Сіра українська порода великої рогатої худоби є продуктом тривалої еволюції й народної селекції. Існує дві версії її походження: автохтонна тварина, виникла в степовому ареалі від дикого тура, який вимер на початку XVII ст. (у 1627 р. біля Варшави у лісах Мазовецьких герцогів біля Яктарівки загинула остання корова тура (туриха) – тварина, яка мала величезне значення для розвитку культури народів Європи); друга – це свійська тварина, яку пригнали азіатські кочові племена (сармати і гуни) у V ст. н. е. Раніше вона була відома як малоросійська, черкаська, чорноморська, а на початку ХХ ст. за нею закріпилась назва «сіра українська». В еволюції сірої української породи характерна багатовікова відсутність схрещування з іншими породами. Вона зберігає неповторний генетичний комплекс і є джерелом цінного генетичного матеріалу при породоутворюючому процесі. Вплив грунтових і кліматичних умов дав породі виключну витривалість, гарну здатність до нагулу і відповідно низьку молочну продуктивність. Сформували породу такі фактори: годування грубими кормами, степне гаряче літо, холодна зима, цілорічне тримання на відкритому повітрі. Порода добре адаптована до місцевих умов, стійка до стресів і захворювань. Рятувала наших предків у голодні роки, даючи свою продукцію – м'ясо (вихід яловичини високий – до 70 %) і молоко (дає порівняно небагато – 4 – 5 тис. кг на рік, жирністю до 5 %), високоякісну шкіряну продукцію. Окрім того бики (воли) були основною робочою і тягловою силою для селян. У народі навіть існували поняття «тяги» й «нетяги». Якщо нетяга – значить бідний, залежний, мав позичати волів, щоб виконати роботи по господарству – зорати поле, зібрати врожай, інше. Про можливості цих дивовижних тварин дізнаємося з протоколів засідань правління Полтавського сільськогосподарського товариства, датованих 1879 роком. Там зазначено, що кожна пара волів під час несприятливих погодних умов могла працювати 65 днів восени, харчуючись соломою і половою. За два тижні до весняних робіт в їх раціон додавали сіно. З весни переводили на підніжний корм. Воли могли працювати 12 годин на добу і везти вантаж у мажарах (возах) вагою до 200 пудів, пара сірих волів везла вгору 500 цеглин.
Зовнішній вигляд сірої української породи досить своєрідний. Це довгоногі, статні, гарні, з величними рогами тварини, які передають силу і міцність конституції. За екстер’єром вони більше ніж інші породи нагадують диких тварин, які ведуть самостійне, незалежне від людини життя. Масть сіра, біло-сіра та чорно-сіра. Роги довгі, ліроподібні, у жіночих особин довші і тонше. Жива вага дорослих корів сягає 700 кг, а бугаїв – понад 1000 кг.
Варто відзначити здатність тварин сірої української породи до навчання роботи з плугом, перевезення різних вантажів, участі у сільських святах, на ярмарках, відомі випадки виступів волів на арені цирку. Здоровими і сильними волами були запряжені чумацькі мажі. У наш час на традиційних Сорочинських ярмарках демонструються воли симентальської породи, які значно поступаються своїм попередникам – волам сірої української породи.
Процес заміщення сірої української породи іншими тваринами розпочався в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Розвиток конярства призвів до того, що вола поступово став замінювати кінь, більш продуктивна і довговічна тварина. На початок 60-х років на Полтавщині нараховувалось 30 тис. голів сірої української породи (чистопородні та помісні), з них майже 670 – чистопородних. У господарствах (колгоспи, радгоспи) області волів цієї породи використовували до кінця 70-х років ХХ ст.
Сіра українська порода великої рогатої худоби сьогодні знаходиться на межі зникнення. Загальна чисельність поголів’я у наш час в Україні складає близько тисячі голів. Воно зосереджене в дослідних господарствах «Поливанівка» Інституту сільського господарства степової зони України (Дніпропетровщина), «Маркеєво» Інституту тваринництва степових районів імені М.Ф. Іванова «Асканія Нова» (Херсонщина) та у підсобному господарстві Києво-Печерської лаври (Київська обл., Бориспільський р-н, с. Вороньків). За сприяння Всесвітнього фонду природи 17 голів сірої української породи були випущені на островах української частини дельти Дунаю для оновлення природних екосистем.
Сіра українська порода має унікальний комплекс ознак, створений століттями природою і людиною, є неоціненним національним багатством України і потребує збереження.
На початку 20-х рр. ХХ ст. у великій купольній залі етнографічного відділу Центрального пролетарського музею Полтавщини (нині Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського) стояла чумацька мажа із опудалами сірих волів і чумаком Штанько у юхтових чоботях (чумак Штанько – селянин з Опішні, який позував для манекену). У цей же час у музеї експонувалось й опудало чорного бика сірої української породи. У листі кераміста Юрія Чернеги від 26 січня 1976 р. до наукової співробітниці музею Галини Галян зазначено, що автор листа бачив у Полтавському музеї опудало чорного Пашенківського бика (із села Пашенки на Зіньківщині). До цього, за його словами, тварина вагою 96 пудів експонувалась на сільськогосподарській виставці в Опішні. Ймовірно, ці експонати були втрачені під час пожежі будинку музею у вересні 1943 р. У 1962 р. Полтавським краєзнавчим музеєм у колгоспі імені Ілліча (с. Вереміївка Градизького району Полтавської області) було придбано два воли сірої української породи (за прізвиськами Норець і Голуб), з яких у таксидермічному цеху заводу навчального обладнання № 1 м. Ростов на Дону було виготовлено два опудала, які зараз експонуються разом з возом (мажа) в експозиційній залі історичного відділу музею.
Література: Галян Г. Кость Мощенко – маловідома, але визначна постать української культури // Збереження й дослідження історико-культурної спадщини в музейних зібраннях: історичні, мистецтвознавчі та музеологічні аспекти діяльності: доп. та повідомл. Міжнародної наук. конф.; Львів, 25 – 27 вер. 2013 р. / Національний музей у Львові ім. А. Шептицького, Львів, 2013. – С. 555; Данилець О. Про що ревуть нащадки степового тура // Урядовий кур'єр. URL: http:// ukurier.gov.ua/uk/artikles/pro-sho-revut-nashadki-stepovogo-tura/; Збірник, присвячений 35–річчю Музею / Під ред. Бендеровського В., Риженка Я., Гавриленка М. – Полтава, 1928. – Т.1. – С. 78, 80.; Козир В.С. Сіра українська порода: на межі зникнення // Агробізнес сьогодні.–2015. – №22.–С.38 – 40; Годованець Л.В., Чиркова О.П., Подоба Б.Є. та ін. // Племінні ресурси України. – К.: «Аграрна наука», 1998. – С. 82 – 84;
Світлана Кигим, старша наукова співробітниця науково-дослідного експозиційного відділу природи ПКМ імені Василя Кричевського
