#локальна_історія

До дня вчителя ми розповідаємо про тих людей, які вплинули на наше життя та змінили його, а також ділимося теплими спогадами зі шкільних років. Це про представників різних поколінь – але всі вони вже стали частиною нашої історії.

? Олександр Супруненко, директор:

Учитель – це, перш за все, наставник, людина яка веде тебе по життю. Серед моїх учителів, зокрема, академік Петро Петрович Толочко, вчений зі світовим ім’ям. Я завжди міг розраховувати на його батьківську, дружню пораду, думку великого дослідника. Чимало завдань поставало перед нами – у тому числі ми разом працювали над проблемою визначення археологічного віку Полтави, як фахово визначити це суто науково.

Це, так би мовити, учитель від науки. А одним із тих, хто вів мене по життю, був шкільний педагог, Герой Радянського Союзу Іван Ілліч Бабак. Він був директором Полтавської середньої школи № 7, де я навчався, моїм викладачем, який завжди був не скільки директором і вчителем, а стільки старшим другом.

Це легендарна людина – не тільки льотчик-ас часу Другої світової війни, а й громадський діяч, пам’яткоохоронець, шахіст. Про нього зняті фільми, він став прообразом героя одного з художніх фільмів… До речі, під час зустрічі з Л. Брежнєвим І. Бабаку запропонували вручити заслужену ще 1945 року нагороду – другу «зірку» Героя. Нагородження навесні 1945 року відмінили у зв’язку з тим, що льотчика збили, і він потрапив до фашистського полону. Проте Іван Ілліч з гідністю відповів оточенню генсека: «Не Ви в мене цю зірку відбирали – не Ви мені будете її повертати». Ось таку вдачу мав Іван Ілліч.

Ще одним моїм учителем я вважаю Олександра Андрійовича Білоуська, відомого полтавського видавця, історика, педагога. Хоча він був моїм викладачем лише один останній рік у школі, ми «пройшли» довгий шлях і прожили життя, і наразі досі дружимо, а то й «народжуємо» спільні наукові проєкти. Сподіваюся, що це й далі будемо продовжувати.

? Кузьменко Наталія Вікторівна, завідувачка відділу новітньої історії:

Я закінчила Полтавську середню школу № 3. Зараз це науковий ліцей, а тоді – була особлива школа, оскільки в ній поглиблено вивчали англійську мову. Наша школа була невеликою – всього близько 400 учнів та півсотні вчителів. Але це – неймовірно дружній колектив, де всі всіх знали і дуже пишалися тим, що наша школа є найстарішою у Полтаві. І зберігачами цих традицій були саме вчителі.

Звичайно, зараз трішки інший погляд на школу. Школа зараз більше дивиться на вчителів молодших, які завжди шукають якісь нові підходи, щось свіже та креативне. Досить часто вони переходять з однієї школи в іншу, більш престижну. Але при цьому втрачаються чимало традицій шкіл.

Одним із таких носіїв шкільних традицій для мене була наш класний керівник Ліна Карпівна Нємченко. Була дуже досвідченою викладачкою і працювала ще з кінця Другої світової війни. Мені пощастило поспілкуватися із нею вже після закінчення школи, коли я вже була науковим працівником музею, і Ліна Карпівна ділилася зі мною безцінними спогадами про роки війни та післявоєнної відбудови.

? Гліб Кудряшов, заступник директора з культурно-масової роботи:

Мені пощастило з моїми навчителями. Мені пощастило з моєю школою. Я випускник Полтавської спеціалізованої школи з поглибленим вивченням англійської мови № 3 імені А. В. Луначарського – колись чи не єдиного в Полтаві закладу освіти з української мовою навчання. Пам’ятаю, на співбесіді вразив директора, незабутнього Івана Олександровича Кулика, тим, що знаю, як українською буде «карандаш», – і олівець став ніби ключиком до «третьої» школи.

Із великою приязню згадую всіх моїх учителів. Та по-особливому хотів би пошанувати Наталію Олександрівну Моісеєву, учительку англійської мови, яка всі десять літ вела мене за руку у світ іноземної мови, яка і нині на службі в моєї науки і в моєї творчості; та Марію Ізраїлівну Мандю – без перебільшення легендарну вчительку музики і співів, із якою вершив перші творчі справи на маленькій шкільній сцені (тоді я ще не знав, що будуть і великі сцени). Час пливе рікою, а мої вчителі не старіють…

Школо! Я вдячний тобі і твоєму казковому світу за те, що вберегла наші дитячі душі від холодних вітрів таких складних дев’яностих, за усвідомлене дитинство і за тихий вересневий сум дорослого чоловіка за семирічним хлопчиком із зеленим портфеликом та букетом гвоздик у руках.

? Євгенія Калініна, завідувачка відділу культурно-освітньої роботи:

Я навчалася у Білицькій школі № 1. У мене був чудовий вчитель історії – нині покійний Сагайдачний Анатолій Іванович. Усі учні знали його кличку – Рузвельт, бо Анатолій Іванович мав неймовірну схожість із цим історичним персонажем – як ззовні, так і характером та вдачею.

Наш історик був і непоганою людиною і чудовим вчителем, але чомусь так складалось, що його уроки ніхто не вчив, а дисципліна була просто жахливою. Заняття проходили на першому поверсі, і хлопці навіть могли на хвилину вилізти крізь вікно на вулицю, щоб викурити цигарку. Але, попри все це, він зумів привити мені любов до історії: після закінчення школи я здала ЗНО на високий бал та вступила на історичний факультет ХНУ імені В. Н. Каразіна, а потім пов’язала життя з науковою діяльністю.

? Олена Шиян, завідувачка відділу природи:

У День вчителя хотілося б згадати своїх учителів-природознавців, які навчали мене в ПНПУ імені В. Г. Короленка, а особливо нині покійну Олену Миколаївну Байрак. Вона була видатним природознавцем, дослідником, справжнім природоохоронцем та популяризатором природи рідного краю.

Ця людина навчала нас єдності всього живого на землі. Олена Миколаївна пробуджувала в нас, своїх учнях, любов до природи – не до тієї, книжкової та бібліотечної, а до живої і справжньої. Слухаючи Олену Михайлівну, виникало таке відчуття, наче ми сидимо не в тісній університетській аудиторії, а в розлогому зеленому лісі.

Вона вчила нас усіх відчувати душею справжню красу природи, і це дотепер допомагає мені в моїй науково-дослідній роботі.

? Олеся Васецька, старша наукова співробітниця відділу історії пізнього середньовіччя та нової історії:

Я вчилася в сільській школі, в селі Харківець Гадяцького району, з 5 по 9 клас. Я завжди з приємністю згадую Мордвяник Любов Миколаївну, Литвиненко Віру Іванівну та інших наших вчителів. Бо за загальними уявленнями, сільська освіта набагато відстає від міської, але рівень навчання у нас був дуже високий. Тому коли я вступала до Полтави у 10 клас до ліцею, навіть міські вчителі, які вважали, що у них краще, були приємно здивовані нашим рівнем підготовки. Тому я дуже вдячна усім вчителям, які допомагали мені здобувати знання! Довгих їм років життя!

? Оксана Сулима, завідувачка сектору науково-дослідного відділу фондів:

Для мене знаковим вчителем стала Вовк Люція Михайлівна, яка викладала українську мову та літературу у школі №32. Люція Михайлівна заклала основи моїх знань з цих предметів та навчила мене правильно виражати свою думку на папері. Вона завжди говорила нам: «Мені набридло розповідати вам про мертві книги, я хочу, щоб ви читали живу, сучасну літературу».

Люція Михайлівна вже на пенсії і не викладає, але ми досі спілкуємося з нею, зустрічаємося та обговорюємо сюжети книжкових новинок.

? Світлана Кигим, старша наукова співробітниця відділу природи:

Я навчалася у Полтавській загальноосвітній школі № 10 імені В. Г. Короленка. Це була моя друга домівка, і там ми проводили дуже багато часу – разом ми ділили любов і радість, смутки і невдачі.

Насправді, дуже багато добрих спогадів, серед яких – і про мою першу вчительку – Матвійчук Фаїну Костянтинівну. Ця вчителька залишила в моїй душі найкращі спогади про початкову школу. Це була людина з великим серцем. На жаль, у неї була дуже складна доля, адже вона втратила свого чоловіка та сама виховувала двох дітей. Вона відносилась нас як до рідних. Фаїна Костянтинівна багато чого нам дала: навчила нас читати, писати, шанувати і піклуватись про своїх рідних. Наш клас дуже її поважав і любив. Ми часто ходили класом до неї додому і дуже гарно проводили час. Тому я згадую про шкільні часи і про свою перчу вчительку з теплом.

? Катерина Бабіч, заступниця директора з розвитку та утримання:

Для мене вчитель – це кожен мій день. І в усіх людей, яких я бачу навколо, я намагаюся чомусь вчитися. Впродовж життя я часто працюю з різнопрофільними проєктами і потрапляю в різні фахові кола, то для мене процес навчання ніколи не припиняється. Для мене вчитися – це помічати, вміти чути та бачити. Тому наше музейне коло – це для мене неймовірний майданчик для розвитку, де я росту щодня.

А якщо говорити про вчителя в буквальному сенсі, то мені згадується моя класна керівниця. на жаль, її вже немає в живих. Те, що у мене спливає перед очима, – це її фраза, яку вона постійно повторювала: «найголовніше – навчитися бути людиною». І саме цей момент – не кількісний, а якісний – є для мене найважливішим у житті. Лише ця навичка дає спроможність вчитися і пізнавати нове.

Дякуємо нашим учителям, і вітаємо їх із професійним святом! Ви – наша опора, ви надихаєте нас на нові наукові та творчі звершення! Нехай ваше життя буде світлим та безхмарним, а праця – плідною і цікавою!

Світлина з особистого архіву Гліба Кудряшова, 1990 рік.

Матеріал підготовлено за участю Кошельника В., студента-практиканта ПНПУ імені В. Г. Короленка

21 10 04 uchetel