ПАМ’ЯТНИК УКРАЇНСЬКИМ ЗАГИБЛИМ КОЗАКАМ – ПЕРШИЙ КРОК ПОВЕРНЕННЯ ПАМ’ЯТІ ПРО СВОЇХ

Саме так і слід трактувати монумент, що постав у Полтаві восени 1994 року та був урочисто відкрий 9 вересня. З того часу полтавці незмінно вшановують пам’ять загиблих українських козаків у День незалежності України та у День українського козацтва, сприймаючи пам’ятник і урочистості побіля нього як непорушну даність. Проте, так було не завжди.
Колись, на світанку Незалежності, Полтава була, тоді ще здавалося, що навічно, спаяна з імперською історією як місто «слави російської зброї». Полтавці, у масі своїй, не замислювалися про те, що Північна війна 1700–1721 років і зокрема облога Полтавської фортеці та Полтавська битва 1709 року забрали життя сотень українських козаків, потім забутих і зганьблених імперською історією на майже 300 років. Їх, полеглих українських козаків, завжди згадували побіжно і зневажливо, як найманців, що воювали з обох боків – російської армії Петра І та шведської армії Карла ХІІ. До російської армії зарахували усіх, без винятку та розбору за станом і національністю, прирівнявши до героїв. Натомість козаків гетьмана Івана Мазепи і Костя Гордієнка, що воювали за волю України разом зі шведами, охрестили зрадниками і маргіналізували, знищивши ціннісні україноцентричні орієнтири для українського суспільства і полтавської громади зокрема.
На пам’ятнику викарбуваний лаконічний і досить нейтральний напис «Українським загиблим козакам», хоча на початках проєктування він був іншим – «Українським загиблим козакам, полеглим у Полтавській битві за волю України», а це вже, погодьтеся, абсолютно інші зміст і сенс, що конкретизують важливість події, згадуваної на пам’ятнику, і спрямовують глядача саме до трагічних для України подій 1709 року.
Початок 1990-х років у країні був політично бурхливим, не оминули державотворчі події і Полтаву. Зростала політизованість та активність національно орієнтованих полтавців, з’являлись перші демократичні громадські об’єднання. Поступово зміни у світогляді містян ставали відчутними – відбувались мітинги протидії комуністичним силам, громадські акції вшанування пам’яті українських героїв, дискусії науковців та краєзнавців щодо визначення місця Полтави у переломний історичний час. Певним чином лібералізувалися відносини між владою і громадою, але про абсолютне сприйняття, відмінної від імперсько-радянської офіційної, національної історії та українських героїв було надто далеко. Через те і архітектурна меморіалізація у Полтаві була суворо регламентована і обмежувалася вшануванням біль-менш несуперечливих постатей та неподразнювальних подій. Про перегляд значущості Північної війни та впливу її на долю України не йшлося, а про злам стереотипу «Полтава – місто слави російської зброї» і поготів.
Перший крок у напрямку повернення пам’яті про своїх вдалося зробити головному художнику Полтави 1992–1993 років Віктору Михайловичу Батуріну, який продумав і проголосив ідею увічнення усіх визначних місць Полтави матеріальними знаками. Його масштабний проєкт мав стати довготривалим, розрахованим на прийдешні покоління архітекторів і художників, здатних реалізувати цей задум. Самому Віктору Батуріну не довго довелося втілювати у життя ним же окреслені перспективи – він рано і зненацька відійшов у засвіти 11 листопад 1993 року. Митець не дожив до дня відкриття пам’ятника загиблим українським козакам, автором і натхненником якого він був.
Разом з художником Віктором Батуріним над пам’ятником працювали полтавські митці: скульптор Володимир Іванович Білоус (22.01.1948 – 28.12.2003), архітектори Віктор Сергійович Шевченко (нар. 29.05.1959) і Юрій Павлович Олійник (нар. 25.07.1952 р.).
Місце для розташування гранітного козацького хреста, а саме він є провідним елементом художнього образу пам’ятника, обрано теж не випадкове. Окрім того, що плацик на початку Панянського бульвару має яскраву містобудівну значущість – бо тут починається променад до оглядового майданчику з видом на Монастирську гору з архітектурним ансамблем Хрестоздвиженського монастиря, чималою є його історична цінність і глибока символічність. На цьому місці, побіля Панянківського узвозу, стояла Спаська башта з брамою в’їзду до козацької Полтавської фортеці.
Данину козацькій славі віддано деталями у підніжжі пам’ятника – в основі хреста покладена пара бунчуків, символів гетьманської влади, та щит з давнім гербом Полтави. Тут немає нічого випадкового, кожна риса, кожна подробиця на своєму місці і має усім зрозумілий сенс. Монумент є мистецьким маніфестом утвердження національної самоідентифікації.
Пам’ятаємо автора, художника Віктора Батуріна, і щиро дякуємо за його прекрасний спадок Полтаві.

Для підготовки публікації використані матеріали джерел: Архітектори і місто / уклад. та ред. Бєлявська О. Ю. – П., 2018. – С. 108–109; Виктор Батурин: художник и его музеи / авт.-сост. С. Ф. Пичугин. – П., 2017. – С. 280–281; Шебеліст С. Полтавська Мазепіана. Історична пам’ять як поле битви. – URL: https://zaxid.net/statti_tag50974/.
Оксана Бєлявська,
кандидат архітектури,
науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського

Фото:
Урочисте відкриття пам’ятника Українським загиблим козакам 9 вересня 1994 року. Автор фото Валерій Черкас, фотожурналіст газети «Зоря Полтавщини».

21 08 11 kozaky