#Наша_незалежність #Марафон_30

Своєрідність архітектурного обличчя українських міст протягом багатьох сторіч визначалася культовими будівлями, які були не тільки культурно-духовними центрами, носіями ментальності нації, найвищих надбань її культури і традицій, а й містобудівними та композиційними домінантами. Храмові комплекси ставали головними вузлами містобудівної структури. Собори та церкви, костьоли та кірхи, синагоги та мечеті увінчували собою міські площі, замикали вулиці, які зазвичай називалися їх іменами, надавали міським панорамам довершеного вигляду і величі, ліричності і художньої виразності.

У Полтаві перші культові будівлі – дерев’яні православні церкви – згадуються з XVII ст., а перший кам’яний храм був побудований в середині XVIII ст. На початку ХХ століття в Полтаві налічувалося 18 православних храмів і 12 домових церков [1, 16]. Діяли також католицький костьол, лютеранська кірха та близько десятка синагог. За роки радянської влади кількість культових споруд різко скоротилася. Переважну більшість храмів різних конфесій було знищено в 1930-ті роки. Релігійні громади, втративши свої приміщення, саморозпустилися або пішли в глибоке підпілля. В напівзруйнованому вигляді, пристосованими під різні господарські потреби, пережили важкі безбожні роки будівлі Хрестовоздвиженського монастиря, Сампсоніївська, Миколаївська церкви, дзвіниця Свято-Успенського Собору, Воскресенська церква у с. Пушкарівці, капличка на вул. Зінківській. Діючими ж за радянських часів лишалися всього три православні храми: Свято-Макаріївський собор, Спаська (з перервою між 1934-1945рр.) та Петро-Павлівська церкви.

Процес всебічного духовного відродження розпочався з горбачовською «перебудовою» та розпадом Радянського Союзу – з кін. 80-х - поч. 90-х років ХХ ст. Було відновлено діяльність переслідуваних раніше конфесій та церков, почалася масова реєстрація релігійних громад.

Прийнятий у 1991 р. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” задекларував чимало положень стосовно майнового стану релігійних організацій, зокрема забезпечення їх культовими приміщеннями та майном [2]. Відповідно до Указу Президента України Л. Кравчука “Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна” (№ 125 від 4 березня 1992 р.), Кабінет Міністрів України мав визначити пам‘ятки архітектури, які можуть бути передані релігійним організаціям. Органам виконавчої влади та місцевого самоврядування давалася низка доручень, зокрема, щодо передачі у власність чи у безоплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням; проведення інвентаризації культового майна, що зберігається у фондах музеїв та архівах для вирішення питання про можливість його подальшого використання за призначенням; сприяння релігійним організаціям у зведенні культових будівель. Вцілілі культові споруди поверталися до своїх колишніх господарів. Замість зруйнованих храмів започатковувалося будівництво нових [3, 378-390].

Цей процес не був легким і безболісним. Він характеризувався такими негативними явищами, як зволікання місцевої влади із виділенням земельних ділянок під культове будівництво, міжконфесійні суперечки за володіння будівлями та ділянками, нестача у релігійних громад коштів на відновлення і будівництво храмів.

Та слід зауважити, що в Полтаві вже до початку 1992 р. віруючим було повернуто практично всі наявні храми, хоча в багатьох інших містах України й досі триває тяганина щодо відновлення прав релігійних громад на свої культові споруди, а з 1991 р. на виділеній міською радою ділянці вже велось будівництво першої нової церкви (Свято-Покровська у мікрорайоні Сади-2).

Однією із найскладніших проблем для традиційних церков стала відсутність кваліфікованих кадрів архітекторів, які б мали вірне уявлення про канони та традиції будівництва храмів. За більш ніж сімдесят років панування войовничого атеїзму повністю було втрачено досвід, забуто принципи, норми та правила церковного проектування. В радянських навчальних закладах, як відомо, не готували церковних архітекторів.

«Для проектування храму абсолютно недостатньо володіти композиційною майстерністю, уміти вирішувати функціональні та конструктивні питання. Насамперед, тим, хто наважується братися за проектування храмів, необхідно прийти до розуміння самої сутності православного віровчення. А також усвідомити, що цивільна архітектура є віддзеркаленням чи наслідком науково-технічного прогресу, а церковна – матеріалізацією непорушної, вічної і незмінної православної доктрини», – писав відомий полтавський архітектор, автор багатьох проектів православних храмів В. О. Трегубов [4, 165].

Гострий попит на архітектурні кадри породив пропозицію. З 1996 р. на базі Полтавського державного технічного університету почала працювати створена за ініціативою В. О. Трегубова проектно-дослідницька майстерня «Храм». Основним напрямом її роботи було проектування нових православних храмів, реконструкція та реставрація історичних церковних об’єктів, історичні та теоретичні дослідження сакральної архітектури. Головною науково-дослідницькою роботою майстерні став проект відтворення видатної пам’ятки українського бароко – Свято-Успенського собору. Залучаючи до проектних та дослідницьких робіт студентів архітектурного факультету, майстерня сприяла підготовці нових кадрів церковних архітекторів.

В 1990-ті роки виникла ще одна проектна організація, співробітники якої стали авторами не тільки великої кількості цивільних будівель, але й ряду оригінальних храмових споруд – «Архпроект» – проектна організація Спілки Архітекторів України (керівник М. В. Карюк).

Декілька об’єктів сакральної архітектури наприкінці ХХ століття було спроектовано співробітниками полтавського філіалу проектно-дослідницького інституту «Укрміськбудпроект» (директор Б. М. Петтер).

                Релігійне відродження кінця ХХ ст. в Полтаві, як і на всьому пострадянському просторі, носило плюралістичний, поліконфесійний характер. Поряд із православними храмами поставали молитовні будинки та інші сакральні споруди віруючих інших напрямів християнства: католицьких та протестантських християнських громад – адвентистів, євангельських християн-баптистів, свідків Ієгови, п’ятидесятників, а також представників різноманітних нехристиянських віровчень.

Знаково, що першою сакральною спорудою, побудованою у Полтаві після 1914 року практично без підтримки влади, лише за народною ініціативою, працею та коштом віруючих людей, стала Свято-Покровська церква УПЦ КП (арх. В. Трегубов і С. Шпіка, 1992-1996 рр.). 22 червня 2002 року, в Троїцьку поминальну суботу, поблизу храму було освячено хрест-пам’ятник українцям, загиблим від Голодомору 1932–1933 років. У 2010 р. з ініціативи настоятеля, о. Миколая Храпача було збудовано дзвіницю.

Одночасно із будівництвом нових храмів у Полтаві почалась реставрація та реконструкція вцілілих історичних культових споруд: Вознесенської церкви на Пушкарівці, храму Святого Сампсонія Странноприїмця на полі Полтавської битви, Петро-Павлівської церкви у передмісті Дублянщина, Хрестовоздвиженського жіночого монастиря.

У 1995 році було освячено Троїцьку церкву на монастирському подвір’ї (арх. Ю. Олійник), збудовану на місці храму, зруйнованого під час ІІ світової війни.

Протягом 1995-96 рр. науковцями-архітекторами майстерні «Храм» було ініціативно виконано попередні науково-дослідницькі пошукові роботи та розроблено ескізний проект відтворення в історичному вигляді, на місці її колишнього розташування, німецької Кірхи в Полтаві і створено програму-концепцію “Німецький дім”. У 1996 р. з цими науково-проектними розробками ознайомилися на своїх зборах представники відродженої лютеранської громади [5]. Але далі, як і в багатьох інших випадках культового будівництва, справа не пішла. За браком коштів громада досі змушена задовольнятися пристосованим під молитовний будинок приміщенням [6].

Особливою сакральною будівлею стала для міста освячена у 1999 році каплиця-пам’ятник в ім’я Архистратига Михайла – складова частина меморіалу пам’яті, який включає власне культову споруду і бронзову скульптуру скорботного янгола, що схилився над плитами з іменами загиблих правоохоронців (архітектори М. Карюк, В. Шевченко, скульптор В. Білоус).

В 90-ті рр. ХХ ст. у Полтаві зареєструвалися 8 громад Євангельських християн (баптистів, п’ятидесятників та незалежних), дві громади Адвентистів сьомого дня та одна – «Свідків Ієгови».

Першому своєму храмові, збудованому в Полтаві, Євангельські християни-баптисти дали символічну назву «Відродження». Землю під нього було виділено на околиці міста, у новобудові – мікрорайоні Левада, по вул. Миру, 26. Оригінальний проект у новаторському стилі розробили архітектори «Укрміськбудпроекту» О. О. Регін і М. О. Яковенко та інженер-конструктор Є. Попов. Пізніше в мікрорайоні Половки було побудовано церкву «Надія», а по вулиці Миру, 24, поруч із церквою «Відродження», облаштовано пристосоване приміщення під ще один баптистський храм – «Спасіння», а неподалік Громада Всеукраїнського Союзу Церков Християн Віри Євангельської П’ятидесятників (ВСЦ ХВЄП) «Нове життя» у 2001 році придбала і відреставрувала молитовний будинок на бульварі Богдана Хмельницького, 19 [7]. Адвентисти ж ще у 1992-1994 роках збудували свій головний храм методом народного будівництва на фундаментах колишнього літнього кінотеатру «Факел» по вул. Великотирнівській, за оригінальним проектом архітектора О.Л. Ротманського.

28 квітня 2000 р., вперше за всю історію Полтавської області, в центрі міста, по вул. Сінній, 20-а, в будівлі, спорудженій в традиційному східному стилі, відбулося відкриття міської Мечеті. Відтоді мусульмани Полтавщини мають можливість проводити свої релігійні відправи, одружуватись за мусульманським обрядами та духовно розвиватись. Серед відвідувачів Мечеті багато студентів із арабських країн, що навчаються у вищих навчальних закладах Полтави.

З 1999 р. по 2007 р. тривало відтворення головного православного храму міста – Свято-Успенського Собору, зруйнованого більшовиками у 1930-ті роки. Споруда відновлювалася у її історичному вигляді на місці, де ще з кінця XVII ст. існувала дерев’яна Успенська церква, а у 1770 р. було побудовано перший кам'яний собор Полтави. На сьогодні Свято-Успенський собор є не тільки релігійним, але й культурним, просвітницьким, і туристичним осередком, центром волонтерської і благочинної діяльності.

На початку 2000-х років придбали постійне приміщення для відправлення релігійних потреб по вул. Шилівській, 38 прихильники Товариства Свідомості Кришни. За короткий час із приземкуватої хатини в аварійному стані постав великий триповерховий храм із вівтарною кімнатою, залами для занять йогою і танцями, житловими кімнатами та підсобними приміщеннями і яскравим квітником навколо.

                Ціла низка нових оригінальних православних храмів з’явилася в місті на початку ХХІ ст. під патронатом тодішнього міського голови Анатолія Кукоби. Це – храм Святого великомученика і цілителя Пантелеймона, розташований біля могили Івана Котляревського (2000 р.); храм на честь великомучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії на пустирі напроти міського парку «Перемога» (2002 р.); Свято-Тихонівський храм на Затуринському кладовищі (2004 р.). У 2002 році була добудована і освячена Всіхсвятська церква на центральному міському кладовищі.

У 2002 р. освятили першу споруду – хрестильню – із запроектованого Валерієм Трегубовим храмового комплексу на території, прилеглій до переданої вірянам Української Автокефальної православної церкви пам’ятки місцевого значення, каплички по вул. Зінківській, 16. Внутрішнє оздоблення тимчасової церкви виконували члени громади, а ікони для іконостасу писав сам настоятель, о. Ігор Литвин. На жаль, на реалізацію усього проекту, як і на реставрацію унікальної історичної споруди, у вірян не вистачило коштів і наснаги.

                Всього ж у 2000-х роках у місті функціонувало близько 40 сакральних споруд, у яких відправляли богослужіння віруючі різноманітних релігій і культів, що задовольняло їх потреби у приміщеннях на 33,4% [8].

Активне культове будівництво в Полтаві є одним із найяскравіших показників загального духовного розвитку і піднесення міста протягом першого десятиліття незалежності. І хоча не можна сказати, що в цьому аспекті зовсім не існує проблем, та вочевидь розпочатий тоді процес релігійного відродження продовжується, і відбувається це, на наш погляд, у Полтаві набагато толерантніше, швидше і успішніше, ніж у більшості інших регіонів України.

Джерела та література

Кривий В. Духовність: Зб. статей. – П., 2009.

Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна. Указ Президента України № 125 від 4 березня 1992 року [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/125/92

Про свободу совісті та релігійні організації. Закон України від 23 квітня 1991 року // Закони України. – Т.1. – К., 1996. – С. 378-390.

Трегубов В. Стилістичні особливості української православної архітектури в аспекті сучасного містобудування// Полтавські єпархіальні відомості. – Ч.8. – 2002. – С. 164-167.

Жук В., Трегубов В. Історія і майбутнє унікальної пам’ятки (Лютеранська кірха Петра і Павла в Полтаві) // Вечірня Полтава. – 1998. – № 2. –9 січня. – С.2.

Павленко В. А., Пустовіт Т. П. Німецької Євангелійно-Лютеранської Церкви громада.// Полтавіка. [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://history-poltava.org.ua/?p=3549.

Мокляк В.О. Протестантизму громади// Полтавіка [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://history-poltava.org.ua/?p=3549

Звіт про забезпеченість церков і релігійних організацій України культовими будівлями та приміщеннями, пристосованими під молитовні станом на 1 січня 2013 року (Форма № 2). [Електроний ресурс] – Режим доступу: http://www.irs.in.ua/index.php?option

Світлана Капко, науковий співробітник музею. Фото автора.

21 06 18 nazalejnist01