До 120-ї річниці від дня народження Патріарха Мстислава (Скрипника)

18 04 28 mstyslav

Пасіонарій Українського Православ’я

До 120-ї річниці від дня народження
Патріарха Мстислава (Скрипника)

5–6 червня 1990 року відбулася знаменна подія для всього українського православ’я: у Києві делегатами Всеукраїнського Собору УАПЦ – понад 700 делегатів із єпископів, священства та мирян – було обрано Патріархом Київським і всієї України, Предстоятелем УАПЦ, Митрополита Мстислава (Скрипника), котрий очолював УАПЦ в діаспорі й УПЦ в США та носив титул місцеблюстителя Київського митрополичого престолу. 2 жовтня 1990 року Верховна Рада УРСР визнала й узаконила Українську Автокефальну Православну Церкву в Україні. 19 жовтня Патріарх Мстислав прибув до Києва, де його радісно зустрічали сотні тисяч віруючих, а вже 18 листопада 1990 року, в Софіївському соборі Києва за участі тисяч віруючих Патріарха Мстислава було зведено на Київський патріарший престол.

І хоч його, сивочолого Першоієрарха, тисячі українців побачили в інвалідному візку, бо мав уже 92 роки життя й поранену в боях за Україну ногу, але був він сильний духом, незламним пастирем українського люду, хто уособлював віковічне спрямування православного українського народу до волі – національної і церковної.

Для українців він був легендою – активний учасник національної революції 1917–1921 років, громадський і церковний діяч 30–40-х років на теренах Західної України, єпископ двічі катованої, мордованої, повністю знищуваної більшовицьким режимом Української Автокефальної Православної Церкви, але тричі воскреслої з попелу до життя. Він із дивовижною енергією, вже на схилі свого життя, взявся за відродження національного православ’я та української державності.

Сьогодні говоримо про Патріарха Мстислава з архієпископом Харківським і Полтавським Української Автокефальної Православної Церкви, керуючим Харківсько-Полтавською і Черкасько-Кіровоградською єпархіями УАПЦ, членом Національної спілки письменників України, лауреатом літературної премії імені І. П. Котляревського – Високопреосвященним Афанасієм (Шкурупієм).

– Ваше високопреосвященство, у спогадах патріарха Мстислава про перебування в гестапо в камері смертників є такі слова: «Я вірив у те, що все приходить од Бога". Скажіть, чи не означають ці слова те, що такий його перехід від мирського життя громадського діяча до постригу в чернецтво і хіротонії на єпископа свідчать, що Скрипник відчував волю Божу і йшов на його поклик?

– Тільки сильні духом не лише відчувають волю Божу, а й, якщо вона потребує різкого розвороту в їхньому житті, то сміливо це роблять і кардинально змінюють не лише власну долю, а й долю народів і навіть хід історії. До таких сильних особистостей належав і Степан Скрипник, рідний племінник Головного отамана військ УНР Симона Петлюри, наш земляк-полтавець. Він прийняв хіротонію на єпископа в Андріївській церкві Києва майже підпільно, тому що німецька окупаційна влада заборонила висвячувати єпископів для УАПЦ, бо вважала її єдиною національно-консолідуючою силою в Україні. Взагалі, німецька влада хоч і дозволила діяльність УАПЦ, але з підозрою ставилася до неї. Особливе ж занепокоєння в них викликав єпископ Мстислав. Рейхскомісар України Еріх Кох писав адміністратору УАПЦ митрополиту Полікарпу, що владика Мстислав «не може бути на території з більшістю українського населення». Йому було заборонено займатися політичною і церковною діяльністю. Перед цим його тримали в застінках гестапо в Чернігові, Прилуках, Києві, де, до речі, кинули до камери смертників. Тому, коли на багаторазові прохання духовенства його випустили, він, щоб уникнути нового арешту, він був змушений виїхати на Волинь.

– Але ж за що окупаційна влада так остерігалася єпископа Мстислава?

– Одразу ж після єпископської хіротонії владика Мстислав поринув в активну церковну діяльність із організації структури УАПЦ. Він мав пасіонарний, незламний характер, залізну волю в досягненні мети, непохитну національну свідомість і палкий патріотизм, а також чудові ораторські здібності. В поєднанні з багатим політичним досвідом і авторитетом ці якості єпископа Мстислава дуже тривожили окупаційну владу, яка вбачала в ньому велику небезпеку.

Особливо ця тривога посилилася після архіпастирської місійної подорожі владики Мстислава по Лівобережній Україні. Він відвідав Переяслав, Лубни, Хорол, Миргород, Полтаву, Харків та ряд інших міст. На той час на Лівобережжі після більшовицького спустошення проблема священства стояла дуже гостро, а владиці Мстиславу вдавалося віднаходити кандидатів на хіротонію цілими групами. Скажімо, в Полтаві він висвятив близько двадцяти священиків. Брав участь у масових хрещеннях та богослужіннях, які організовувало полтавське священство, де виголошував патріотичні проповіді. У липні 1942 року владика звершив чин хрещення одразу 300 дітей і дорослих в одній із водойм у Рибцях під Полтавою. Така активність не могла не стривожити німців.

– Як склалася подальша доля Патріарха Мстислава?

– Він виїхав із Києва до Луцька, де займався церковною діяльністю, а вже в жовтні 1943 року брав участь у соборі єпископів у Генерал-губернаторстві, на якому владики прийняли рішення «входити в канонічний зв'язок із усіма єпископами, котрі можуть через воєнні дії опинитися на терені Генерал-губернаторства, коли вони визнають нашу Святу Автокефальну Православну Церкву, її митрополита і єпископство».

До речі, 7 листопада, після літургії, владика Мстислав виголосив проповідь, у якій були такі слова: «Ось, здавалося, що Україна вже вільна, а там мрії, що заживемо інакше. Але знову приходять сумні вістки. І знову ростуть могили мучеників… Та нам зосталось одне – звернутись до нашої многостраждальної Церкви і тут шукати опори, бо вона в найчорніші дні горя українського народу виводила його на тверду путь».

Він наче бачив новий жертовний шлях українців, який уже розгортався на його очах, і вказував на ту основу, яка дасть їм опертя, щоб вистояти в тій страшній історичній круговерті – Українську Автокефальну Православну Церкву, яка завжди була духовною опорою нації.

– Ви сказали «канонічний зв'язок». Що мали на увазі?

– Коли на українських землях із початком німецької окупації розгорнулося потужне відродження парафій УАПЦ, то катастрофічно не вистачало священиків, а кандидата на священство може висвятити лише єпископ. На території Київського Генерал-губернаторства перебувало лише два архієреї – архієпископи Полікарп Сікорський у Луцьку та Олександр Іноземцев у Пінську. Їх Предстоятель Польської Автокефальної Православної Церкви митрополит Діонісій Валединський і благословив почати висвяту кандидатів на єпископів та ставити їх на кафедри. Так був висвячений і Степан Скрипник (у чернецтві Мстислав) на єпископа Переяславського.

Згодом, уже за третього відродження в наш час, владика Мстислав, ставши першим Патріархом УАПЦ, передав нам і канонічну спадковість. Визнає це хтось чи ні, але цей факт беззаперечний.

Коли хочуть відзначити особистість Патріарха Мстислава, то використовують здебільшого традиційні означення: сильний, незламний, видатний, а мені хотілося б спрямувати увагу всіх до іншої площини цієї неординарної постаті. Нам треба не просто відзначати його ювілеї, а вивчати спадщину, ним залишену, і найперше – саме його подвижницьке життя, як приклад самовідданого служіння Богу й Україні. Особливо це стосується нас, полтавців, адже він народився й виріс у Полтаві, пішов звідси у велике життя. Це наш громадський обов’язок.

Особа святішого Мстислава настільки багатогранна, що тільки на відстані часу ми можемо оцінювати його внесок і в утвердження українського православ’я, і в українське державотворення. Із висоти років, ним прожитих, ми бачимо, що він був потужним знаряддям у руках Божих. Його любов до України й української Церкви стали суттю його життя, він жив ними, віддавав кожну мить в ім’я них, можна сказати, що він свідомо приніс себе їм у жертву. І ця жертва була прийнята й покладена духовним каменем у фундамент нової України.

– Патріарх Мстислав після закінчення Другої світової війни сміливо брав на себе обов’язки консолідатора й організатора православних українців на еміграції в церковні громади й єпархії. І йому це вдавалося, як нікому іншому. Можливо, саме тому, врешті, Божий промисел поставив його і на вищий щабель єпископського служіння – патріарший?

– У цьому немає жодного сумніву. Власне, прожитого й пережитого ним за майже сто років життя вистачило б на кілька повноцінних життів, настільки воно в нього було багатогранним. А це під силу лише людям із твердим і надзвичайно сильним характером. У 1944–1947 роках він створював парафії УАПЦ в Німеччині, Бельгії, Англії, Франції, а згодом спочатку очолив Канадійську греко-православну Церкву, а 1949-го домігся об’єднання автокефальних єпархій у США, був заступником Предстоятеля об’єднаної УПЦ, а з 1969 року і її Предстоятелем у сані митрополита. І саме провидіння Боже спонукало єпископів, священство і вірних обрати митрополита Мстислава першим Патріархом Української Автокефальної Православної Церкви на теренах Батьківщини.

– Можна сказати, що те ж провидіння Боже сприяло тому, що владика Мстислав Скрипник сміливо прийняв на себе хрест консолідатора православних українців на еміграції, а їх були мільйони, і гідно його проніс, розпочавши новий етап в історії Автокефальної Церкви, який завершився проголошенням у червні 1990 року відродженої УАПЦ. Якою була ця діяльність того періоду?

– Я частково відповів на це запитання, але ще зазначу, що його праця того періоду була титанічною. Українцям притаманне отаманство, й тому тільки видатні властивості організаційного таланту владики Мстислава та воля Божа дозволили йому подолати розрізненість в емігрантському середовищі закордоння й створити єдину структуру УАПЦ як національну інституцію за межами Батьківщини. Умови для цього були надскладними, тим паче, що спроби консолідації як ієрархією, так і діаспорянами, сприймалися по різному. І це закономірно, тому що ніхто не любить, коли хтось втручається в уже встановлений порядок речей, життєвий ритм, але владика Мстислав так любив український народ і Церкву, за яких був готовий віддати й власне життя, що, врешті, його віра перемагала всі перепони.

Коли митрополит Мстислав домігся об’єднання автокефальних єпархій в одну структуру, то приступив до будівництва українського духовного центру в містечку Баунд-Бруку біля Нью-Йорка, де він придбав 23 гектари землі. Взявся за розбудову центру як національно-духовної святині, всеукраїнського пантеону, своєрідного «Українського Єрусалиму» з церквою-пам’ятником – символічним монументом усім безіменним героям і відомим мученикам, могили яких розвіяні вітрами нашої тяжкої історії.

На території цього центру постав храм на честь апостола Андрія Первозваного, а також цвинтар, де нині покоїться близько 10 тисяч українського люду, там похований цвіт нашої нації, старшини армії УНР і очільники уряду у вигнанні. Проект цього цвинтаря належить Патріарху Мстиславу. Він був ініціатором відкриття при церкві музею, де зараз зберігаються церковні святині, твори образотворчого мистецтва, різні книги, історичні документи, вироби митців, етнографічний матеріал. Нині на цій землі розташовані будівлі Консисторії, семінарія святої Софії, Дім української культури, школа релігії й українознавства, концертний зал на 1500 місць, бібліотека зі 140 000 видань, архів, друкарня та готель для людей похилого віку.

Цей центр, за задумом Патріарха Мстислава, повинен був стати символом невмирущості української нації і її духовно-релігійної, православної традиції. На нього покладалася місія згуртування українців, які опинилися за межами України на різних континентах, розпорошені, зневажені, здебільшого без майна й засобів до існування, але які шукали утвердження у вільному світі. Свій величний задум владика Мстислав втілив у життя.

– Із дивовижною енергією Патріарх Мстислав на схилі свого життя взявся й за справу відродження української Церкви й на рідних українських теренах, зокрема в рідній Полтаві.

– Узагалі за три роки свого патріаршества він вісім разів приїжджав до України, а йому було, зауважте, понад дев’яносто років. Двічі побував і в рідному місті. Його тут радо зустрічали, одна жінка навіть упізнала, і вони разом довго згадували дитячі роки. Останній раз він завітав до Полтави в грудні 1992 року, то було наче прощання з рідною землею, на якій народився й виріс.

Бачите, комуністична партноменклатура, яка тоді перебувала при владі, не простила йому «петлюрівщини», палкої любові до рідної землі й невтомної боротьби за незалежну Церкву й Україну. Вона панічно боялася людини з вільного світу, незламної у своїх переконаннях. І тому було зроблено все, щоб ліквідувати Українську Автокефальну Православну Церкву, а його – незламного борця за свободу рідного народу, перетворити на весільного генерала. Але згадаймо слова Христа: «Сила моя в немочі перебуває». І цей на перший погляд немічний, похилого віку чоловік не змирився й цього разу і в червні 1992 року відродив укотре знищену комуністами УАПЦ, яка, попри всілякі негаразди, продовжує розвиватися й опікуватися народом Божим. Фундамент, закладений Патріархом Мстиславом, настільки міцний, що будівля нашої Церкви незнищенна й височітиме завжди.

Приклад нашого земляка – Патріарха Мстислава – надихає нас пізнавати його ідеї церковного та державного будівництва, вивчати його життєвий і організаційний досвід, бути такими ж стійкими й незламними в діяльності на благо українського народу й незалежної України у відстоюванні інтересів своєї Церкви. Дай Боже, щоб ті дари, якими обдарував наш народ Господь, і та велетенська праця, яку заклали наші церковні достойники раніше, зокрема і владика Мстислав, допомагали нам рухатися вперед як у церковному будівництві, так і в державному.

Валентина Шемчук,
заслужений працівник культури України,
лауреат літературної премії імені Панаса Мирного,
член Національної спілки журналістів України