Персоналії

ЗАРЕЦЬКИЙ ІВАН АНТОНОВИЧ
(1857-1936)

Відомий український археолог, етнограф, музейник, краєзнавець, один із фундаторів Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства, член Імператорського товариства любителів природознавства, антропології та етнографії, Московського археологічного товариства, Полтавської вченої архівної комісії, Оренбурзької архівної комісії, член-кореспондент Державного історичного музею СРСР. Автор багатьох наукових праць та публікацій, чудовий художник і фотограф який здобув широке визнання у наукових колах.

Іван Зарецький народився у с. Лютенька Гадяцького повіту Полтавської губернії в сім’ї заможного козака. Отримав домашнє виховання. Без спеціальної освіти самотужки освоїв ази археології, етнографії та музейної справи. В кінці 1880-х років був запрошений на службу до Полтавського земства, одночасно працював в Природничо-історичному музеї, де займав посади лаборанта, препаратора, помічника завідуючого (1891-1912).

Інтерес до найдавнішої історії краю спонукав дослідника до знайомства з пам’ятками археології Полтави та її найближчих околиць. Наприкінці 70–80-х років ХІХ ст. І .А. Зарецький провів ряд археологічних екскурсій по річках Ворсклі та Коломаку з метою виявлення та обстеження археологічних пам’яток. Він був першовідкривачем і дослідником широковідомих сьогодні пам’яток археології, а саме: багатошарових поселень в ур. Біла Гора біля х. Триби, Макухівського, Малоперещепинського і Кабаківського скарбів, Золотоординського мавзолею біля с. Кишенька Кобеляцького повіту, скіфських курганів Поворскля, в тім числі знаменитих “Розрита могила”, “Вітова могила”, “Опішлянка”. Саме йому належить перша публікація Малоперещепинського скарбу та збереження інформації про місцезнаходження некрополя Полтавського поселення Х-ХІІІ ст. Він був першим дослідником пізньосередньовічних підземель Полтави. Активно займався пам’яткоохоронною діяльністю.

Археолог за покликанням, Іван Зарецький визначив також свій науковий інтерес у галузі гончарства і 1893 року здійснив обстеження гончарного кустарного промислу на території Полтавської губернії. Його головна праця “Гончарный промысел в Полтавской губернии”, що вийшла друком у Полтаві 1894 року, стала першою монографією у Російській імперії про технологію і економіку гончарного промислу, побут гончарів.

З 1894 року Зарецький займався організацією зразкової гончарної майстерні Полтавського губернського земства в Опішні – першої на Лівобережній Україні, формував збірки народного мистецтва Полтавського земського музею та Санкт-Петербурзького етнографічного музею, здійснивши для цього обстеження 50 населених пунктів Полтавщини, Харківщини й Курщини.

У 1902 році Івану Зарецькому запропонували посаду колектора Російського етнографічного музею. Його активна експедиційно-збиральницька діяльність тривала протягом 4 років. Її результатом стали 1,5 тисячі етнографічних предметів ХІХ-ХХ ст., які заклали підвалини української етнографії.

У тому ж році, до ХІІ Археологічного З’їзду в м. Харків він підготував етнографічну експозицію по Полтавській губернії та видав її каталог. І. А. Зарецький був в числі ініціаторів спорудження пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві (1903 р.).

У 1912 році дослідник переїхав до Воронежа, де займався вивченням народних промислів Подоння. 1915 року, на запрошення Оренбурзької губернської управи, І. А. Зарецький переїхав до м .Оренбург для з’ясування тогочасного стану кустарних промислів краю та їх організації. Одночасно він досліджував природу, історію, побут населення регіону. За планом, складеним Зарецьким у 1916 році, в Оренбурзі створюються навчально-показові майстерні. У 1920-ті роки Іван Антонович деякий час завідував фаянсовим заводом, при якому була заснована навчально-показова школа-майстерня, а при ній – художні класи. У 1927 році він проводив масштабні археологічні розкопки в басейні р. Ілек, в результаті яких досліджено 20 курганів.

З 1928 року І. А. Зарецький – співробітник Оренбурзького музею. В цей період дослідник проводить активну польову роботу: багаторічні археологічні дослідження курганів у Губерлинських горах, вивчає місцевість, збирає гербарії, зразки ґрунтів, мінералів. В експедиціях Іван Антонович зібрав багату колекцію предметів народного побуту, зафотографував типи жител місцевого населення. У 1936 році на 15-му Пленумі Державної академії історії матеріальної культури І. А. Зарецький виступив з повідомленням про варварське відношення оренбурзьких органів влади до музею та до історичних пам’яток області.

14 серпня 1936 року на 80-му році життя під час польових досліджень курганів біля с. Красногор серце невтомного талановитого дослідника раптово зупинилося… Він пішов з життя, полишивши по собі велику наукову спадщину, здобутки всього його творчого шляху та добру пам’ять про себе.

Похований Іван Антонович Зарецький на станції Кувандик Оренбурзької залізничної дороги.

ЩЕРБАКІВСЬКИЙ ВАДИМ МИХАЙЛОВИЧ
(1876-1957)

Народився 17 березня 1876 р. в с. Шпиченці Сквирського повіту Київської губернії (тепер Житомирська область) в сім’ї сільського священника.

Початкову освіту отримав у гімназіях Києва та Ніжина. У 1895 р. вступив на математичний факультет Петербурзького університету, 1897 р. перевівся на математично-природничий факультет Московського університету. З 1901 р. – навчався на історично-філологічному факультеті Київського університету Св. Володимира. Його учителям та наставниками були відомі українські вчені: історик, археолог В. Б. Антонович та археолог В. В. Хвойка.

У 1903 р. В. Щербаківський вперше відвідує Полтаву в складі хору М. Лисенка з нагоди відкриття пам’ятника І. П. Котляревському. Саме тут він познайомився з художником В. Г. Кричевським, який у свій час відіграв значну роль у його становленні як вченого-мистецтвознавця.

Ще у студентські роки за участь у таємній антиурядовій організації і зв’язки з Українською радикальною партією та українським рухом В. Щербаківський знаходився під наглядом поліції, а після арешту в 1907 р., потрапив до Лук’янівської в’язниці. За рішенням суду В. Щербаківський мав бути висланий на три роки до Наримського краю, але, завдяки клопотанням директора Київського художньо-промислового і наукового музею (тепер Національний музей України) М. Ф. Біляшівського та члена Державної Думи Олександра Трегубова, заслання було замінено висилкою за кордон. 23 грудня 1907 р. він виїхав до Австрії і невдовзі зупинився у Львові, де на запрошення митрополита Андрія Шептицького став співробітником Національного музею у Львові, працюючи технічним помічником директора І. Свєнціцького. Як співробітник музею, Щербаківський подорожував по селах та містах Галичини, Буковини, Бойківщини, Лемківщини, Покуття, фотографуючи та замальовуючи пам’ятки старовини. Одночасно він став активним співробітником Наукового товариства ім. Шевченка. В цей період він відвідав Італію та зробив кілька поїздок по Європі.

У 1910 р. повернувся до Києва, де перебивався тимчасовими підробітками. Але, саме в цей час, Вадим Михайлович детально ознайомився із унікальними колекціями мистецьких шедеврів зібрань В. Г. Кричевського та родини Ханенків. А часті довгі розмови з Василем Григоровичем розкрили перед Щербаківським світ мистецтва. Кричевський навчив його проникати вглиб – у думку авторів мистецьких творів, розуміти їхню символіку, особливості.

У травні 1912 р., за рекомендацією Дмитра Яворницького, В. Щербаківський зайняв посаду завідуючого археологічним відділом Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства. Саме на Полтавщині, він розгорнув чи не наймасштабніші на той час на території Лівобережжя польові археологічні дослідження, ставши одним із провідних фахівців з археології і музейництва. Працюючи у Полтаві, він щорічно займався археологічними розкопками, активно продовжував збирати матеріали з історії церкви, народної архітектури, промислів та мистецтва. Протягом десяти років завідування археологічним відділом музею В. Щербаківський дослідив 50 курганів доби бронзи та скіфського часу, 250 курганів Київської Русі, провів розкопки золотоординських мавзолеїв в ур. Мечеть біля с. Кишенька Кобеляцького повіту та Гінцівської палеолітичної стоянки, відкрив і розпочав дослідження поселення трипільської культури біля села Лукаші Переяславського повіту. За весь час роботи в музеї ним зібрано більше 10000 експонатів.

Вадим Щербаківський підтримував тісні зв’язки із колегами, відомими науковцями: М. Ф. Біляшівським, Ф. К. Вовком, В. О. Городцовим, К. Ф. Мощенком, В. І. Вернадським, Д. І. Яворницьким.

19 серпня 1912 р. він був обраний дійсним членом Полтавської Вченої Архівної Комісії.

З 1913 р. Вадим Михайлович став членом Полтавського церковного історико-археологічного комітету. У травні 1917 р. ввійшов до складу Центрального комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва в Україні, а в червні того ж року був призначений комісаром охорони пам’яток Полтавщини. В листопаді 1917 р. був офіційним редактором «Вестника Полтавского губернского общественного комитета». Після створення в Полтаві 1918 р. Українського університету став його науковим співробітником.

З ініціативи В. Щербаківського 17 листопада 1918 р. в Полтаві було створено «Українське наукове товариство дослідування й охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині».

Восени 1920 р., разом з М. Рудинським, він здійснив реекспозицію відділу археології Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства. А 1921 р. провів останні розкопки в Україні – дослідив палеолітичну стоянку біля с. Сергіївка Гадяцького повіту (нині с. Краснознам’янка Гадяцького району), розпочав розкопки кургану біля с. Яреськи Шишацького повіту та взяв участь в експедиції, що вивчала поселення доби неоліту, енеоліту та бронзового віку вздовж берегів Ворскли.

З 1922 р. В. Щербаківський перебував на еміграції (Відень, Прага). В тому ж році його було обрано на посаду доцента Українського Вільного Університету в Празі по кафедрі археології. 30 травня 1923 р. брав участь у зборах фундаторів Українського історико-філологічного товариства в Празі та став його членом. З 11 січня 1930 р. Вадим Михайлович дійсний член історико-філологічної секції Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. У березні 1939 р. був обраний академіком-керівником кафедри передісторії Української Могилянсько-Мазепинської Академії у Львові. З самого початку існування Українського наукового інституту в Берліні був обраний його «надзвичайним членом». У еміграції В. Щербаківський одночасно співпрацював і з іншими науковими інституціями, та виданнями: з Українським науковим інститутом у Варшаві, з варшавським виданням «Наша культура», часописами, що виходили у Польщі – «Сьогочасне й минуле», «Життя та знання», німецькими виданнями. Підтримував тісні наукові контакти з українськими емігрантами в Америці. Наприкінці травня 1945 р., Вадим Щербаківський переїхав до Німеччини. Спочатку до Баварії, а невдовзі, після відкриття у Мюнхені Українського Вільного Університету, став його ректором. У 1951 р. вчений переїздить до Великобританії.

Похований Вадим Михайлович 18 листопада 1957 р. у Лондоні на кладовищі «Gunnersbury».

         В. Щербаківський учасник ХІІІ Міжнародного конгресу антропології та археології (Прага, 1924 р.), ХV Конгресу антропології і передісторичної археології (Париж, 1931 р.), І Міжнародного конгресу передісторичних та протоісторичних наук (Лондон, 1932 р.), ІІ Українського наукового з’їзду (Прага, 1932 р.), VІІ Конгресу істориків (Варшава, 1933 р.), ХVІ Конгресу антропології та передісторичної археології (Брюссель, 1935 р.), ХХ Міжнародного конгресу передісторичних та протоісторичних наук (Осло, 1936 р.), Конгресу чеських археологів (Берн, 1936 р.), ХVІІ Міжнародного конгресу антропології та передісторичної археології (Бухарест, 1938 р.).

РУДИНСЬКИЙ МИХАЙЛО ЯКОВИЧ

(1887-1958)

Відомий учений, талановитий археолог, музейник, педагог, доктор історичних наук, член ВУАК. Автор багатьох наукових праць, в тім числі одним із авторів першої в Україні узагальнюючої праці “Нариси стародавньої історії Української РСР”

Народився 14 жовтня 1887 р. в м. Охтирка Сумської області в родині земського лікаря. Освіту отримав у місцевій гімназії і на історико-філологічному факультеті Харківського університету. Свою археологічну діяльність почав ще гімназистом, обстежуючи давні пам’ятки в долині р. Ворскла. Деякий час працював викладачем в гімназіях міст Путивля і Переяслава, в комерційних училищах Києва та Петрограду, одночасно займаючись археологічними дослідженнями. У 1917-1924 рр. жив і працював у Полтаві. Практично вся його діяльність в цей період була пов’язана з Полтавським музеєм. М. Я. Рудинський був організатором і активним членом одного із перших на Україні Наукового товариства дослідження і охорони пам’яток старовини та мистецтв у Полтаві (1918 р.). З 1919р. він починає працювати в Полтавському музеї, спочатку як завідуючий Музеєм мистецтв і заступник директора музею, а з 1920р. – директор і завідуючий археологічним відділом. Діяльність Рудинського у цей період дуже різноманітна – від вивчення архітектури міста, атрибутації творів мистецтва, збирання фольклорних матеріалів до польових досліджень різночасових археологічних пам’яток в околицях Полтави: поселення і могильника ранньоскіфського часу біля с. Мачухи і поселення та могильника черняхівської культури в с. Кантемирівка, курганів епохи бронзи у с. Климівка та ін. М. Я. Рудинський першим опублікував тогочасну археологічну збірку музею.

У 1924р. М. Я. Рудинського вибирають ученим секретарем Всеукраїнського Археологічного Комітету в Києві (до 1928р.), але й після цього він не пориває контактів з Полтавським музеєм, проводить спільні розвідки, розкопки курганів. Саме в цей час він проводить значні археологічні дослідження багатьох археологічних пам’яток різних епох на Чернігівщині, Полтавщині, в Придніпров’ї і на Середньому Дністрі. Він являється основоположником першого в країні інформаційного видання “Короткі звідомлення ВУАК”.

У повоєнні роки Рудинський працював в ІА АН УРСР на посаді вченого секретаря і завідуючого відділом первісної археології, очолював ряд археологічних експедицій на Україні.

Помер 23 червня 1958 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

ТАХТАЙ ОЛЕКСАНДР КУЗЬМИЧ
(1890-1963)

Народився 23 жовтня (4 листопада) 1890 р. у сім'ї службовців у м. Ромни Полтавської губернії. Після закінчення реального училища працював бібліотекарем у рідному місті. В цей час він знаходився серед видатних археологів та земляків-товаришів В. Ф. Безпальчева, М. О. Макаренка, В. П. Гричука, О. П. Гричука, М. М. Семенчика. Під впливом М. О. Макаренка Тахтай поринає у світ археології та історії мистецтва і переводиться до Петербурзького археологічного інституту, де слухає лекції О. А. Спіцина та М. О. Макаренка.

По його закінченні Олександр Кузьмич опиняється на посаді переписувача Полтавської губернської земської управи і виконує обов'язки позаштатного практиканта Природничо-історичного музею. Потім військова служба під час першої світової війни надовго перервала заняття О. К. Тахтая стародавньою історією та археологією. У 1914 р. він знайомиться з В. М. Щербаківським, а восени 1917 р. – з М. Я. Рудинським.

Протягом 1918-1919 рр. Тахтай читає курси загальноосвітніх і музичних лекцій. З квітня 1921 р. Олександр Кузьмич працює у Полтавському губернському комітеті охорони пам'яток мистецтва, старовини і природи спочатку інструктором, а потім, тимчасово виконуючим обов'язки голови комітету.

Початок дослідницької діяльності вченого пов’язаний з Науковим товариством при музеї. де він спілкується з кращими представниками полтавської інтелігенції того часу. З 1 травня по 15 вересня 1922 р. О. К. Тахтай працює інспектором екскурсійно-виставочно-музейної секції полтавської Губполітосвіти, а потім стає повноправним співробітником Центрального пролетарського музею Полтавщини: спочатку на посаді помічника завідуючого педагогічним відділом, потім лаборанта (через скорочення штатів), а з жовтня 1925 р. і по літо 1929 р. – інструктора по охороні культурних цінностей в археологічному відділі, фактично виконуючи обов’язки хранителя археологічного зібрання та завідуючого відділом.

На полтавський період життя припадає початок активної дослідницької діяльності вченого, становлення його як археолога. Починаючи 1923 р. він бере участь в розвідках та розкопках, які проводять археологи музею, а вже з 1926 р. самостійно проводить розвідки в Поворсклі, обстеження окремих археологічних пам’яток, картографування курганів і поселень епохи бронзи-ранньозалізного віку по р. Орчик та розкопки трьох курганів біля с. Климівки (останнє за участі М. Я. Рудинського). У 1928 р. О. Тахтай провів обстеження місця знахідки випадково виявленого поховання кочівника 2-ої пол. VІІ ст. – поч. VІІІ ст. малоперещепинського типу біля с. Зачепилівка.

За 10 років плідної роботи в музеї Тахтай залишив помітний слід в його історії. Ним був створений каталог музейної бібліотеки, проведена звірка археологічного зібрання, яка, до речі, завдяки його дослідженням поповнилася майже на 1,5 тис. музейних предметів. У 1929 р. через відсутність коштів польові археологічні дослідження музею були призупинені, а наприкінці літа того ж року. О. Тахтая арештували за антирадянську агітацію по сфабрикованій справі та за недостатністю доказів його було звільнено. О. К. Тахтай, залишившись без роботи, залишає Полтаву.

Восени 1930 р. О. К. Тахтая призначають завідуючим відділом археології Херсонського краєзнавчого музею, згодом він працює в Херсонеському історико-археологічному музеї, останні ж роки життя – у Донецькому краєзнавчому музеї не полишаючи наукову та дослідницьку діяльність.

СТАН МИКИТА АНТОНОВИЧ
(1906-1943)

Народився у с. Калужине сучасного Дніпродзержинського району на Дніпропетровщині. Освіту здобув у місцевій школі. У 1924-1925 рр. перебуває у Червоній Армії, потім працює вчителем у ряді сіл Дніпропетровщини. Навчався на рабфаці Київського художнього інституту (1929-1932). Але на четвертому курсі М. А. Стан залишив інститут через хворобу. У 1933-1934рр. він працював завідуючим лекторським бюро, потім—вченим бібліотекарем Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Г. Шевченка у Києві. У 1936 р. Стан переводиться у Полтавський краєзнавчий музей завідуючим відділу стародавньої історії (археології). Відновившись на останньому курсі художнього інституту, захистив диплом.

Напружена праця Стана на археологічній ниві дала значні результати: ним виявлено цілий ряд пам’яток від доби палеоліту до києво-руського часу Нижньому Поворсклі.

Під час Великої Вітчизняної війни він записався добровольцем до лав Радянської армії. У 1943 р. трагічно обірвалося життя Микити Стана.

СИДОРЕНКО ГАЛИНА ОЛЕКСІЇВНА
(1918-1984)

Народилася Г. О. Сидоренко 5 липня 1918р. в с. Первозванівка Чутівського району Полтавської області в сім’ї вчителів. Освіту отримала у Полтаві, закінчивши семирічку, а згодом (у 1952р.) – Полтавський педагогічний інститут.

Більшу частину свого життя (1938-1981рр.) Галина Олексіївна присвятила музейній роботі. З її іменем пов’язаний значний період в історії Полтавського краєзнавчого музею –війна, відбудова музею, створення нової експозиції, участь у багатьох масштабних академічних археологічних експедиціях, які проводили дослідження на Полтавщині в 1952 –1977 рр. Чи не кожний другий експонат збірки музею зібраний нею, кожна третя наукова справа його архіву написана її рукою. Вона постійно підтримувала наукові контакти з багатьма відомими археологами Києва, Москви, Ленінграду Понад 30 років Сидоренко проводила збір матеріалів для археологічної карти Полтавської області, яка й побачила світ у 1982р. у Довіднику з археології Полтавщини.

Починаючи з 1950 р. і до виходу на заслужений відпочинок (1981р.) вона очолювала відділ історії дореволюційного періоду музею.

Померла і похована у Полтаві.