День пам’яті жертв голодоморів – це щорічний національний день пам’яті, що припадає на четверту суботу листопада.

У м. Київ, у церемоніальних заходах, до цього дня беруть участь перші особи держави, керівники іноземних країн, парламентів, міжнародних організацій, дипломати й урядовці з різних країн, представники релігійних організацій, делегації різних рівнів, громадські та культурні діячі, свідки тих страшних подій. 

О 16.00 оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання, після чого по всій державі відбувається акція «Запали свічку», в рамках якої всі охочі несуть свічки до пам’ятників жертвам. В акції можна взяти участь, запаливши свічку в своєму вікні.  

Пам’ятний день запроваджений згідно з указом Президента України № 1310/98 від 26 листопада 1998 р. як «День пам’яті жертв голодоморів», а згідно указу Президента України № 1181/2000 від 31 жовтня 2000 р. встановлювалась назва «День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій». Згідно указу Президента України № 797/2004 від 15 липня 2004 р. назва знову була змінена – День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій.

У 2007 р. згідно указу Президента України № 431/2007 назва знову була змінена на «День пам’яті жертв голодоморів».

На сьогодні в Україні на законодавчому та юридичному рівнях статус «Голодомор» має лише геноцид 1932 – 1933 років. Події 1921 – 1923 рр. та 1946 – 1947 рр. кваліфікують як масовий голод, геноцидний характер якого наразі не доведено, а отже, від вживання слова «голодомори» у множині поняття Голодомору 1932 – 1933 рр. як геноциду нівелюється, а також поняття «голодомор» у множині є причиною критики з боку світової спільноти та опонентів, і є приводом для невизнання Голодомору як геноциду Українського народу. Оскільки Голодомор 1932 – 1933 рр. є власною назвою геноциду українців.

28 листопада 2006 року Верховною Радою України був прийнятий закон «Про Голодомор 1932 – 1933 років в Україні», який чітко визначив поняття вшанування пам’яті жертв Голодомору на загальнодержавному та місцевому рівнях. У статті 3 цього закону говориться в тому числі і про спорудження у населених пунктах держави меморіалів пам’яті та встановлення пам’ятних знаків жертвам Голодомору та про увічнення пам’яті жертв та постраждалих від голоду. Основна хвиля увічнення пам’яті в районі припадає на 2007 – 2008 рр. Найстаріші пам’ятні знаки відносяться до другої половини 80-х – першої половини 90-х років.

12 серпня 1990 р. за старовинним козацьким звичаєм було насипано Курган Скорботи неподалік м. Лубни, на якому згодом, 11 вересня 1993 р., був встановлений загальноукраїнський пам’ятник-меморіал, створений за ініціативи та коштом Українського фонду культури та громадськості Лубенщини.

Окремо слід згадати с. Войнівка Полтавського району. Влітку 1933 р. село відвідав консул Королівства Італія у СРСР Серджіо Агусто Граденіго – перший зарубіжний дипломат, який розповів світовій громадськості правду про Голодомор 1932 – 1933 в Україні. Консул побував біля місця масового поховання войнівських селян – спільної ями-глинища, куди звозили померлих від голоду. Він бачив реалії українського села початку 30-х років і відобразив їх у доповідних записках до МЗС Королівства Італія. 31 травня 1933 р. сеньйор Граденіго писав у повідомленні «Про голод та українське питання» № 474/106: «Голод продовжує загрожувати винищенням населення… є незрозумілим, чому світ залишається байдужим до цієї катастрофи… сором’язливо мовчить про це масове вбивство, організоване радянським урядом». Далекоглядними виявилися й інші словами італійського дипломата: «Нинішнє лихо спричинить до колонізації України переважно росіянами. Воно змінить її етнічний склад. У майбутньому більше не говоритимуть про Україну, ні про український народ, а отже і про українське питання, оскільки Україна фактично перетвориться на російський край». Також у повідомленні вказується причина голоду – штучний голод для знищення непокірного селянства.

Загаданий італійський консул писав, що в компартійних колах не приховується «потреба та зручність щодо денаціоналізації районів, в яких прокинулась українська самосвідомість і пов’язана з цим небезпека політичних ускладнень. Тому для згуртування є кращим, щоб в Україні принаймні переважало російське населення».
2 червня 2007 р. у с. Войнівка на могилі жертв голод