Микола Арандаренко та його опис Більського городища

До 175-річчя написання праці М. І. Арандаренка (1798–1867) «Записки о Полтавской губернии».

З-поміж дослідників Більського городища кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. вирізняється автор однієї з перших і загальновідомих історико-краєзнавчих праць про Полтавщину — «Записок о Полтавской губернии» — відомий історик, статистик, етнограф М. І. Арандаренко (1798–1865). У 2021 р. виповнюється 175 років від часу її написання, отже варто нагадати загалу про людину, офіцера, фахівця-управлінця чи не найвищого рангу, нашого земляка, який серед усього іншого мав інтерес до найдавнішого минулого краю й до об’єктів його історико-культурної спадщини.

Таємний радник Микола Іванович Арандаренко – відомий як офіцер лейб-гвардії кінної артилерії, управитель Полтавської палати державного майна, цивільний губернатор Архангельскої губернії, сенатор, член Ради міністрів внутрішніх справ, письменник, учений і державний діяч колишньої імперії. До останнього часу відомості про нього обмежувались скупими рядками енциклопедичних довідників та інтернет-ресурсів й згадками у роботах окремих дослідників. Нещодавно в Полтаві з’явилося друком ґрунтовне дослідження, що детальніше характеризує непересічну постать цієї людини. Воно підготовлене Людмилою Борошко (Арандаренко) та Сергієм Борошко для щорічника Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського. З появою цієї робота в світ постать М. І. Арандаренка та його праці отримали більш багатогранне висвітлення.

Микола Іванович походив зі шляхетної дворянської родини, що мала значні угіддя і нерухомість у Чернігівській та Полтавскій губерніях. Народився він у с. Мала Кошелівка в Ніжинському повіті Чернігівськой губ. Отримав домашню освіту, а в 13 років був зарахований до елітного Пажеського корпусу в Санкт-Петербурзі. Після чотирирічного навчання переведений до спеціального класу, де прослухав курс воєнної академії. З 1820 р. служив у кінній артилерії. У званні підпоручика призначений ад’ютантом начальника артилерії гвардійського корпусу Санкт-Петербурга генерал-майора І. О. Сухозанета. У грудні 1825 р. брав участь у придушенні виступу декабристів на Двірцевій площі, що стало запорукою стрімкої офіцерської кар’єри, входження до вищих кіл столичної еліти, близькості до імператора Миколи І. Крім того, він захоплювався романтичною поезією, публікувався в літературному альманасі «Північні квіти» барона Дельвіга, «Дамському журналі», інших виданнях.

Брав участь у російсько-турецькій війні 1828–1829 рр. як ад’ютант начальника штабу облогових війск та артилерії гвардійського корпусу. Був учасником більшості битв, облоги кількох турецьких фортець, зокрема Браїлова, Шумли, Варни, за що отримав «Золоту шаблю» із написом «За хоробрість» та військове звання лейб-гвардії поручик. Учасник польської кампанії 1830–1831 рр. Службу продовжував у Тамбовській губернії, Твері, Нижньому Новгороді, Санкт-Петербурзі. У 1832 р. – гвардії поручик артилерії, 1835 р. – капітан; 1838 р. – гвардії полковник артилерії. У березні 1838 р. звільнився з війської служби з мундиром і пенсією лейб-гвардії полковника.

Завдяки підтримці графа П. Д. Кисельова, колишнього командувача військами за турецької кампанії 1828–1829 рр., а в той час першого Міністра державного майна (1837–1856) і члена Державної ради, в 1838 р. очолив одну із чотирьох експериментальних палат, введених у найбільших губерніях, – був призначений управляючим Полтавською палатою державного майна, підпорядкованою винятково графу Кисельову. Ця палата об’єднувала радників, асесорів, губернського лісника і землемірів, виконувала господарські регулюючі функції з продажу незаселених державних земель, їх обміну, передачі в оренду, збору податків і т. ін. До обов’язків М. І. Арандаренка входило управління державними землями і державними селянами, їх громадським життям. Він був наділений, фактично, надзвичайними повноваженнями, і його влада на Полтавщині часом перевищувала губернаторські повноваження, розповсюджуючись на 15 повітів, 261 волость, 17 міст та близько 9 тис. поселень. У віданні палати значилось 1,1 млн. десятин земли, котра належала державним селянам, та близько півмільйона десятин землі, що безпосередньо належала казні. До них долучалися лісові угіддя на 150 тис. десятин, водні ресурси тощо.

Микола Іванович провів ревізію державної власності в губернії, за короткий час розмежував і повернув державі поміщицькі землі, на які у власників не було документів. Це безкомпромісне вилучення викликало численні скарги. Боровся з кумівством і круговою порукою чиновників, присвоєнням ними громадських земель, контролював розподіл квот на виробництво і продаж спиртних напоїв, налагодив систему винного откупу в губернії. Звернув увагу на хижацьке знищення лісів, збідніння фауни та вплив цього явища на клімат і здоров’я населення. Тому почав практикувати вилучення козацьких і поміщицьких земель у державну власність з метою насадження нових лісових масивів. Став головою Товариства для заоохочення лісового господарства губернії, публікував результати лісогосподарської діяльності в різних виданнях.

За час служби у Полтавскій губернії М. І. Арандаренко вирішував чимало господарських і суспільно-значущих питань. Підтримував боротьбу з повенями, будівництво дамб, домігся введення заборони на будівництво глинобитних будівель під солом’яними стріхами у містах з метою запобігання руйнівним пожежам, для цього ж сприяв зведенню цегляних споруд. Для поліпшення обробітку ґрунтів як на Полтавщині, так і на всьому півдні імперії, популяризував і запроваджував легкий пароволовий плуг, до вдосконалення якого мав особисту причетність. Опікувався умовами розселення сімей ремісників та налагодженням виробництва сукна німецькими колоністами, які компактно проживали в Полтаві та Констянтинограді, підтримував їх діяльність в губернії, а отриманий досвід розповсюдив уже за перебування в Архангельську для колонізації незаселених територій крайньої півночі.

Напевне, навіть перерахувати той обсяг нововедень і справ, якими займався М. І. Арандаренко впродовж перебування на Полтавщині, буде надзвичайно важко. Та це не є завданням цієї публікації. Хоча в цьому контексті зовсім важко обійти його участь у збереженні пам’яток національної культурної спадщини. Наприклад, Микола Іванович долучився до збереження і сприяв відбудові Георгіївської церкви в с. Андруші Переяславського повіту, збудованої 1768 р. та пошкодженої повінню 1845 р. А найбільш значущий свій пам’яткоохоронний проєкт утілив у життя 1840–1844 рр., організувавши відбудову «другої Лаври» – Густинського монастиря XVII–XVIII ст., долучивши до цієї справи князя М. Г. Рєпніна-Волконського та архієпископа Полтавського Гедеона. Між іншим, на своїй «малій» батьківщині у с. Малій Кошелівці М. І. Арандаренко відкрив приватну школу, однією з найвідоміших вихованок якої стала М. К. Адасовська (сценічний псевдонім Заньковецька) – чи не найвідоміша українська акторка.

Родина М. І. Арандаренка в 1838–1856 рр. проживала у власному будинку в Полтаві та заміському маєтку в с. Плоскому Решетилівської волості. Мав він також хутір Аландаренко, названий у пам’ять про батька, розташований недалеко від повітового міста Прилуки.

М. І. Арандаренко був не тільки адміністратором та управлінцем, а й талановитим ученим і письменником. Він першим із дослідників Полтавщини почав збирати інформацію про рідний край не тільки в стінах бібліотек, а й шляхом проведення цілеспрямованих експедицій, зокрема, етнографічних та географо-природничих, використовуючи для цього регулярні інспекційні поїздки губернією. Звісно, до зацікавлень шефа долучалися й підлеглі, забезпечуючи Миколу Івановича попередньою інформацією. Проте, очільник майнової палати записував зібране сам, зрідка за допомогою секретаря. На протязі 10 років він постійно відвідував найвіддаленіші куточки Полтавської губернії, збираючи й аналізуючи статистичні, економічні, географічні та етнографічні матеріали. З поміж усього іншого, в цих дослідженнях знайшлося місце і для старожитностей Полтавщини.

Тому найбільшу відомість М. І. Арандаренко має як автор класичної історико-краєзнавчої та статистичної праці «Записки о Полтавской губернии», що була підготовлена 1846 р. і побачила світ у трьох книгах у Полтаві впродовж 1848–1852 рр.

30 листопада 1856 р. дійсний статський радник М. І. Арандаренко був переведений із затишної Полтавської губернії на північну окраїну імперії цивільним губернатором Архангельської губернії, де проявив себе як один із найвидатніших керівників величезної території. Тут він відроджував зруйновані на Біломор’ї за Кримської війни берегові укреплення, Архангельський порт, провів дослідження та розробив проєкт Біломоро-Балтійського водного шляху, відроджував міста і колонізував необжиті простори Мурманського півострова, налагоджував судно- та шляхове будівництво, пароплавне сполучення, сприяв улаштуванню чи не перших в імперській глибинці фотоательє тощо. А ще відбудував Соловецький монастир й місто Колу, був обраний головою Статистичного комітету Архангельскої губернії, відзначився організацією вивчення Архангельського краю, для чого зібрав цілу наукову плеяду етнографів, краєзнавців та географів, налагодив публікацію звітів про експедиції, створив губернський Музей Статистичного комітету – попередника сучасного Архангельського краєзнавчого музею, відбудував чимало церков і монастирів.

У плані організації вивчення етнографії та природних ресурсів Архангельського краю губернатор М. І. Арандаренко проводив величезну работу, залучаючи до цього політичних засланців – яскравих представників української й польської інтелігенції. Зокрема, свого хрещеника – П. П. Чубинського (1839–1884), етнографа, історика, географа, дослідника північних просторів, автора вірша «Ще не вмерла Україна», що з 1992 р. став Державним гімном України. Він був секретарем Статистичного комітету, редактором кращої в імперії провінційної газети «Архангельські губернські відомості», брав участь у Печорскій експедиції, вивчав історію заселення і природні ресурси регіону, відзначався Географічним товариством медалями, а за видання праць експедиції 1872–1878 рр. – золотою медаллю Російського географічного товариства, Уварівською премією Академії наук, а в Парижі – малою золотою медаллю.

Відомий харківський етнограф П. С. Єфіменко (1835–1908), дослідник фольклору Чернігівщини, який також був відправлений на заслання до Архангельська, брав активну участь в фольклорно-етнографічних і географічних экспедиціях, підготував й опублікував майже 125 статей, кілька книг, став членом-співробітником Російського географічного товариства.

За 7 років правління в Архангельській губернії таємний радник М. І. Арандаренко показав себе успішним й ефективним керівником. У 1863 р. його, як адміністратора з колосальним управлінським досвідом, перевели до Санкт-Петербурга, на посаду члена ради Міністра внутрішніх справ і призначили Сенатором Російської імперії. Помер 7 травня 1865 р. у Санкт-Петербурзі, похований на Новодівочому цвинтарі.

Та повернімося до характеристики видатної праці М. І. Арандаренка. В «Записках о Полтавской губернии» наводяться статистико-економічні огляди всіх повітів губернії, відомості з історії її міст і сіл, характеристика населення за станами, приділена особлива увага розвиту сільського господарства, промисловості, ремесел, торгівлі, фольклору й етнографічним матеріалам. По суті – це перша найбільш ґрунтовна історико-краєзнавча праця про Полтавський регіон. У ній знайшли відображення і пам’ятки архітектурної спадщини, охарактеризовані міські та містечкові центри, містобудівельне значення їх забудови, збережені елементи козацької історії. Автор уважав, що Україні притаманний самобутній архітектурний стиль, який знайшов найбільш яскравий прояв за доби козацтва та Гетьманщини. Чи не вперше в літературі детально характеризується флора і фауна Полтавської губернії, наводяться детальні списки рослин, описи та значення їх лікарської складової, орнітологічні спостереження, відомості про методи народної й фахової (як на той час) медицини, перспективи використання у лікувальних цілях мінеральных вод. У роботі приділена увага й даним щодо багатовікових змін клімату, котрі поклали початок розвитку кліматології в Україні. До речі, тритомник супроводжувався й невеликим альбомом ілюстрацій, виданим скромним накладом як додаток до праці. Ці ілюстрації виконані на замовлення М. І. Арандаренка мистцем «із народу» – козаком Чапігою, про що є відповідний запис під кожним із малюнків.

У контексті цієї публікації варто звернути увагу й на включення до праці чималої кількості історико-археологічних даних. Зокрема, М. І. Арандаренко відзначав, що: «Історія Полтави губиться у глибокій давнині. Тут знаходилися стоянки первісної людини ще 15 тисяч років тому (автор знав про виявлення кісток мамонта в Щемилівському кар’єрі на південно-західній околиці Полтави у першій третині ХІХ ст., які на час його перебування в місті знаходилися у Полтавській чоловічій гімназії). У VI – V століттях до н. е. [тут] проживали племена скіфів. У VII – XIII ст. … слав’янські племена «сіверян». У 1173 р. в письмових джерелах згадується населений пункт «Лтава» ... перше поселення було в урочищі Олтава, де текла невелика річечка. Від назви урочища назване і поселення «по Олтаві», а від цього … виникла і назва Полтава».

Описуючи рештки полтавських укріплень, М. І. Арандаренко окреслює тогочасний географічний, економічний, політичний та культурний стан міста, наводить опис фортеці, склад її гарнізону та озброєння. Для цього він використав матеріали з архіву міської поліції за 1798 р. і відзначив, що укріплення Полтави мали п’ять ворітних башт та п’ять бастіонів.

Для Більського археологічного комплексу і безпосередньо села Більськ у згаданій праці також знайшлося місце. Вірогідно, що це село та його округу М. І. Арандаренко відвідав ще до середини 1840-х рр.

Отже, у третьому томі своєї праці він навів характеристику села Більськ, згадав високу і стрімку Більську гору над Ворсклою заввишки 23 арш., а за 100 саж. на захід від села — велике стародавнє укріплення (Західне Більське городище) «овальної фігури без кутів». Він відзначав, що з внутрішнього боку валу цього укріплення помітні насипи з котловинами, «як би для прикриття від кінноти» (малися на увазі сліди діяльності селітроварів), котрі окремі дослідники пізніше сприймали за елементи облаштування фортифікації. Для Західного укріплення М. І. Арандаренко згадував про наявність чотирьох в’їздів, що захищались насипами валів у два ряди, й оточення цієї фортеці із зовнішнього боку глибоким та широким ровом.

Неподалік від городища дослідник оглядав кургани – насипи Перещепинського некрополя та Скоробору. Далі в бік Ворскли він відзначив вал, що простягався на значну відстань, висотою в 12 і шириною 20 арш.

Автор описує й знахідки із Західного укріплення, виявлені в 1840-х рр., — «сталеві стріли, пробійники і близько 20 ф. ваги панцир давніх часів», тобто, понад 9 кг, культурно-історична атрибуція якого за обмаллю даних поки що передчасна.

Однією з перших інтерпретацій Більського комплексу є спроба М. І. Арандаренка пов’язати Західне укріплення із проходженням в окрузі битви на Ворсклі 12 серпня 1399 р. Великого Литовського князя Вітовта з ординцями Тімур-Кутлука та Єдигея. Хоча, нижче ним же наводився місцевий переказ, записаний у Більську, що в XV ст. «на цьому місці укріпився князь [Ф. І.] Бєльський, збудував у лісі церкву й обніс її редутом, де й оселилися кілька козацьких родин куренями. Від прізвища князя назване поселення Більськом». Ніяких інших даних, тим більше про заселення стародавнього Західного укріплення, відомий історик та краєзнавець не наводив.

З часом короткі фахові зауваження М. І. Арандаренка «обросли» припущеннями, а пізніше і краєзнавчими «гіпотезами» щодо «історичної долі» Західного укріплення Більського городища. Стараннями краєзнавців вони з’явилися у науково-популярних виданнях, аж поки не зникли з видноколу. В них наводилися сентенції про буцім-то кам’яне будівництво в фортеці того часу, рештки «замку» і нашарування литовської доби. У зв’язку із тим, що подібних знахідок на території Більська ніколи не знаходили, як і керамічних матеріалів XV ст., ця чергова «сенсаційна гіпотеза» канула в Лету, а сучасникам залишився факт існування давнього переказу про невеличке укріплене поселення на території села, записане М. І. Арандаренком, яке необхідно перевірити, підтвердивши чи відкинувши остаточно. Досі місце його розташування у межах сучасного населеного пункту не локалізоване.

Та в будь-якому разі, опубліковані М. І. Арандаренком відомості про Більське городище (його Західне укріплення, вали і рови Великого укріплення, курганні некрополі) є свідченням розуміння талановитим автором значення цих археологічних решток як пам’яток найдавнішої історії краю, уваги до історико-ландшафтних особливостей мікрорегіону, розуміння вартості для науки конкретних речових знахідок. Тому праця М. І. Арандаренка, по праву, належить до кола перших визнаних наукових робіт, в яких складалися «пазли» уявлень про сутність Більського археологічного комплексу. І її варто широко використовувати в цьому контексті.

На завершення зазначимо, що вже у ХІХ ст. тритомник «Записки о Полтавской губернии» став букіністичною цінністю та рідкістю. Його хотів мати М. В. Гоголь, читати Т. Г. Шевченко та чимало інших відомих осіб, діячів української науки та культури. Дослідження лягло в основу більшості історичних і краєзнавчих праць про Полтавщину, широко цитується чималим колом авторів. Приємно відзначити, що на початку ХХІ ст. стараннями полтавського історика В. О. Мокляка та харківського видавництва «Сага» ця книга була перевидана і сьогодні доступна для дослідників і пересічних читачів.

Л. В. Борошко (Арандаренко), С. Л. Борошко, О. Б. Супруненко

Арандаренко Микола Іванович (1795–1867) – відомий український історик, статистик, етнограф, краєзнавець. «Переяслав». Национальний історико-етнографічний заповідник. Інтернет-ресурс: https://niez.com.ua/

Арандаренко, Н. 1848–1852. Записки о Полтавской губернии Николая Арандаренка, составленныя въ 1846 году: въ трехъ частяхъ. Ч. І, ІІ, ІІІ. Полтава: въ типографии Губернскаго Правленія, 198; 393; 500 c.

Арандаренко, Н. И. 1851. Атлас карт и видов к «Запискам о Полтавской губернии», составленный Н. Арандаренком, в 1846 г. Полтава: Литография Губернского Правления, отд. вып.

Арандаренко, Н. И. 2011–2012. Записки о Полтавской губернии. Ч. І, ІІ, ІІІ. Вступ. статья Мокляка В. А. Харьков: Сага, 233; 424; 512 с. (Полтавское историческое наследие; кн. 9, 10, 11).

Борошко (Арандаренко), Л., Борошко, С. 2021. Тайный советник Николай Иванович Арандаренко (1798–1865): пятьдесят лет на службе империи. Полтавський краєзнавчий музей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток: збірник наукових статей. ХVІ. Харків: ТОВ «Майдан», с. 276–332.

Гавриш, П. Я. 2008. Початок накопичення знань про Більське городище у XVIII – першій половині ХІХ століття. Історична пам’ять, 2. Полтава, с. 152–159.

Мокляк, В. О. 2009. Чапіга (рр. н. і см. невідомі) – народний графік. В: Білоусько, О. А. (гол. ред.). Полтавіка: Полтавська енциклопедія. Т. 12: Релігія і церква. Полтава: Полтавський літератор, с. 708.

Орандаренко, Н. 2008. Большая русская биографическая энциклопедия. Москва. Электронный ресурс: interpretive.ru/termin/arandarenko-nikol-iv.html.

Петербургский Некрополь. 1912. Петербургский Некрополь. Санкт-Петербург, 715 с.

Токарев, С. А. 1966. История русской этнографии. Москва: Наука, 456 с.

Шкоропад, Д. А., Савон, O. A. 2007. Прилуччина: энциклопедический справочник. Прилуки, 560 с.

Hanchuk, R. J. 1999. The Word and Wax: a medical folk ritual among Ukrainians in Alberta. Toronto, 124 р.

Борошко (Арандаренко) Людмила Василівна, Борошко Сергій Леонідович.

Підготував: Супруненко Олександр Борисович – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, директор Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, заслужений працівник культури України.

21 08 13 arendarenko