагічно загинув, коли дитині виповнилося лише півроку. Матері Валерія потрібно було працювати, тому віддала сина в дитячі ясла у вісім місяців. Хлопчик у садочку часто хворів, а пішовши до школи, став займатися плаванням, дзюдо, вільною боротьбою, завдяки чому його здоров'я зміцнилося. Навчався у школі №11 міста Полтави. Встигав і в загальноосвітній школі, і в художній, ще й до спортивних секцій ходив. Школу закінчив на відмінно, одночасно з 1982 по 1986 роки навчався у художній школі, яку теж закінчив із відзнакою, подолавши її чотирирічний курс за три роки. Отримавши атестат, вступив до Ворошиловградського вищого авіаційного училища штурманів. Навчався там два місяці, але перед прийняттям присяги його відправили додому, а на його місце взяли одного із синів воєначальників. Мати умовила Валерія вступити до інституту, але він навмисно «провалив» екзамен і опїхав знову у Ворошиловград навчатися на льотчика-винищувача. Готували Валерія за спеціальною програмою до війни в Афганістані. Так що всі практичні заняття з ведення бою він з товаришами відпрацьовував у реальних умовах. Служив у ВПС Радянської армії, літав на штурмовиках Су-25. Мама згадує: «На щастя, 15-го лютого 1989 року вийшов наказ про виведення військ з Афганістану тому їх, готових льотчиків-винищувачів звільнили в запас. На той час Валерію було лише 19 років і він мав звання – лейтенант» [6, с.33]. На цьому військова кар’єра закінчилася, але як відголосок, як пам'ять про ті пережиті в юному віці події, Валерій взяв собі позивний «Кабул», під яким його і знали хлопці з АТО.

Коли почалися воєнні дії в Донецьку, він написав чотири рапорти, щоб його призвали на службу, однак офіцера чомусь не брали. Будучи офіцером запасу, він, лишаючись вірним присязі, як сотні кращих синів українського народу, не зміг спокійно спостерігати за подіями у країні. Щоб зупинити російську агресію та зберегти мир на рідній землі, змінив своє звичне життя, змінив теплу родинну атмосферу, піклування про дружину та доньку на тернистий шлях воїна. Він казав: «Мамо, в мене є кого захищати – в мене є ти, є три доньки, навіть онук. І я хочу, щоб усі ви жили щасливо і безпечно. Мене в житті вчили малювати і воювати. У малюванні в мене вже учні є, тепер піду учити хлопців воювати» [6, с.24 ]. Не дочекавшись призову, Валерій Боняківський пішов добровольцем на війну в травні 2014 р., приєднався до бійців Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» і вирушив на схід. Згодом, не полишаючи фронту на Донеччині, він став до лав одного з підрозділів БПСМОП «Дніпро-1», де був командиром штурмової розвідувальної групи (у званні старшини міліції). Чоловік понад усе любив своїх рідних дівчат: маму Марію Карпівну, трьох дочок і онука Максима. Найменшому Боняківському, як виросте, хотів купити скрипку, аби до рук зброї не брав.

Якщо говорити як про художника, то про таких людей говорять: народився з пензлем у руках.

Із дитинства Валерій любив малювати. У школі вчителька, побачивши здібності учня, порадила навчатися в студії образотворчого мистецтва. Один рік він навчався в студії при Будинку культури бавовнопрядильної фабрики. Потім її закрили, порадили звернутися в міську художню школу. Марія Карпівна вмовила майбутнього художника навчатися у художній школі. Молода вчителька зуміла знайти такі слова, щоб зацікавити Валерія, і домовилася з ним, що він буде приходити і показувати свої роботи. Саме ця вчителька, на думку матері воїна, дала тоді путівку в творчий шлях Валерія, як художника. Його уміння малювати згодилося і в армії, це заняття стало йому у нагоді і у важкі часи перебудов. Через розформування військових частин, кар’єра льотчика повною мірою не реалізувалась. Життя внесло свої корективи. Колективу художників-аматорів місцева влада дозволила зробити вернісаж біля Полтавського академічного обласного театру ляльок, і тоді Валерій повністю присвятив себе цій справі. Згодом художники об’єднались і створили свою спілку «Мистецтво», у якій Валерій був членом ради. Пізніше, частина художників, в тому числі і Валерій створили спілку «Живопис», де він був заступником голови спілки. А з 2005 р. став членом правління спілки «Полонія». Художники почали виставляти свої роботи в різних закладах Полтави, і Валерій з головою поринув у цю справу. Перша його робота – це портрет мами, який був подарований їй на день народження. Наступною роботою став автопортрет. Валерій увесь час був у творчому пошуку, пробував себе у різних напрямках і працював у різних техніках: то пензлем, то мастихіном, а був період, коли виконував картини аерографом. У середовищі полтавських митців він був відомий за жартівливим прізвиськом «Полковник». Картини неодноразово експонувалися на персональних виставках (зокрема, у Полтавському художньому музеї імені М. Ярошенка), багато з них нині зберігаються в мистецьких колекціях в Україні й за кордоном: Америці, Канаді, Польщі, Німеччині, на Близькому і Далекому сході, Росії, а в Угорщині взагалі близько 30 картин. Також кілька картин знаходяться у фондах Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, в т. ч. найперша, написана ним робота − портрет мами, який був подарований їй на день народження. Був учасником міських, обласних, республіканських і закордонних виставок.

Життя Валерія Боняківського обірвалося 16 жовтня 2014 р. внаслідок мінометного обстрілу поблизу села Нестайлове ( Ясинуватський район) під Донецьком. Він був керівником розвідувально-диверсійної групи, разом із бойовими побратимами пішов у черговий бойовий вихід, із якого, на жаль, йому вже не судилося повернутись. Подвиг Валерія Боняківського навічно закарбувався у людській пам'яті й новітній історії, як приклад незламності, сили духу та служіння своєму народові і країні. Поховали героя на центральному кладовищі міста Полтави, на Алеї Слави.

За день до вручення нагород родинам загиблих бійців у Полтаві, у художньому салоні, відкрилася чергова виставка робіт Героя АТО, члена творчого об'єднання полтавських художників «Живопис» Валерія Боняківського. На кожну виставку приїздили і побратими Валерія, щоб побачити картини і розповісти іншим про його творчість. Найбільше всіх вразила виставка картин у художньому салоні, у 2015 році, до річниці з дня загибелі Валерія, колеги по пензлю присвятили її 45-ти річчю загиблого захисника Вітчизни. На цій виставці була представлена його остання і незакінчена робота, де художник написав двох коней-вожаків, які вирвалися вперед, а позаду табун, якого він так і не дописав, бо пішов на фронт. Обіцяв закінчити роботу, як повернеться. Виставка тривала три тижні, і ті, хто відвідував її не один раз говорили, що картини ставали поступово наче кращими. Таке враження, що художник прописував їх по-новому.

Героя посмертно відзначили на державному рівні. Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 р., за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно) та відзнакою «За вірність народу України» І ступеня (посмертно).

У жовтні 2017 р., до третьої річниці з дня загибелі, мати льотчика презентувала книгу спогадів «Кабул: Шлях мужності». Ця книга є результатом роботи людей різного віку, професій, уподобань, яких об'єднує одна спільна риса – патріотизм та безмежна любов до України.

На фасаді Полтавської загальноосвітньої школи №-11 відкрили меморіальну дошку в пам'ять про випускника закладу Валерія Боняківського – воїна-художника. Його вабило небо, та земля не відпустила. Так можна сказати про 45-ти річного військового. Автопортрет, на якому він зобразив себе у формі пілота на фоні неба та літака, став основою для виготовлення меморіальної дошки, що тепер назавжди увічнила образ полтавського героя.

У фондах та архіві Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського зберігаються особисті речі Валерія Боняківського

1. Чохол від бронежилета (дві одиниці).

2. Бойовий прапор з написами бійців.

3. Портрет мами художника Боняківської М. К.

4. Студентський квиток.

5. Почесна грамота Боняківського В. Є. (дві одиниці за травень 1987 р., квітень 1989 р.).

6. Фото чорно-білі та кольорові.

7. Табель успішності Валерія Боняківського.

8. Облікова карточка члена ВЛКСМ.

9. Свідоцтво про навчання Боняківського В. Є.

10. Запрошення на виставку (Польща).

11. Анкета Боняківського В. Є.

12. Грамота Боняківського В. Є. (1980 р.).

13. Подяка Боняківському В. Є. (2005 р.).

14. Дипломи (дві одиниці 2006, 2007 рр.).

15. Відгук на відвідування виставки картин Полтавських художників.

16. Посвідчення Боняківського В. Є.

17. Періодичне видання «Від Вісли до Ворскли».

18. Шолом льотчика.

19. Пензлі для малювання (чотири одиниці).

20. Мастихін.

21. Футболка Боняківського В. Є.

22. Картина. Пейзаж (незакінчена робота 75х50 см.).

23. Картина. Храм (незакінчена робота 50х70 см.).

24. Планшет льотний Боняківського В. Є.

25. Документи особисті (нотатки, записи, розрахунки).

26. Зошит учнівський.

27. Тюбики з олійними фарбами (три одиниці).

28. Запальничка у шкіряному футлярі.

29. Олівець для малювання.

Кажуть, пам'ять вмирає останньою… Так кажуть, але хай вона ніколи не вмирає. Пам'ять для нас, сучасників – велике і дороге багатство, що несе людству і радість, і мудрість. Воно наповнює світлом життя. Тільки пам'ять переносить із покоління у покоління все чисте і високе – людське добро та духовну силу.

Література

1. Боняківський Валерій Євгенович. − Електронний ресурс. ‒ Режим доступу: http://oblrada.pl.ua/index.php/the-news/5444

2. Боняківський Валерій Євгенович («Кабул»). − Електронний ресурс. ‒ Режим доступу: http://memorybook.org.ua/2/bonyakivsky.htm

3. Логвиненко Ю. Вічна пам’ять полтавським кіборгам. − Електронний ресурс. ‒ Режим доступу: https://tribuna.pl.ua/news/vichna-pam-yat-poltavskim-kiborgam/

4. На фасаді 11-ї школи у Полтаві відкрили меморіальну дошку на честь воїна-художника. − Електронний ресурс. Режим доступу: http://poltava.today/uk/news/show/236/

5. Указ Президента України №838/2014. Про відзначення державними нагородами України. − Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/8382014-17955

6. Кабул. Шлях мужності: спогади про Валерія Боняківського. – Полтава: Полтавський літератор, 2017. – 164 с.

Ірина Тарасу, старший науковий співробітник музею