Музейні історії іноді схожі на легенди, іноді – на суху добірку фактичних матеріалів. Але бувають цікаві випадки, що запам’ятовуються своєю незвичністю і унікальністю.
Так, скажімо, ця історія розпочалася в 1969 році, квітневого дня, при будівництві одного з перших багатоповерхових житлових будинків по колишній вул. Дзержинського (а це сучасний ріг Спаської і Пилипа Орлика). Ця чотириповерхівка досі стоїть поряд із будівлею колишньої кондитерської фабрики, неподалік від Спаської церкви. Як годиться, під час будівництва копали котлован. І в ньому робітники натрапили на стародавній погріб XVIII століття. Погріб був доволі значний, кажуть, що за глибиною від 3,5 до 5 м. Він конструктивно мав кілька «поверхів», тобто рівнів, тому поступово просідав. І через це страждали фундаменти довколишніх будинків (якщо ми навіть зараз поглянемо на житловий будинок-чотириповерхівку, що стоїть на розі вулиць, то побачимо на ньому досить таки потужні тріщини). «Відголоски» просідання відчутні й сьогодні.
Коли робітники розкрили котлован підземелля зверху, то полізли туди і знайшли пляшки, акуратно складені в куточку. Вони були зелені, не такої форми, що побутує зараз – циліндричної, а «пузатенькі», із високою горловиною, яка була позначена своєрідним скляним хомутиком вінця. На одній з них збереглося скляне клеймо із написом «М 1771» – тобто, місто Москва, 1771 рік розливу вина. Тоді знайшли до десятка пляшок.
Цю історію мені розповів відомий полтавський журналіст Валентин Посухов. Саме він один із перших прийшов на місце знахідки, за наслідками візиту підготував краєзнавчу публікацію, здається, у «Комсомольці Полтавщини». Ну, і так, як в пляшках була рідина, то всі учасники робіт вирішили спробувати її на смак. Свідки цієї історії, з якими я був знайомий, казали, що це було дуже гарне на смак вино (інші, правда, розповідали про настоянку-слив’янку) і неймовірно міцне – настільки, що після того, як спробували його, більшість різко сп’яніли. Отака історія, про яку ми знаємо. А невдовзі ці пляшки опинилися в колекції музею.
За десять років потому, у 1981 році, я заступав завідувати сектором археології, кераміки, скла, металу фондів Полтавського краєзнавчого музею, і знайомився та займався звіркою колекції. Треба було все перебрати, перевірити номери, витерти пил, розставити речі на полицях. І ось мені на очі трапилися п’ять пляшок. На одній із них стояла печатка відділу фондів, що повинна була оберігати закорковану пляшку. У музейних облікових записах йшлося, що одна з пляшок містила давнє вино, отже мала бути залита сургучем. Але по факту я побачив пластилін.
Так, як мені треба було приймати фондову колекцію, і, звісно, всі розбіжності в документації одразу позначати відповідними актами, я покликав головного хранителя. Адже треба було радитися з ним, як з цим бути. Тих людей, які працювали до нас, фактично, в музеї вже не було, а стара хранительниця колекції давно вже була на пенсії. Мені сказали, як написати акт, що виявили пластилін, і на цьому зупинитись, внісши поправку. Та пластилін був давній, початку 70-х рр. ХХ ст.
Саме у цей час до нас навідалася комісія з перевіркою від обох міністерств – і з Москви, і з Києва. Адже музей тоді належав до десятка найбільших музеїв колишнього СРСР. І ось «великого» московського гостя (це був далеко не перший заступник міністра культури) супроводжував тоді начальник управління музеїв Міністерства культури України Сергій Чайковський. І делегація у присутності одного із заступників начальника управління культури зайшла познайомитися з нашими фондами, адже це вперше тоді вводилися посади молодших хранителів, і треба було бачити, що ми зробили. От я і мав провести своєрідну екскурсію по фондах дорученого мені сектору зберігання. А на столі в мене саме й стояли ці пляшки разом із актом уточнень, одна з яких відрізнялася пластиліновою печаткою.
Я і задаю питання: як же мені бути? Адже повинен прийняти цю річ, хоча замість сургучної печатки вона опечатана пластиліновою. Гості мені й відповідають: так, це дійсно розбіжність, але нам треба подивитися, що це таке. Якщо тут є таке порушення, то давайте спробуємо відкрити все, що там є. Я кажу: та мабуть же написано, що залишки вина. Розумію, але якщо це стародавнє вино, то це треба скликати велику комісію. «Так сургуча ж нема, – говорять мені перевіряючі, – яка комісія! Пиши акт, що не відповідає дійсності, це просто музейний експонат, а що всередині – невідомо». Із музейників таке міг зробити тільки колишній головний хранитель. Я розумію, хто це був, але вже спросу з людини немає ніякого.
Отже було прийняте доволі цікаве «керівне» рішення: «ану відкривай, факт перевірки відзначимо актом!» Відкрили. Понюхали. Дійсно схоже на вино, гарно пахне. Я подивився на всіх, всі – на мене, і кажуть: «А може попробуємо?». Кажу: «Ви ризикнете? Я не буду». Новий головний хранитель приніс відповідні аксесуари для цього, і ми їх заповнили потрошечку, попробували, щось воно було дуже схоже на кагор, який, мабуть, постояв років сім-вісім.
Всі спробували, постояли, подивились один на одного і сказали: «ану наливай далі!» Кажу: «а що ж мені тут писати?» – «Почекай!». Заступник начальника управління культури (не буду називати його ім’я) побіг за класичним і звичайним кагором, приніс пляшку: «Вміщуй на місце! Факт залишиться фактом! У пляшці залишилась рідина, і навіть більше!».
Я почав поясняти: «Люди добрі, це ж підлог!». «Звичайно, підлог!» – відповідають мені, – «Це ж мабуть те, що в 1971 році випили, а налили свіженький напій. А унікальної слив’янки, що зберігалася з 1771 року, так і немає». Внаслідок «експертизи» було прийняте «соломонове» рішення: налити в цю пляшку кагору зразка 1981 року, закрити сургучною печаткою і не піднімати це питання ніколи більше – залишити його для майбутніх поколінь. Зауважу, всі учасники експерименту залишилися живі й здорові, навіть не дуже сп’янілі. Це стало підтвердженням того, що в пляшці було вино не більше, як десятилітньої давності…
Ця пляшка і досі зберігається у фондах Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського закоркованою. Лише пізніше гр. Леонід Михайлович Марченко, який і передав всі ці речі до музею, розповідав, що це вино випили ще тоді – в 1971. А налили у пляшку щось інше, з сусіднього магазину. Ми ж, у своєю чергу, закоркували цю пляшку: може через 50 років хтось спробує її вміст. Хоча подібні «експерименти» не характерні для музейної діяльності, і робити їх фахівці не радять…
Можу сказати, що подібна знахідка трапилася у нас під час розкопок біля ресторану «Лілея» на Старополтавській горі у 2012 році. Навпроти подвір’я будинку І. П. Котляревського розкопали великий погріб, де знайшли з десяток пляшок 1813 – 1818 рр. І в них також містилася «смутненька» рідина на кшталт вина приблизно того ж часу. Погріб належав сусідам Івана Петровича Котляревського, і мабуть він мав до них заходити, може й куштував це вино, якого сподіваюся, було багато у барському льосі.
Розкорковувати одну з добре збережених пляшок ми не стали, одразу ізолювали герметиком, і цей зразок я захопив із собою в єдине місце на той час, де була відповідна лабораторія в Україні, – в Магарач, що в Криму. Треба було зробити нормальний аналіз. Кілька наших відомих полтавських науковців сконтактували мене із директором виноробного інституту в Магарачі. Я взяв із собою цю пляшку і поїхав до Судака, звідки міг дістатися до Інституту. Замість відпочинку вирішив поморочити голову директору інституту виноробства. Фахівець і його колеги подивився на пляшку, взялися за голову і сказали: «Розбий її». Я здивувався: «Чому?». – «Та ти розумієш, це вино пропало». Питаю: «Як ви бачите, адже аналіз ще не робили». А науковець говорить мені: «Я уже по кольору бачу». Пляшку відкрили. В аналізі була рідина на основі вина, в якій переважав оцет. Через прогнилий корок до пляшки давно вже потрапило повітря.
Ми прийняли рішення вилити рідину, а пляшку зберегти. Звісно, якби це вино простояло весь цей час і збереглося, то, відповідно, вартість його була б страшенною. Останнє стало б солідним додатком до бюджету наших досліджень – вистачило б не тільки на дві скромні книжечки, які ми видали з Юрієм Пуголовком, а, мабуть, і на чотири. Але не склалося – а пляшка приїхала до Полтави назад.
Наразі всі ці пляшки зберігаються у Літературно-меморіальному музеї І. П. Котляревського.
Ось такі історії. Як би не хотілося спробувати стародавнього вина, але це в обох випадках не вдалося: в перший раз – через факт його підміни, а другий – бо просто, не пощастило!..
